Однієї сонячної днини десятирічний Мач Мідлтон допомагав батькові поратися коло млина. Хлопчик саме переносив лантуха з зерном, коли почув якісь вигуки.
До села верхи на конях заїхали десятки солдатів на чолі з землевласником, шерифом Ноттінгемширу.
– Потрібно більше грошей, – оголосив він. Йому належав замок Шервуд, тож мешканці навколишніх сіл мусили сплачувати шерифові податки, щоб у них не відібрали землі.
– Відтепер ви повинні платити вдвічі більше, ніж раніше, – провадив він.
Мачів батько страшенно розлютився.
– Лише король має право підвищувати податки! – гнівно вигукнув він.
Шериф насмішкувато вишкірився:
– Король зараз у заморських краях. Тепер я тут головний.
З цими словами він цвьохнув коня й поскакав до свого замку.
Увечері Мач лежав у ліжку й спостерігав, як батько лічить гроші з їхньої скриньки. Там і близько не було потрібної суми.
– Як гадаєш, Робін Гуд міг би нам допомогти? – запитав син.
Робін Гуд був таємничим розбійником, який відбирав гроші в багатіїв і роздавав їх селянам. Подейкували, що він мешкає в Шервудському лісі, однак напевно ніхто цього не знав.
Мач завжди любив слухати історії про Робіна Гуда й того вечора також запитав у батька:
– А правда, що якось Робін Гуд подужав двадцятьох солдатів шерифа?
– Та ні ж бо, цілу сотню! – пожартував батько, взяв лопату і замахав нею, наче мечем.
Аж тут знадвору почулося якесь шарудіння. Мачів батько міцно стиснув лопату, боячись, що то прийшли шерифові люди. Він підійшов до дверей і рвучко їх відчинив…
…Однак на подвір’ї нікого не було. Зате на дверях висіла шовкова торбинка, вщерть набита блискучими монетами.
Такі самі торбинки познаходили на своїх дверях й інші мешканці села.
– Це Робін Гуд залишив нам гроші, – лунало звідусіль.
– Хай благословить його Господь! – вигукнув хтось у відповідь.
– Маче! – гукнув батько. – Швидше йди поглянь!
Та хлопчик і сам уже помітив. Він якраз сидів біля вікна, тож бачив, як з даху на дах сільських хатинок хтось стрибає.
