Терпець урвався, коли кіт розплескав у кухні воду зі своєї тарілки, а дівчинка витерла її шкарпеткою. Старою Вовняною Шкарпою. Зібгала її, як шмату, – і вибрала вологу з підлоги. Кому та стара шкарпетка потрібна! Добре, хоч залишила її в кутку.
Друзі підхопили стареньку, затягли в тепле місце, під батарею парового опалення.
– Треба скласти нарешті петицію до кота, запропонувати йому жити в мирі та злагоді. Бо інакше діла не буде, – мовила Вовняна Шкарпа, відлежавшись і підсохнувши. – Краще поганий мир, ніж добра війна.
– Скласти петицію, звісно, можна, – погодився Синій. – Але хто ж із тією петицією до кота піде? Хто йому наші пропозиції озвучить?
– Той піде, хто програє, – Спортсмен викотив з-під батареї маленький гумовий м’яч і роззирнувся: як вам такий варіант?
– Той, хто програє? – не зрозуміли шкарпетки.
– Той, хто програє, – повторив Спортсмен. – Хто програє, той і до кота піде… Ось – поле, – вказав на килим. – Ось ворота, – виставив дві сірникові коробки з одного краю поля і дві з протилежного. – Ось м’яч…
Увага шкарпеток була прикута до Спортсмена.
– Одна команда – твоя, – глянув той на Синього, – одна моя. Гравців набираємо собі по черзі. Хто програє, той і піде до кота.
Синій сказав: згода!
І шкарпетки сказали: згода!
Поставали перед капітанами: хто кого до себе в команду візьме?..
– Беру Сірого, – кивнув Спортсмен.
– Беру Чорного, – відповів Синій.
– Гонщика!
– Гонщицю!
– Так. Ведмедика.
– Добре. Крихітку.
– Вовняну Шкарпу.
– Зебру.
– Гаразд. «Сині» проти «Спортсменів».
– Стривайте! – почулося згори. – Ми з вами!
З верхньої полички, як сніг на голову, – знайомі червоні шкарпетони, Лівий і Правий. Один в одну команду, інший – у другу.
Шість на шість.
Це була дивна гра, щось спільне між футболом, баскетболом і бейсболом. З дивними правилами. На воротах стояли капітани команд. Ловили м’ячі як могли. Куди м’яч влучав, тим і ловили. Обидва мали ще й по дірці, це зрівнювало їх у можливостях і додавало переваги перед рештою гравців.
Синій першим пропустив м’яча у ворота. Ух, як шкода! Спортсмен теж не впорався з м’ячем. Сильний був удар: м’яч влетів у дірку від ножиць, пролетів шкарпетку наскрізь, пробивши коричневу підпалину – й завмер у воротах. Буває ж таке!
Один – один.
Це червоні брати обмінялися голами.
Далі – більше: гол! Знову гол! Один – від Гонщиці, другий, геть несподіваний, від Вовняної Шкарпи. Перша ганяла полем немов на авто, немов на четвертій швидкості, у повній відповідності до свого імені. І от результат! А друга прогулювалася біля чужих воріт, і коли на неї покотився м’яч, не розгубилася й відбила його куди слід. «Го-о-ол!!!» – із молодечим завзяттям загорлала Вовняна Шкарпа, розмахуючи в повітрі своєю довгою ниткою.
Два – два.
Грали-грали, а воно і далі рахунок незмінний: два – два.
Аж поки Синій встав догори дриґом і таки впіймав кручений м’яч у дірку. Але не втримав. М’яч викотився – прямісінько у ворота «Синіх». Яка халепа!
Гра закінчилася. Три – два. «Спортсмени» перемогли.
– Коли нарешті дірку зашиєш? – поцікавився Спортсмен у Синього. Й почухав свої дві дірки, від ножиць та пробиту підпалину.
Що було робити? Довелося Синьому йти до кота.
