Вистава для Панчішки

Носова хустинка – тоненька, білосніжна, з вишитою квіткою на кутику – лежала біля щітки пилососа. Господиня помітила її, вже ввімкнувши пилосос. Кліпнути не встигла – як улюблену хустинку втягнуло повітрям у трубу. Стоп! Господиня натиснула на кнопку, відкрила металевий каркас, витягла мішечок-пилозбирач і витягла звідти не лише хустинку, але й червону шкарпетку, десятикопійкову монетку і ґудзик від чоловікового костюма, який шукала ще тиждень тому. Треба частіше заглядати в той ненажерливий пилосос, який ковтає все, у що тицяється на своєму шляху.

Гроші та ґудзик лягли на стіл, червона шкарпетка полетіла в куток. Лівий і Правий, ризикуючи, що їх побачать, кинулися назустріч один одному й міцно обійнялися: один чистий і свіжий, другий – брудний, у пилюці.

За цим дійством уважно спостерігали з шафи всі шкарпетки – і верхні, і нижні. Видовище неймовірно розчулило Панчішку. «Як давно я не була в театрі! – пробурмотіла вона до себе. – Як давно не бачила таких зворушливих історій, що закінчуються щасливими обіймами!»

– Сіро! – раптом вигукнула сіра шкарпетка, яка й на крок не відходила від чорної шкарпетки. Вона дивилася вгору: – Сіро! Що ти там робиш?

Згори, немов з балкона, виглядала така сама шкарпетка, теж сіра, теж з високим кантом. Ось де вона живе!

– Що ти там робиш? – повторила сіра нижня.

– Переховуюся, щоб мене, бува, не скинули донизу.

– Але ж там, нагорі, лише пари живуть!

– То вибирайся сюди чимшвидше! – відповіла верхня. – Житимемо тут разом. Ми ж пара.

Сіра нижня подивилася на чорну шкарпетку, та була поруч і прислухалася до розмови. Знічена й нещасна, вона навіть поворухнутися боялась.

– Ні, – сказала сіра нижня. – Я маю пару.

– Яка дурня! – відповіла сіра верхня. – У тебе завжди були дурні ідеї й нерозумні вчинки! Живи собі, як хочеш, внизу, серед невдах!

Нижня нічого не відповіла.

– Ви чули? – новина облетіла всю Лігу непарних шкарпеток. – Чули? Сірі шкарпетки знайшли одна одну, але не захотіли бути разом! Сіра шкарпетка залишилася з чорною!

Але недовго довелося обговорювати цю пригоду, бо наступна подія змусила всіх забути попередню.

Того ж вечора господиня забрала з шафи мереживну Панчішку.

– Хто куди, а я – до театру! – ще встигла піднесено вигукнути Панчішка. – Прощавайте!

Що сталося далі, їй не могло наснитися в найстрашнішому сні. В кухні працював маленький телевізор, там показували балет «Лускунчик». І от під «Вальс квітів», під музику Чайковського, Панчішку напхали круглою золотистою цибулею. По самісінький край. І зачепили мереживною коронкою за гак на стіні, немов звичайний лантух із городиною.

Наступного ранку все було як завжди. Господар вбрався, випив кави, знайшов мобілку і пішов на роботу, цього разу в бордових шкарпетках. Дівчинка знову потримала в руках улюблену шкарпетку з ведмедиком – і наділа шкарпетки у квіточки. Хлопчик обрав такі, як у тата. А господиня пішла з дому в тоненьких панчохах із нового пакета.

Коли в домі стихло, шкарпетки вибралися з шафи. Треба ж було подивитися, куди поділася Панчішка. І чому вона після «Лускунчика» не повернулася додому.

Те, що вони побачили, примусило всіх замовкнути. Як стояли, так і завмерли на місці. Панчішку годі було впізнати – від цибулі її роздуло на всі боки. Деякі цибулини вже почали проростати, вони проштрикнули капрон наскрізь своїм міцним зеленим пір’ям. На капроні чудового сірого кольору утворилися вічка й побігли стрілки. Неповторну красу Панчішки було зіпсовано назавжди.

– Панчішко… – прошепотіла Зебра. – Потерпи, дорога! Цибулю зрештою з’їдять, і ми тебе врятуємо. Сховаємо в шафі – все буде, як колись!

Панчішка слова не могла з себе витиснути. Вона чудово розуміла, що так, як колись, уже ніколи не буде.

Шкарпетки нічим не могли зарадити, щоб полегшити її долю. Ніхто не зловтішався, ніхто не сказав, що так їй і треба. Ніхто не згадав, що вона була така зарозуміла, що нехай тепер відчує, як то – бути мішком із цибулею. Ніхто-ніхто так не сказав. Навпаки, в усіх промайнула думка: скоріше б та цибуля закінчилася! Скоріше б можна було забрати Панчішку назад, до гурту!

– «Ромео і Джульєтта»! – оголосило радіо. – Пропонуємо увазі слухачів уривок із вистави за відомим твором Шекспіра.

– Чули? – Сіра та Чорна шкарпетки перезирнулися. – Запрошуємо всіх до театру! Панчішко, цей уривок – для тебе. А також для вас усіх. Зараз ми його розіграємо просто на ваших очах. Без жодної репетиції.

І справді, пара показала таку виставу, що годі було повірити: невже це звичайні шкарпетки? Вони грали, як справжні артисти, а кухонна підлога була їм за сцену. Глядачі задивилися-заслухалися. А Панчішка навіть забула, що вона напхана цибулею.

Почувши сторонній звук, не відразу і зрозуміли, що то ключ у замку обертається. Ледве встигли втекти до шафи.

Господиня, наспівуючи, роззулася, намацала ногами капці, а тоді замовкла – та й каже до себе:

– Ось вона де, та шкарпетка! У черевику!

Яка? Якого кольору? В якому черевику – великому чи маленькому?

Хвиля радості охопила нижню шухляду: є! Є-є-є!!! Знайшлась якась шкарпетка, тобто шкарпетон, шкарпані, шкарпук або шкарпа! Комусь пощастило! Хтось знайшов свою пару!

Наразі лише невідомо, хто саме. Терпіння… Життя покаже, хто мазунчик долі.

– Боюся видатися занадто самовпевненою, шановні колеги і колежанки, – замріяно мовила Зебра, – але мені видалося, що я побачила в руці господині чорно-білі смужки…

– Не вигадуй, – присадив її Синій. – Як ти могла роздивитися смужки, якщо звідси взагалі нічого не видно. Не забігай наперед.

– Сподіваються завжди наперед, – відповіла йому Зебра. – Бо інакше це не сподівання. І не мрія. А я сподіваюсь і мрію…