КОТЯЧА ВАРТА

Деякий час їхали мовчки. Муфтик мчав набагато швидше, ніж раніше, ніби поганий настрій спонукав його додавати газу, кілометрові позначки аж мелькотіли. Очевидно, від прудкої їзди Півчеревичок ворушив пальцями хутчіше, ніж звичайно.

Та ось Муфтик пригальмував.

– Дива! – вигукнув він, напружено вдивляючись перед собою. – Звідкіля тут взявся цей незвичайний шляховий знак, якого раніше не було?

– Ти впевнений? – засумнівався Півчеревичок.

– На сто відсотків переконаний у цьому, – відповів Муфтик. – Коли цей знак стоїть тут більше двох годин, хай я буду не Муфтик, а Рукавичка. Втім, я ще ніколи не бачив такого шляхового знака.

Це був жовтуватий трикутник із червоною облямівкою. Та над усе друзів уразило зображення посередині – кіт у стрибку.

– Застережний знак, – пояснив Муфтик, котрий найліпше знав правила вуличного руху. – Подібні позначки встановлюють там, де тварини можуть зненацька вибігти на дорогу. Звичайно малюють оленя чи корову, а тут – кіт.

– Ясно, – випалив Півчеревичок. – Знак застерігає нас од кішок і радить негайно повернути назад.

– Не зовсім так, – усміхнувся Муфтик. – Заборонний знак інакший. Але далі треба їхати дуже обережно, щоб хтось зі зграї ненароком не потрапив під колеса.

Мохобородько уважно вивчав знак.

– Друзі! – скрикнув він переможно. – Цей знак одкрив мені очі!

– На що? – здивувався Муфтик.

– На очі! – вигукнув Мохобородько. – Саме на очі!

– Що ти мелеш? – Мохобородькові слова спантеличили Півчеревичка. – Очі на очі?

– Я маю на увазі палаючі очі білого хижака, який чатував уночі край галяви, – пояснив Мохобородько. – Якщо ви хочете знати, той білий звір не хто інший, як Альберт.

– З чого ти взяв? – завагався Муфтик.

– Ми бачили так званого білого звіра лише мить, – вів далі Мохобородько. – Але я запам’ятав його стрибок, коли він утік. Стрибок так і стоїть перед моїми очима. Точнісінько так плигає кіт на цьому шляховому знакові. Білий звір утікав по-котячому, друзі мої, а отже, він із котячого племені. Точніше, це – білий кіт, Альберт.

– Цікаво, – сказав Муфтик. – І мені починає здаватися, ніби в білого хижака й справді є щось котяче.

– А мені здається, що доля глузує з нас, – скрушно мовив Півчеревичок. – Подумати лишень, Альберт вислизнув майже з наших рук!

– Ну, що ж, – міркував Муфтик. – Якщо вже Альберта занесло сюди, ми, очевидячки, ще здибаємося з ним. Гадаю, вчинимо наймудріше, якщо повернемося на свою колишню стоянку.

Цей план усім видався найдоцільнішим, і автомобіль покотив до галяви.

Але тільки-но друзі рушили, як знагла на шосе з придорожніх кущів стрибонули два здоровенні смугасті коти. Муфтик посигналив кілька разів, але ті й вусом не повели. Вони стояли посеред шляху й зухвало зиркали на авто.

– Можливо, впізнали нашу машину? – стурбувався Півчеревичок. – А раптом вони згадали про моє мишенятко?

– У нашому закрутистому світі все може бути, – прорік Мохобородько.

Муфтик натис на гальма, й автомобіль зупинився. Дві пари злісних жовтих очиць втупилися в трійцю, яка за кілька кроків сиділа у фургоні.

– Почекаємо трохи, – сказав Муфтик. – Подивимося, що вони задумали.

Та щоб котиська думали, особливо не помітно було. Просто сиділи на шосе.

Про всяк випадок Муфтик ще раз посигналив.

Це не вплинуло. Хіба що один кіт двічі змахнув товстим хвостом.

– Милі котики, – зітхнув Муфтик.

– Це ти милий! – розсердився Півчеревичок. – А ці котиська мерзенні!

– Безперечно, – погодився Муфтик. – Саме це я хотів сказати. Проте я зараз трохи схвильований, а тому плутаю слова на «м».

– Сподіваюся, хоч себе не переплутаєш, адже твоє ім’я теж починається на цю літеру, – пробурмотів Півчеревичок, а тоді почав клясти котів: – Тпрусь! А повиздихали б ви, триклятущі! Тпрусь! Тпрусь! Тпрусь!

Тепер і другий кіт повів хвостом.

– Вони метляють хвостом лише тоді, коли сердяться, – зміркував Мохобородько. – Не варто їх даремно дратувати.

– Ти гадаєш, що я не можу розлютитися! – вибухнув Півчеревичок. – Я теж ось-ось розізлюсь, але в мене немає хвоста, щоб метляти, тому ворушу пальцями на ногах.

– Ти ніколи не даєш їм спочити, – усміхнувся Муфтик, – навіть коли не сердишся.

– Ще б пак! – вихопилося в Півчеревичка. – Але погодьтеся, що ворушити пальцями ніг від злості і коли гарний настрій – різні речі.

– Авжеж, – кивнув Мохобородько. – Біда в тім, що коти не бояться твоїх сердитих пальців.

– Напевно, це вартові, – вирішив Муфтик. – Кішки влаштували обіч шосе залогу, щоб непрохані гості не завадили їм розкошувати в лісі.

– Їм ніхто не завадить, – пирхнув Півчеревичок. – Я ще біля шляхового знака говорив, що нам найліпше повернути назад. Та мене ніхто не слухає.

– Усе-таки є можливість пробитися через цю варту, – сказав Мохобородько. – У природі так влаштовано, що тварини не витримують погляду навіть крихітних чоловічків. Якщо довго й пильно дивитися на звіра, він одвертається й тихесенько чвалає геть.

– Як я зрозумів, ти радиш нам передивитися котів, – засміявся Муфтик.

Він нахилився вперед, притис носа до скла і став напружено зирити на ближчого кота, який розлігся на дорозі. А Мохобородько обрав своєю жертвою другого, дальшого, і за прикладом Муфтика уп’явся в нього очима; Півчеревичок же намагався правим оком косувати на одного кота, а лівим – на другого.

Не збігло й хвилини, як «вартові» занепокоїлися, безпорадно роззираючись. На їхніх писках з’явилося дивовижне зніяковіння. А тоді…

Тоді коти майже одночасно підскочили. Перший двічі лизнув себе, другий просто лінькувато потягнувся. Машина вже ніскілечки їх не цікавила – перетнули дорогу й пропали між дерев.

– Це повчальна пригода, – сказав Мохобородько. – Ми, як бачите, стоїмо вище всіляких чотириногих, бо сильніші за них духом.

– Сила духу в нас справді могутня, – кивнув Півчеревичок.

Муфтик поспішив їхати далі.