А за тиждень ми з Леною пішли в четвертий клас. Мені здавалось, що не було нічого кращого, як знов повернутися до школи, однак Лені я про це нічого не сказав. У нас з’явилася нова вчителька. Вона була молоденька і всміхалася до самих вух. Звали її Еллісів. Вона мені відразу сподобалася.
Гірше було те, що Кай-Томмі піддражнював нас так само дошкульно, як і до канікул. Власне кажучи, він верховодив у нашому класі. На його думку, клас міг би бути бездоганним, якби не Лена, бо без неї в ньому були б самі хлопці. Лена, як правило, так гнівається, що тільки стоїть і чмихає, коли він таке каже, але цієї осені вона також знайшла гідну відповідь:
– А хай йому грець, таж у нас тепер є пані Еллісів! Чи, може, вона не дівчина?
І тоді я зметикував, що Лені подобається наша нова вчителька, хоч вона перші чотири дні сиділа й похмуро дивилась на пані Еллісів, не відповідаючи на жодне запитання.
– Вона дуже славна, ось ви до неї звикнете, – сказав я одного дня пані Еллісів, коли виходив із класу останнім.
Я боявся, що пані Еллісів не так Лену зрозуміє.
– Мені здається, ви обоє славні: і ти, і Лена. – А потім пані Еллісів спитала: – Вона – твій найкращий друг?
Я підійшов трохи ближче.
– Принаймні одне з нас так думає, – шепнув я.
Здавалось, пані Еллісів була готова стати мені найкращим другом.
А ще почалися тренування з футболу. Здійнялася страшенна веремія. Лена заявила, що вона буде капітаном і стоятиме на воротях. Кай-Томмі сказав, що до зустрічі з Леною він нічого дурнішого не чув. Хіба можна, щоб на воротях стояла дівчина?! Лена так розлютилася, що аж грім розкотився в горах, і наш тренер дозволив їй спробувати. Вона стрибала на воротях туди-сюди, мов жаба. Ніхто не спромігся забити гол.
Тож Лена була воротарем, і у вихідні завдяки їй ми виграли на кубку міста цілий турнір. Лена пишалася тим, як індик.
Я розповів про кубок тітці-бабуні, коли говорив із нею по телефону. Але її аніскілечки не цікавить футбол. Вона вважає його дурницею.
– А старенька пані сидить собі сама із вафельницею, що вже кілька тижнів холодна, – поскаржилася вона. – Може б, ви краще відклали того м’яча й приїхали до мене в гості?
А чом би й ні?! Я тут же спитав тата, і він сказав «чудово», оскільки збирався привезти на ці вихідні тітку-бабуню до нас.
До тітки-бабуні їхати дві милі. Тато гнав авто, і Лену занудило, хоч до блювання не дійшло. Вона тільки дуже зблідла.
Тітка-бабуня живе сама в жовтому будиночку, обсадженому трояндами. Тато безліч разів пропонував їй перебратися до нас у Крихту-Матильду. І я пропонував. Однак тітка-бабуня не захотіла. Їй добре велося в своєму жовтому будиночку.
Ми провели в тітки-бабуні ціле післяобіддя і допомогли їй трохи попоратися по господарству. Аж тут почався дощ і посутеніло, тож ми зайшли в будинок. Тітка-бабуня накрила стіл, і вся атмосфера була така лагідна й приязна, що в мене до горла підкотився клубок. Нема нічого кращого, як сидіти в тітки-бабуні на канапі й наминати вафлі, коли надворі лопотить дощ. Я силкувався згадати щось краще, але в мене нічогісінько не вийшло.
Поки ми їли, Лена намагалася навчити тітку-бабуню гри в футбол.
– Це ніби з усієї сили стріляти! – пояснювала вона.
– Тьху, – мовила тітка-бабуня.
– Тут у війну була велика стрілянина? – спитав я, оскільки тітці-бабуні набагато більше подобалося говорити про війну, ніж про футбол.
– Ні, Тріллуню. На щастя, ні, але було чимало дуже неприємних речей.
І тоді тітка-бабуня розповіла, що у війну було заборонено радіо, адже німці боялися, що норвежці підбадьорюватимуть одне одного в радіопередачах.
– Та ми однак його мали. – Вона хитро всміхнулася. – Ми закопували його за сінником, а як хотіли послухати новини, викопували.
Батьки тітки-бабуні робили у війну багато чого забороненого, бо коли йде війна, то все виходить навпаки. Якщо те, що заборонено, власне кажучи, цілком законне.
– От, якби так завжди й було, – сказала Лена.
– Але нам не треба було того хотіти, – сказала тітка-бабуня. – То було вкрай небезпечно: якби хтось дізнався, що батько слухав радіо, то його спровадили б із дому.
– Тоді у вас також не було б тата, – додала Лена.
– Атож, що правда, то правда, – мовила тітка-бабуня й погладила Лену по голові.
– А куди спроваджували тих, що слухали радіо? – спитав я.
– У Гріні.
– У Рімі[1]? – здивувалася Лена.
– Та ні, у Гріні. Так називався концтабір у Норвегії. То було вельми неприємне місце, – пояснила тітка-бабуня.
Лена якусь мить дивилася на неї задумливо.
– А ви боялися? – спитала вона врешті-решт.
– Тітка-бабуня ніколи не боялася, – випалив я, перш ніж тітка-бабуня встигла відповісти. – Бо коли вона спить, над головою в неї витає Ісус.
А потім я повів Лену до спальні тітки-бабуні, щоб показати їй Ісуса.
– Ондечки, – сказав я, показуючи рукою на картину над ліжком.
На картині намальовано круту скелю з ягнятком, що стоїть на вузькому виступі і не йде ні туди ні сюди. Мама вівця стоїть на вершині, мекає і тремтить від страху за своє дитя. Але там є й Ісус. Він зачіпається своєю патерицею за дерево, перехиляється над урвищем і рятує ягня.
Лена схиляє голову набік і довго роздивляється картину.
– Може, вона чарівна? – питає Лена згодом.
Я того не знав. Я знав лише те, що тітка-бабуня ніколи не боїться, бо має над ліжком Ісуса. Вона твердить, що всі люди – то малі ягнята, про яких піклується Ісус.
Дорогою додому я сидів спереду й перемикав швидкості. Лена з тіткою-бабунею сиділа ззаду. Її дедалі більше нудило, і коли ми вже майже доїхали, вона викинула із себе геть усе, що з’їла, на горбик червоної конюшини.
– Це тому, що ти перемикаєш швидкості, як навіжений, Трілле, – заявила мій найкращий друг своїм нудотним голосом, тільки-но знов залізла в авто.
Я вдав, ніби не почув. Даремно Лена вмолола дев’ять вафель із маслом і цукром, подумалось мені.
– Тобі, панянко, треба до завтра оговтатися! – сказав тато, коли ми врешті-решт дісталися додому. – Щоб бути готовою зганяти овець.
Ми з Леною витріщили очі.
– Ви візьмете нас із собою?! – майже крикнув я.
– Атож, мабуть, ви вже досить дорослі, – відповів тато цілком природним голосом.
Уявляєте, яку можна відчути невимовну радість!
[1] Мережа супермаркетів і крамниць у Норвегії