ВЕЧІР У ЛІСІ

Друзі оглянули лісову галявину. Сонце вже сховалося за кронами дерев, але птахи ще виспівували, радіючи прозорості літнього неба. Пахощі квітів приємно лоскотали в носі. Мандрівникам було тут невимовно добре.

– Сьогодні в нас знаменний день, – задумливо сказав Муфтик. – Адже ми вперше вкупі.

– Авжеж, – пожвавішав Півчеревичок. – Цю подію варто якось відзначити.

– Неодмінно, – підтримав Мохобородько. – Але ти, Півчеревичку, відзначиш сьогоднішній день перш за все тим, що вип’єш чаю з оленячого моху, який я для тебе з любов’ю і старанням зварив.

– Увесь? – ураз скиснув Півчеревичок.

– Увесь, – відповів Мохобородько. – До останньої крапелини.

По хвилі він приніс із машини каструлю і рішуче передав її Півчеревичкові.

– Це несправедливо, – запротестував той. – У місті немовлята без молока, а такий старий мандрьоха, як я, у цей час дудлить цілющий напій з оленячого моху. Щодо малюків це страшенно несправедливо.

– Нумо без витребеньок, – застеріг Мохобородько. – По-перше, у тебе кашель, а по-друге, цей чай такий гіркий, що ніяке нормальне дитя і до рота його не візьме.

Півчеревичок з невимовною відразою зиркнув на оповитий парою відвар з оленячого моху.

– Ага, такий гіркий, – тихо повторив він і забухикав.

– Ну, будь мужнім, – утрутився Муфтик. – Ти ж не дитина. Що тобі, чоловікові, заподіють кілька ковтків гіркоти?

Півчеревичок ще раз прокашлявся і зрозумів, що така вже його доля.

– Ви гадаєте, що я боюся? – Він із викликом поглянув на Мохобородька й Муфтика.

Тоді підніс каструлю до рота. І став пити.

Нараз у його очах промайнув розпач, та, заплющившись, він пив далі. Мохобородько з Муфтиком мовчки дивилися, як його борлак рухається вгору-вниз.

Нарешті каструля спорожніла.

– Все, – видихнув Півчеревичок, – ні крапелини не зосталося.

– Ти просто молодчина! – похвалив його Мохобородько. – Саме так треба пити чай з оленячого моху.

Півчеревичок глипнув радісно-переможно.

– А що далі? – бадьоро запитав він. – Як ми ще відзначимо свій найзнаменніший день? Може, ще зваримо чаю з оленячого моху, щоб і ви могли поласувати?

– Мгмм, – гмукнув Муфтик. – Чесно кажучи, мені щось аж ніяк не хочеться сідати за кермо, ця гонитва неабияк вимотала.

– Любий друже, – усміхнувся Півчеревичок, – не тільки ж із допомогою машини можна закип’ятити воду. Гадаю, ми розкладемо багаття.

– Правильно! – скрикнув Мохобородько. – Чай з оленячого моху чудово вплинув на Півчеревичка, у нього виникають просто блискучі ідеї. Звичайно, ми розкладемо багаття і біля нього прекрасно відпочинемо.

– До речі, у моєму холодильнику є кілька мисливських ковбасок, – сказав Муфтик. – Щоправда, я мав намір приберегти їх до свого дня народження, проте зараз вони набагато доречніші. Уявімо, як вони шкварчатимуть над вогнем.

– А коли твій день народження? – поцікавився Мохобородько.

Муфтик махнув рукою.

– До нього майже цілий рік, – пояснив він. – Відзначав два тижні тому.

– Гадаю, до іменин ще роздобудемо мисливських ковбасок, – пообіцяв Півчеревичок.

На це й пристали.

Мандрівники заходилися ревно поратися на галяві. Муфтик і Мохобородько один з-перед одного збирали для вогнища шишки та хмиз. Потім Муфтик вирізав вільхові прутики, щоб понаштрикувати ковбаски, а Мохобородько натрапив у лісі на чудовий оленячий мох, так що не доведеться ошпарювати свою бороду. І навіть знайшов неподалік джерельце з кришталевою водою. Півчеревичок у цих клопотах зовсім не брав участі, та ба, зате наділяв супутників численними вказівками.

Коли опустилися присмерки, до вечора коло багаття все було готове. Вогнище спалахнуло від першого ж сірника, що його черкнув Мохобородько, і Півчеревичок зазначив, що це на диво гарна прикмета.

– Я завше витрачаю на розпалювання вісімнадцять – двадцять два сірники, – сказав він. – Мохобородько в нас хлопець хоч куди!

А Мохобородько налив у казанок джерельної води, на двох розсохах прилаштував його над вогнем і запитав:

– Який приготуємо чай – слабкий, помірний чи міцний?

– Гадаю, що якомога слабіший, – сказав Муфтик. – Може, не буде таким гіркучим. А Півчеревичок іншим разом приготує собі міцний лікувальний напій із моху.

– Гіркий чай, безперечно, надзвичайно цілющий, – похвалив Півчеревичок. – Але зараз і я за слабенький. Гіркий присмак ніби не пасує до нашого чудового настрою – адже ми разом!

Мохобородько не перечив і кинув у казанок лише кілька стеблинок оленячого моху. Тоді проткнув кожну ковбаску прутиком і підніс до полум’я, щоб підрум’янилися.

Півчеревичок простягнув ноги ближче до багаття.

– Моїм пальцям ще ніколи не було так по-домашньому тепло. – Його лице аж розпливлося у вдоволеній усмішці.

– А мені біля вогнища завше трохи лячно, – зізнався Мохобородько. – Бороді багато не треба, найменша іскрина – і все.

– Якщо спіткає таке лихо, негайно занур свою розкішну бороду в чай, – порадив Півчеревичок. – Нічого, що напій буде трохи гіркішим.

А Муфтик додав:

– Твоя мохова борода, любий Мохобородьку, багато важить для нас. Заради неї ми питимемо чай будь-якої гіркості.

Мохобородька розчулили ці сердечні слова друзів.

– Дякую вам, – зворушено мовив у відповідь. – Звісно, я намагатимуся бути подалі від іскрин. Сподіваймося на ліпше.

Невдовзі мисливські ковбаски апетитно підсмажилися, чай закипів. Друзі їли й пили, тоді притулилися один до одного біля вогню і повели мову про всякі дива на білому світі. Це був справді приємний вечір.

– Припікає, – сказав урешті Муфтик. – А від тепла мене завжди хилить до сну.

– То зніми свою муфту, – порадив Півчеревичок.

– Це неможливо, – одказав той. – Адже мене звуть Муфтиком. Якщо скину муфту, який же з мене Муфтик!

Із цим хоч-не-хоч довелося погодитись.

– Коли так, давайте спати, – запропонував Мохобородько.

– Сон ми цілком заслужили, – додав Півчеревичок.

А було вже, здається, пізненько. Небо оповила темінь, а над верховіттям лельом-полельом котився великий золотаво-жовтий місяць.

Муфтик із Півчеревичком послалися в машині, а Мохобородько вирішив лягти просто неба, як звик ще від народження.

– Сподіваюся, що не потурбую тебе, коли вві сні випадково поворушу пальцями ніг, – сказав Півчеревичок Муфтикові.

– Та, пусте, – усміхнувся той. – Головне, щоб ти не кашляв.

Півчеревичок вдоволено хихотнув.

– Щодо бухикання будь певен, – ствердив він. – Мій кашель після чаю з оленячого моху мов рукою зняло.

Друзі приязно побажали один одному «на добраніч», і вже за кілька хвилин на галяві запанували спокій і тиша.