ПТАШИНЕ ГНІЗДО

Трійця проспала всю ніч непробудно. Не докучало їй ані місячне світло, ні лісові звуки. І вже по галявині вистрибували веселі сонячні промінчики, коли Мохобородько першим розплющив очі. Та збудило його зовсім не сонце, а якесь дивне відчуття, що хтось порпається в його бороді. Звичайно, він вирішив розчесати бороду, як годиться. Здійняв руку, та враз опустив її, тремтячи з переляку: із бороди випурхнув птах!

Це була невеличка сіро-зозулястенька пташина. Вона не відлетіла далеко, а примостилася на кучерявій тонесенькій гілочці.

Всілася й сумовито поглядала на Мохобородька.

А той не міг розшолопати, у чому річ. Принишк на своєму місці, щоб не лякати більше пташину і спокійно обдумати чудернацьку пригоду. Та нараз помітив, що з бородою скоїлась якась дивина. Хоч пташка і спурхнула, але щось, як і раніше, непокоїло.

Мохобородько обережно звів голову і зиркнув на бороду. Від побаченого уста його мимоволі розтяглися в широкій усмішці: просто посеред бороди в затишному гніздечку лежало п’ятеро чудових рябеньких яєчок. Мохобородько опустив голову і завмер, щоби пташка не одкинулася часом. Це й допомогло.

Скоро зозуляста повернулася в гніздо і спокійно всілася на яєчка.

На жаль, її знову наполохали. Одчинилися дверцята машини, і звідти вистрибнули, жваво пащекуючи, Півчеревичок з Муфтиком.

– Альберт і досі не потрапив у пастку! – вигукнув Муфтик, розчаровано оглянувши западню.

А Півчеревичкове лице аж сяяло.

– Мохобородько мав рацію: сплячому котові мишеня в рот не забіжить! – радів він. – Коли мишка мчить за машиною – це одне, а коли нерухомо лежить на гіллі й непомітна – зовсім інше.

– І справді, – погодився Муфтик, – привабливість іграшкового мишеняти саме в русі. Тому й коліщата до нього припасовано.

Які тільки міни не корчив Мохобородько, аби вони замовкли і не настрахали пташку своєю балаканиною! Але марно – Муфтик і Півчеревичок просто не звернули уваги на застережливі гримаси Мохобородька.

– До того ж моє іграшкове мишеня взагалі не пахне мишею, – ще спало на думку Півчеревичкові. – А запахи у тваринному світі мають неабияке значення. Якщо котрась тварина пахне не так, як належить її видові, то вона ніби й не справжня.

– Я про це ніколи не думав, – зізнався Муфтик.

Тепер уже Мохобородько, який стеріг птаху, не витримав і сердито зашепотів:

– Принаймні міг би подумати про таку дрібничку, що біля пташки, яка висиджує пташенят, негоже отак горланити. Совісті у вас нема!

Лише тепер Муфтик із Півчеревичком помітили в Мохобородьковій бороді гніздечко і зачудовано дивилися на пташку в ньому.

– Господи! – прошепотів Муфтик. – Що б то значило?

– Власне, дивуватися нема чого, – ледь чутно промимрив Мохобородько. – Певне, пташка злякалася кішок і з гніздечком сховалася від них у моїй бороді.

– Триклятущі кішки! – прошепотів Півчеревичок. – Ми повинні знайти їх і як слід провчити!..

Муфтик кивнув.

– Нам треба діяти, – сказав він. – На жаль, нас дещо сковує це гніздо. Де ж ми його прилаштуємо?

Одначе Мохобородько несподівано мовив:

– Пташине кубельце лишиться тут. На мене поки що не розраховуйте. Я з місця не рушу, поки вона не висидить пташат, а там буде видно.

– Ти ба! – пирхнув Півчеревичок. – Ти висиджуватимеш пташенят, а ми з Муфтиком вирішуватимемо всі інші світові проблеми. Чи не ліпше змайструвати ноші й тягати тебе за собою?!

– У такому разі до нош можна припасувати коліщата, – запропонував Муфтик, – і причепити ззаду до машини. З іграшкового мишеняти знімемо коліщата і прикріпимо до нош з боків.

У запалі він мимоволі знову підвищив голос, і пташка сполохано майнула з гнізда на гілку.

– Бачите, – сказав Мохобородько. – Вона лякається навіть гучної розмови, а ви патякаєте про ноші. Під час висиджування пташат ні про який транспорт не може бути й мови. Висиджування потребує тиші й спокою; птах повинен зосередитися.

Півчеревичкові ніскілечки не хотілося знімати коліщатка з іграшкового мишеняти і припасовувати до нош. Тому він досить легко погодився з Мохобородьком:

– А про мене, хай він зостанеться на місці, якщо це висиджування йому так до вподоби. Але ми з Муфтиком негайно рушаємо в дорогу.

Муфтик кивнув.

– Неодмінно, – випалив він. – Нам треба дізнатися, де ці кляті кішки, доки вони геть не здичавіли.

Щоб не марнувати часу, Муфтик пішов до машини і сів за кермо.

Півчеревичок і собі слідком, але раптом повернувся і забрав із пастки своє іграшкове мишеня.

– Невже так і зостанеться без приманки? – здивувався Мохобородько. – Невже наша ревна робота піде нанівець?

З найвищих міркувань він зараз силоміць утримав би Півчеревичка, але ж пташине гніздо… Півчеревичок це добре розумів і переможно осміхнувся.

– Не турбуйся, – підморгнув він, запихаючи за пазуху іграшкове мишеня. – Хто знає, для чого воно ще знадобиться.

За мить він уже сидів поруч Муфтика. Мотор загуркотів, і фургон покотив з галяви. Ще деякий час у лісі вчувалося його двигтіння, та незабаром все затихло і навколо запанувала цілковита тиша.

Тепер пташина без остраху пурхнула в гніздо і завмерла.

Принишк на своєму місці і Мохобородько. Лежав і дивився, як поодинокі сліпучо-білі хмарини плинуть у неозорному небесному бездонні і поволі змінюють свої обриси. Та що йому зоставалося робити – лиш споглядати хмаровиння. Яку іншу, цікавішу забавку він міг вигадати у своєму теперішньому становищі? Коли в тебе в бороді гніздо, не дуже розженешся на розваги. Хіба що просто лежати, втупившись у небо, блукати зором у високості. Це все, що ти можеш робити, і цим хіть-не-хіть мусиш вдовольнятися.

Але що довше Мохобородько дивився на хмари, то все більше нагадували вони йому кішок. Зрештою всі стали, як білі кішки – та сидить, інша ніби спить, а он та нагороїжилася. В однієї хмарини-кицьки був навіть довгий пухнастий хвіст.

Мохобородько зітхнув і на деякий час міцно заплющився. Зараз аж ніяк не хотілося думати про кішок. Інших клопотів по саме нікуди. Вже он розболівся поперек.

Добре, хоч хмари-кішки в піднебессі не турбували пташку. Мабуть, вона й не помічала їх – усе висиджувала старанно й зосереджено. Це майбутня мама, як Мохобородько скоро збагнув. Нарешті з’явився птах-тато: приніс своїй подрузі їсти.

Він трохи посидів віддалік на гілці, недовірливо косуючи на Мохобородька. Згодом посміливішав, підлетів до пташки-мами, ткнув їй у дзьоба якогось черв’ячка і хутко зник у лісі.

Мохобородька це, звичайно, втішило. Останнім часом він мало бував на природі і тепер залюбки спостерігав за птахами. Майбутній тато прилітав і зникав. І щоразу приносив у дзьобику то муху, то комаху, то черв’ячка. Невдовзі він звик до Мохобородька й ніскілечки не боявся його.

Але тут скоїлася нова біда. Якось, коли птах-тато знову підніс своїй подрузі комарика, Мохобородько теж мимоволі одкрив рота. Його мучив голод – що далі, то нестерпніше. Та це й природно, адже в нього в роті ще й рісочки не було. Його спільники так поспішали, що він не встиг попрохати в них собі харчу. Торішню брусницю, що росла в бороді, вискубав до останньої бубини. Мохобородько гірко подумав, що перші ягоди з’являться лиш через кілька тижнів.

Напевно птах-тато збагнув, у чому річ. Коли наступного разу прилетів із черв’ячком, то витягнув шию і хотів покласти свою здобич до рота Мохобородькові.

Але той швидко стулив губи.

– Дякую тобі, – мовив розчулено. – Я розумію, що ти бажаєш мені найкращого, та як не прикро, не можу споживати ні черв’ячків, ні комах. Я не хочу тебе засмучувати, охоче проковтнув би навіть хруща. Та ба, не можу. Ліпше годуй матір, аби вона могла безклопітно висиджувати в моїй бороді пташат. Тоді вони вилупляться хутчіше.

Хтозна, чи збагнув щось із Мохобородькової оповіді птах-тато, але він пригостив черв’яком майбутню маму і знову майнув по здобич.

Мохобородько зітхнув, зірвав травинку і спробував потамувати нею голод. Безперечно, це не допомогло.

Неборака зітхнув і подумав, що він сам опинився в жахливій пастці.