«Ідеальна» відмовка

Багато хто полюбляє стверджувати: «Не ми такі – а життя таке», тим самим намагаючись зняти із себе будь-яку відповідальність. Тобто ці люди вважають, принаймні вони про це прямо стверджують, що те, що ми робимо – це не наш власний вибір, а просто вимушена реакція на низку нездоланних обставин. І за подібної ситуації кожен вчинив би так само. От така відмовка.

Відмовка майже ідеальна. От тільки майже. Бо ніхто не скасовував відповідальності за скоєне, і наслідки наших вчинків теж не питають нас: чи згодні ми з отриманим результатом чи ні. Вони, ті наслідки, просто ставлять нас перед фактом. Зазвичай, сумним. І це не дивно, адже тяжіння до безвідповідальності, відмова прораховувати наслідки своїх вчинків і дій, зазвичай приводять саме до сумних результатів.

Але до чого вся ця мова? А для того, що в українському суспільстві спостерігається доволі сумна картина, яку коротко можна охарактеризувати наступним чином: суцільна байдужість. Причин такої поведінки може бути багато, але, напевно, одна з найголовніших – це тривала ізоляція, в якій перебувала значна частина населення, і яка вже почала являти свої сумні наслідки: багато людей почали замикатися у своєму вузькому колі спілкування, яке може обмежуватися колективом, знайомими, родиною, власне собою. Все інше людей мало цікавить, або не цікавить взагалі.

Загалом, не варто стверджувати, що в подібному ставленні до життя є щось нове, адже, як казали древні: «Немає нічого нового під сонцем». Але якщо подібне і було, це не означає, що його варто повторювати, адже наслідки такого ставлення дадуть невдовзі про себе знати. І, більш за все, вони будуть доволі сумними. І в чому ж ці наслідки виявляться? – У загальній черствості, а то і відвертій ворожості, коли в кожному незнайомцеві будеш убачати конкурента, чи взагалі непримиримого ворога.

Для когось щойно написане може здатися якоюсь нісенітницею чи черговою антиутопією. От тільки оточуюче життя свідчить якраз на користь цього сумного твердження: багато українців починають з великою недовірою ставитися один до одного, а з такою динамікою можна дійти і до відвертої ворожості, коли за відомим висловом «людина стане людині вовком».

От тільки за такого сумного перебігу подій не варто починати тиражувати, що «не ми такі – а життя таке», що «життя важке настало» і подібну нісенітницю. Звичайно, у житті є різноманітні обставини: досить сумні, а то і відверто трагічні, от тільки за кожним з нас залишається вибір як ми будемо реагувати на ту чи іншу подію, і від цього вибору залежатимете наше подальше життя. Не забувайте, що той самий окріп робить моркву м’якою, а яйця – твердими.

Отже, вибір залишається за нами: залишатися черствими і байдужими, або ж ставати хоча б трішки добрішими і милосерднішими, щоб на власному прикладі переконатися в позитивній дієвості цих рис. Між іншим, ви не зауважували, що добрі і милосердні люди значно рідше скаржаться на важкість життя? Може, дійсно, справа не в самому житті, а особисто в нас самих, у нашому ставленні?

Бережіть себе, зокрема на емоційному рівні.

З любов’ю, редакція сайту