ПАСТКА

Від котячої залоги до галявини було зовсім близько. Небавом друзі звернули на знайому лісову дорогу і скоро дісталися на своє колишнє місце.

– Тут справді добре й спокійно, – сказав Муфтик, коли вони вийшли з машини. – Я дедалі більше розумію, чому Мохобородько так любить природу. На її лоні навіть прикрощі легше пересилити.

– Так-так, – ствердив Півчеревичок. – Тут просто чудово. Вітер лагідно пестить волосся, птаство привітно виспівує на всі заставки.

Він солодко потягнувся, зірвав квітку і задоволено понюхав її.

А Мохобородько прикипів до нього поглядом і запитав:

– Хіба птахи співають?

Півчеревичок намірився щось одповісти, але застиг з роззявленим ротом.

– Ти чуєш пташиний щебет, Півчеревичку? – повторив Мохобородько, і лице його стало дуже заклопотаним.

– Ну, це так би мовити, – знітився Півчеревичок. – Якщо гарненько прислухатися, то ніби не чути.

– Що це означає? – і собі здивувався Муфтик. – Жодного пташиного голосочка!

– Мовчання птахів пояснити неважко, – сказав Мохобородько. – Птаство не співає тому, що кішки видирають гнізда. Тільки щойно я збагнув, як легковажно ми вчинили – нізащо не можна зоставляти котяче кодло тут, у лісі. Через нас бідним пташкам непереливки.

– Ненавиджу кішок! – аж здибився від обурення Півчеревичок. – Усім єством ненавиджу!

– На жаль, зневагою тут не зарадиш, – вів далі Мохобородько. – Нам треба діяти. Якщо ви не проти, почнімо шукати кішок у тутешніх місцях, а для Альберта тут, на галявині, влаштуємо пастку. Сплячому котові мишеня в рот не забіжить.

– Про яке мишеня ти говориш? – насторожився Півчеревичок.

– Звісно, про твоє, іграшкове, – сказав Мохобородько. – Якщо ми влаштуємо пастку, туди для принади треба покласти щось ласеньке. Твоє мишеня для цього підходить якнайліпше. Чи ти гадаєш, що Альберт так просто вскочить у пастку?

– Я так не вважаю, – спохмурнів Півчеревичок. – Але думаю, що моє мишеня і так настраждалося доволі…

Мохобородько глибокодумно насупив брови, та не зронив ні слова. Що він міг одказати йому? Півчеревичкове іграшкове мишеня й справді стільки натерпілося!

– Дай йому спокій, – попрохав Муфтик. – Ми чудово знаємо, як Півчеревичок любить своє мишеня. Неодмінно знайдемо іншу приманку для Альберта. Я гадаю, що ми з Мохобородьком почнемо удвох лаштувати пастку, а Півчеревичок нехай підшукає тим часом підхожу принаду.

– Оце інша річ, – полегшено зітхнув Півчеревичок. – У лісі я таки щось надибаю.

Мохобородькові стало навіть трохи соромно, що він такий байдужий до іграшкового мишеняти, і він суворо кинув Півчеревичкові:

– Та затям, що приманку треба вибрати до ладу і зі знанням справи. Без гарної принади ліпше не повертайся.

– Розумію, розумію, – пробурмотів Півчеревичок.

Всілякі повчання ще з дитинства йому неприємні. Тому він одразу подався до лісу, щоб Мохобородько більше нічого не встиг додати.

Коли по хвилі Півчеревичок зник за деревами, Муфтик ніяково поглянув на Мохобородька й опустив очі.

– Чесно кажучи, я за життя ще не влаштовував жодної пастки, – прошепотів він. – Мені на це просто бракувало часу, бо все дозвілля витрачав на писання листів.

Мохобородько всміхнувся.

– Коли-небудь усе доводиться робити вперше, – заговорив він. – І я не якийсь там мастак у цій справі, але, блукаючи лісами, не раз бачив пастки на звірів. Чесно кажучи, вони завше викликали в мене огиду. Це так ганебно заманювати когось в западню, але зараз у нас немає іншого виходу. І наскільки я розуміюся на цім ділі, нам потрібні лише заступ і сокира.

На щастя, ці знаряддя знайшлися в машині. Заступ Муфтик возив для того, щоб одкидати багно чи сніг з-під коліс, а сокирою головно користувався тоді, коли фургончик не міг проїхати вузькою лісовою стежиною.

Роботи обом по зав’язку. Земля суха й тверда, аж дзвенить, а ялинове галуззя безсоромно пружисте. Мохобородькова лопата раз по раз скреготала по каміняччю, а сокира в Муфтикових руках якось умудрялася повертатися плазом.

– Пастку зробити важче, ніж гепнути в неї, – кректав Муфтик.

– По роботі пізнають майстра, – хекав Мохобородько. – Дай Боже, щоб Півчеревичок знайшов путню приманку. Не вельми знає він котячу натуру, ще принесе дощового черв’яка або щось подібне.

Обойко працювали, аж упріли, а робота просунулася на горобиний скік.

– Я обливаюся потом, – жалівся Муфтик. – Спека душу вивертає.

– Та що вже казати – така робота: гріє сильніше за муфту, – підколов Мохобородько. – Але що вдієш, коли твоє ім’я не дозволяє тобі зняти вдяганку.

Вони працювали як прокляті. Засапалися, геть знесиліли, проте трудилися не покладаючи рук. Нарешті їхня робота увінчалася успіхом: Мохобородько наперекір усім труднощам викопав глибоку яму,

а Муфтик притягнув до неї великий оберемок пропахлих живицею ялинових гілок.

Тепер зоставалося старанно вкрити яму віттям, і пастка готова.

– Все гаразд, – сказав Мохобородько, вдоволений своєю працею. – Варто Альбертові лиш ступнути сюди, як він аж загуде в яму.

– Тільки й досі немає приманки, – бідкався Муфтик. – Куди Півчеревичок запропав?

Не минуло й двох годин, як Півчеревичок вигулькнув з-за буйного ліщинового куща. Похнюпившись, він повільно підійшов до друзів і байдуже зиркнув на пастку. Лице його було таке зажурене.

– Ну як, знайшов принаду? – спитав Муфтик.

Півчеревичок зітхнув.

– Жодна пташка не співає, – тихо мовив він. – Ніде – ні поблизу, ні віддалік – не чути щебетання. Ліс наче вимер.

– А приманка? – нетерпеливилося Мохобородькові. – Що з нею? Якщо я не помиляюся, роздобути її доручили тобі.

Півчеревичок сунув руку за пазуху.

– Прошу.

Він вийняв своє іграшкове мишеня і простягнув Мохобородькові.

– Як?! – здивувався той. – Адже це…

– Так, це моє іграшкове мишеня, – ствердив Півчеревичок. – Я віддаю його для приманки заради пташиного щебету.

Мохобородько трепетно взяв іграшкове мишеня і обережно примостив його на ялинових гілках.

– Заради пташиного щебету, – повторив Півчеревичок. – Задля цього моє улюблене мишеня готове впасти жертвою.

– Красненько дякую, – розсипався в похвалах Мохобородько. – Ти чарівний, неперевершений і щедрий-прещедрий чоловік!

І нишком змахнув сльозу, що навернулася на очі.

Муфтика і Мохобородька підкосила втома – рідна сестра важкої роботи.

– Я вважаю, що на сьогодні досить, – вирішив Мохобородько. – День уже береться до вечора, та й поперек ломить від копання.

– А я від рубання ледве руки здіймаю, – завів своєї Муфтик. – Якщо одверто, я нині вже не здатен і пальцем ворухнути.

– Щодо пальців на руках у мене більш-менш гаразд, – підпрягся Півчеревичок. – А на ногах аж попухли – у природи є невеличкий ґандж: боляче коле в ноги.

Друзі надумали вкластися спати. Вони лиш підвечеряли і влаштувалися на спочинок ще до того, як сонце опустилося за ліс. Мохобородько ліг горілиць і вмить заснув. А Муфтик із Півчеревичком забралися в автомобіль, і невдовзі звідти почулося дружне хропіння, ніби хтось забув вимкнути мотор.