Посеред ночі Мохобородько раптом стрепенувся і прокинувся. Раніше нічого подібного з ним не траплялося – завжди спав спокійно, міцно, мов після маку, йому не заважали навіть голоси лісових мешканців. Одначе нині розбуркався остаточно.
«Що за придибенція? – тривожно подумав він. – Либонь, я надто довго жив удалині від природи і внаслідок цього розходилися нерви?»
Він почувався зле й незвично, але спершу не міг збагнути, що це, власне, таке відчуття, коли хтось напружено й некліпно стежить за вами.
Мохобородько, не встаючи з місця, нишком роззирнувся.
Нікого. Довкруж панував спокій. Усе, як і тоді, коли він лягав спати, лише багаття майже згасло.
У повені місячного сяйва не видно нічого такого, що викликало б хоч найменший сумнів.
Владарювала тиша. Тільки десь спросоння каркнула ворона.
– Дурниці, – намагався відігнати тривожні думки Мохобородько. – Хто може пильнувати за мною? Ніхто. Кого міг зацікавити отакий чоловічок? І потім: укрившись своєю бородою, я настільки злився з природою, що мене просто неможливо запримітити.
Та хоч як прагнув розраяти себе, дивне відчуття не минало. Навпаки, йому дедалі більше здавалося, що є хтось поблизу, і цей таємничий хтось ні на мить не спускає з нього проникливого погляду. І нараз Мохобородько побачив очі!
Двоє загадкових очей палали погрозливо й злісно, майже тут, у прихистку чагарів, що обступили їхню галявину. Але Мохобородько не бачив більше нічого, бо володаря тих очисьок-жарин сховала нічна темінь. При блідому місячному світлі неможливо розгледіти обриси таємничої істоти.
Мурашки страху задріботіли по Мохобородьковій спині, він ураз ніби скупався в крижаному поту.
«Це, безумовно, якийсь хижак, – із жахом подумав Мохобородько. – Може, він готується стрибонути на мене?»
Він поглянув у бік машини. То чи не єдина надія! Треба до неї будь-що дістатися! Але до фургончика добрячих двадцять кроків.
Мохобородько чував, що під поглядом хижака не слід робити різких рухів, інакше звір негайно нападе. Ось чому він розпластався і повільно-повільно, обережно-обережно поповз до машини.
«Мабуть, не вельми приємно бути розтерзаним звірюкою, – у розпуці думав він. – Невже доля не могла приготувати мені пристойнішого кінця?»
Довго й безшелесно, як тінь, повз Мохобородько. Тепер загадкові очі вшнипилися йому в спину, й од цього стало моторошно.
«Без сумніву, хижак крадеться за мною, – мізкував Мохобородько. – Чому він вичікує? Чому не нападає? Мій терпець ось-ось урветься…»
Плазувати Мохобородькові було дуже незручно: довга борода заплутувалася, зачіпалася десь.
«Як ганебно останні миті життя колінкувати, – гірко подумав він. – Навстріч смерті треба йти твердо, з гордо піднесеною головою, а я ось по-пластунському, ніби якийсь черв’як».
Незважаючи на все це, Мохобородько помалу наближався до машини і небавом уже зачув підбадьорливе хропіння Муфтика й Півчеревичка. Лише тоді озирнувся і побачив, що очі незрушно горять на тому ж місці.
– Ось так, – полегшено пробурмотів Мохобородько. – А якщо насамкінець рвонути бігцем?
Тієї ж миті він звівся на ноги і зі звіриною спритністю метнувся до машини, смиконув дверцята і забрався у фургон. І, звісно, тут же хряпнув ними.
Муфтик із Півчеревичком спали так міцно, що навіть стукіт їх не збудив. Місяць світив прямо у віконце. Мохобородько помітив, що Муфтик, навіть лягаючи в постіль, не зняв своєї муфти, а Півчеревичок увесь час ворушить пальцями, що стирчать з-під ковдри, буцімто вві сні грає ними на роялі.
– Прокиньтеся, прокиньтеся! – заволав Мохобородько. – За нами стежать! За нами стежать!
Тепер, коли пряма небезпека не загрожувала, Мохобородько почувався сміливцем.
– Негайно вставайте! – гукнув ще раз, бо його супутники ніяк не просиналися. – Ми опинилися під вогненним поглядом!
– Де вогонь? Що горить? – промимрив Муфтик, ледь кліпаючи важкими повіками, і спантеличено втупився в Мохобородька.
Півчеревичок теж потроху очунював. Він перевернувся на другий бік, струснув сон, сів і спитав:
– Сподіваюсь, не Мохобородькова борода спалахнула?
– Там хижак, – усміхнувся Мохобородько, бо Півчеревичків дотеп його трохи звеселив. – Він пильнує за нами вогненними очицями.
Нарешті Муфтик і Півчеревичок остаточно прокинулися. Вони прокралися до переднього вікна і визирнули.
Очі світилися, як і раніше. Двоє очей-жарин.
Зловісно палаючи, очі некліпно дивилися на машину.
– Ну й чудасія! – сказав Півчеревичок. – Очі, справді очі!
– Певен, що вони бачать і в темряві, – додав Муфтик. – Їхній погляд такий незвичайний і навдивовижу пронизливий.
– Прикро, що не пощастить розгледіти самого хижака, – пошкодував Мохобородько. – Наші очі такі недосконалі, що крізь пітьму не бачать.
На це Муфтик вигукнув:
– Чому ж ні, друзі! Адже в нас на трьох є ще двоє пречудових очей, що бачать і крізь найтемнішу ніч!
Сказавши це, він натиснув кнопку, і яскраво спалахнули автомобільні фари.
– Он він! – скрикнув Мохобородько. – На тому ж самому місці!
Враз у світлі фар промайнуло щось біле, стрибнуло і зникло в лісі.
– Втік! – задоволено потер долоні Півчеревичок. – Запропав зі своїми двома досконалими очима!
Муфтик вимкнув фари.
– Так і не змогли за цю мить бодай скласти уявлення про цю нічну прояву, – сказав він. – Я навіть не певен, чи з хвостом вона?
– Принаймні штани загубила, – хихикнув Півчеревичок. – А якщо це створіння носить штани, то не можна впевнено говорити про хвіст.
– Як на мене, такі дурниці зараз недоречні, – розсердився Муфтик. – Це вельми серйозна пригода.
– Авжеж, – погодився Мохобородько. – Але Півчеревичок має рацію: хижак нас злякався. Він чкурнув, отже, ми не повинні боятися його.
Сказавши це, Мохобородько вийшов із машини, хоробро попрямував до погаслого вогнища і знову влігся спати. Правда, серце його калатало трохи швидше, ніж звичайно, та це не завадило йому скоро заснути.
– Наш Мохобородько просто молодець, – похвалив Півчеревичок, і Муфтик охоче погодився з ним.