Довга шия пилососа першою показалася в дверях і пропливла повз прочинені дверцята шафи.
Господиня взялась прибирати. Щойно ввімкнула пилосос і пройшлася щіткою по килиму, як знову пролунав телефонний дзвінок. Забула про все, пішла з кімнати, не вимкнувши пилосос.
Ото стоїть він та й гуде. Пилососна труба на підлозі удавом скрутилася, втягує в себе повітря через щітку, гарчить, як жива.
А з нижньої шухлядки чути, як нагорі, у шафі, хтось шарудить і сміється. Хтось між собою перемовляється:
– А от і не боюся!
– Боїшся, боїшся! Не зробиш цього!
– А я кажу, що підійду!
– То спробуй, спробуй!.. Атракціон шкарпеткової зухвалості! Спішу побачити!
І от уже згори сунуть двоє червоних шкарпетонів. Підсміюються, штовхаються. А тоді на підлогу – стриб. Той, що має напис «лівий», починає повільно підбиратися до щітки пилососа. А другий – із написом «правий» – залишається на безпечній відстані спостерігати. Це ж треба додуматися – наближатися до ввімкненого пилососа!
Уся нижня шухлядка не зводить зі сміливця поглядів. Навіть байдужа до шкарпеткових справ Панчішка.
Лівий обережно наближається до щітки, але тримається на безпечній відстані. Тоді швидко-швидко – ніхто навіть охнути не встиг – перебігає перед носом щітки. Потоком повітря його мало не засмоктує в чорний отвір.
– Тепер ти! – регоче Лівий. – Чи як?.. Зіжмакавсь?
– Сам ти зіжмакавсь!
І от уже Правий обережно суне до щітки…
А тоді – шубовсть! Крутнувсь через голову – й опинився біля Лівого, щасливо уникнувши загрози.
– Тепер я! – регоче Лівий. – Ану, відійди!
Видурюється, зухвалець: задом наперед витанцьовує, пливе місячною ходою. Ще й підспівує. Вдалося! Розвертається – і пішов, пішов, знову задом наперед. Оце видовище! Раптом – хоп! – затягнуло червоного в трубу. Смикнувся – зник. Немов і не було.
Правий як закричить! Шкарпетки вмить і висипали з шафи на підлогу. Вчепилися в дріт, потягнули на себе – висмикнули вилку з розетки. Пилосос щось прогарчав і замовк.
– Лівий! – затарабанив у металеву обшивку Правий. – Лівий! Це я, Правий! Ти чуєш мене?
– Чую! – глухо озвався голос із нутрощів пилососа, пчихнув і додав. – Де це я?
– Браття, допоможіть! – Правий озирнувся, благально обвів поглядом тих, що його оточили.
Як помогти? Чим зарадити? Шкарпетки стали в коло. Почали кидати одну ідею за другою.
– Нехай спробує вибратися по трубі назад!
– Як назад?
– Раз-раз, раз-раз, як хробак.
– Ні, не встигне…
– Нехай тарабанить зсередини, щоб господиня почула!
– Нехай краще пчихає без упину!
І замовкли. Все не те. Це вони одне одного чують і розуміють, а для інших хоч тарабань – хоч не тарабань, хоч пчихай – хоч не пчихай, ніхто не почує. Шкарпетка вона і є шкарпетка, м’яка, мовчазна, одне слово – нежива.
Що ж робити?
– Я знаю що, – сказав Синій. – Слухайте сюди. План такий…