Історія Джинджер

Наступні кілька днів мене об’їжджав Джон. Спершу ми ходили повільно… Потім бігли клусом і легким чвалом, а закінчували вправи чудовим швидким чвалом.

– Ну що, Джоне, як мій новий кінь? – поцікавився якось Сквайр Ґордон.

– Він бездоганний, сер, – відповів Джон, старанно мене вичищаючи. – Чорний Красунчик швидкий, мов олень, ніжний, наче голубка і безпечний, як затишна оселя.

– То може, він дамський кінь? – запитала Сквайрова дружина, пригощаючи мене яблуком.

– Авжеж, місіс Ґордон. А ще з нього вийде чудовий екіпажний кінь. Ми могли б випробувати його разом із Джинджер, – запропонував Джон.

Отож мене запрягли в карету разом із Джинджер. Поки ми їхали, вона розповіла мені про своє життя.

– Якби мене виховували так, як тебе, у мене була б така сама лагідна вдача, як у тебе, – почала вона. – Найяскравіший спогад з мого дитинства – це коли в мене поцілили каменем.

– Бідолашна! – поспівчував я, та виявилося, що на цьому поневіряння Джинджер не закінчилися.

– Коли мій перший господар об’їжджав мене, він засунув мені в рота мундштука, від якого мені дуже боліло, – провадила кобила. – Від болю я стала дибки, а він бив мене канчуком, доки кров бризнула мені з боків.

…А потім він відтяв мені хвоста.

– Навіщо? – вирвалось у мене. Я одразу помітив, що Джинджер не мала хвостика, але гадав, що вона втратила його випадково.

– Данина моді, – з гіркотою мовила кобила. – Деякі люди вважають, що коні мають кращий вигляд з оцупком замість хвоста. Тепер мені навіть немає чим відганяти мух.

Джинджер зітхнула:

– Це таке страждання, коли вони снують навколо тебе і боляче кусаються.

– Який жах! – вигукнув я.

– Це ще не жах. Мій перший господар продав мене багатому лондонському панові, а той надів на мене мартингал[1]

– Що надів? – перепитав я.

– Це така туга вуздечка, яка тягне шию назад, щоб голова постійно була задерта догори. Уяви, що язик у тебе прищикнутий, щелепа підіпнута, а шия аж розривається від болю.

– Усі говорили, що я маю пречудовий вигляд, але біль був нестерпний! Порівняно з ним навіть удари канчука ледь відчутні, – сказала Джинджер.

– Але в цій оселі нам пощастило, – врешті мовила кобила. – Сквайр Ґордон ненавидить мартингали, а Джон навчає молодого Джо, нашого нового конюха, так само лагідно ставитися до коней, як і він. Отож тепер я намагаюся поводитися як слід, адже всі дуже добрі до мене.


[1] Мартингал – у кінській збруї – ремінь, що підтримує голову коня в потрібному положенні.