ПІВЧЕРЕВИЧОК МРІЄ ПРО РОГАТКУ

Автомобіль неквапно котив вузькою лісовою дорогою, що вела все далі од галявини. Муфтик зосереджено крутив кермо, пильнував, щоб не врізатися в якесь дерево. А Півчеревичок, який сидів поруч, уважно роззирався довкола. Його погляд нишпорив по кущах, верховіттях – необхідно знайти кішок або хоч якісь ознаки їхньої присутності. Але в око не впадало нічого особливого. Все спокійно. Тишу порушували тільки два вертольоти, що кружляли над лісом.

– Мені страшенно подобаються всілякі дослідні експедиції, – сказав Півчеревичок. – Це так чудово, коли маєш змогу до чогось доскіпуватися.

Тієї миті Муфтик натиснув на гальма, і машина зупинилася.

– На дорозі сліди, – нашорошився він. – А саме вони й варті найретельнішого дослідження.

– Авжеж, – погодився Півчеревичок. – Сліди зостаються здебільшого там, де хтось ступає. Отак переважно вони й з’являються.

Друзі вилізли із фургона й роздивилися сліди, що досить чітко виднілися на піщаній дорозі.

– Котячі відбитки, – визначив Муфтик.

– І їх тьма-тьмуща, – додав Півчеревичок. – Мені здається, що тут пробігла величезна зграя.

– Я теж такої думки, – замислено кивнув Муфтик. – Окрім того, сліди свіжі.

– Кожен більш-менш досвідчений слідопит зробив би висновок, що кішки ніяк не могли піти далеко, – висловив здогад Півчеревичок.

Скоро вони з’ясували, що сліди ведуть із лісу, трохи – стежкою, а далі знову повертають у хащі на протилежному боці дороги. Натрапили також на жмутки вовни і шкаралупу пташиного яйця.

– Кішки скубалися через яєчка, – зауважив Муфтик. – Напевне, вони од голоду до краю розлютилися.

Дійшовши такого висновку, Муфтик із Півчеревичком повернулися в машину і рушили далі.

Лісова дорога ставала дедалі вужчою та вибоїстішою, так що автомобіль, гуцикаючи, ледве просувався вперед.

– Ти їхав би швидше, – стурбовано кинув Півчеревичок.

– Це просто неможливо, – покрутив головою Муфтик. – На такій дорозі легко вскочити в халепу.

– Воно-то так, – зітхнув Півчеревичок, – але уяви лишень, що буде, коли зараз нас перестрінуть кішки.

Муфтик пропустив це повз вуха.

– Боюся, що вони нападуть і без уявляння, – відповів перегодя. – Не варто мізкувати над цим. Набагато цікавіше уявляти речі, котрі в житті не трапляються.

– А в мене таке відчуття, що сьогодні з нами скоїться щось надзвичайне, – розхвилювався Півчеревичок. – Я передчуваю.

Муфтик підшукував слова, щоб заспокоїти Півчеревичка, та мимоволі зиркнув у дзеркальце і скрикнув:

– Уже скоїлося! Котяча зграя переслідує нас!

Півчеревичок, затремтівши, кинувся до заднього віконця. Тут і він побачив кішок, які невпинно наближалися.

Кішки, кішки, кішки… Ближче, ближче – чорні й сірі, чорно-сірі і сіро-чорні, мургасті – всі мішма. Вони грізно й люто мчали за машиною. Попереду рудий, з наїжаченою шерстю, здоровенний котисько – на думку Півчеревичка, найскаженіший і найстрашніший.

– Не видно жодного білого кота, – сказав Муфтик. – Отже, Альберта в зграї нема.

А Півчеревичок обізвався тремтячим голосом:

– Шкода, що ми без зброї. У дитинстві я мав рогатку, та якось сорока-злодійка вкрала її. Як хвацько збивав я нею яблука та груші!

– Виходить, ти неперевершений снайпер, – захоплено сказав Муфтик.

– Авжеж, – кивнув Півчеревичок, – бо коли не хочеш зіпсувати плід, мусиш поцілити у хвостик. Ох, мав би я зараз рогатку! Всипав би кішкам, що пам’ятали б до нових віників!

– Поглянь ліпше в холодильник, – порадив Муфтик, – може, знайдеться щось кинути котам. Тоді вони бодай на хвилю затримаються.

Півчеревичок рвучко одчинив холодильник.

– Лише сирки, – сказав він. – Ними кішок не віднадиш.

Муфтик спробував збільшити швидкість, але з цього нічого не вийшло: автомобіль одразу страшенно загуцикав. А кішки наздоганяли. Наближалися нестримно й загрозливо. Півчеревичок дивився в заднє віконце, і лице його дедалі блідішало.

– Рудий котисько майже поряд, – застеріг Муфтик, який весь час пильнував за переслідувачами в дзеркальце.

– Триклята сорока! – прошепотів Півчеревичок. – Злодійська пика! Поцупити саме рогатку! – і зацокотів зубами.

– Тобі холодно? – співчутливо спитав Муфтик. – Може, у тебе жар?

– Та ні, – пробурмотів Півчеревичок.

Муфтик застережливо звів палець, але тут же поклав руку на кермо.

– Тоді не клацай зубами,– зауважив він. – На такій дорозі можна язика прикусити.

На щастя, дорога стала трохи рівнішою, і Муфтик додав газу. Відстань між машиною і кішками збільшилася.

По хвилі Півчеревичок запитав у Муфтика:

– Ти коли-небудь звершував героїчний вчинок?

– На жаль, ні, – усміхнувся Муфтик. – Моя зовнішність для цього не дуже пасує. Якось смішно: герой у муфті.

– Розумію, – кивнув Півчеревичок. – А я ще з дитинства мріяв про подвиг. Але не траплялося слушної нагоди. І зараз, коли вона врешті настала, у мене, як на зло, немає рогатки. Нині, маючи її, я став би героєм.

Котяча зграя знову почала наздоганяти машину, бо гладенький відтинок дороги скінчився і Муфтик мусив зменшити швидкість. Рудий кіт-заводіяка випередив інших на кілька десятків кроків.

– Поглянь на рудого, – сказав Муфтик. – Від люті з його очей аж іскри сиплються.

А Півчеревичок додав:

– Ех, була б у мене рогатка, то його очі не яріли б таким вогнем!

Та ледве Півчеревичок вимовив це, як рудько щосили стрибонув і, гупнувши, опинився на даху фургона.

– Ой леле! – загорлав, злякавшись, Півчеревичок.

– Ще продере покрівлю, – забідкався Муфтик.

Крізь тонке бляшане покриття виразно чулося, як рудий заводій сердито нявкотить.

Саме тут Муфтик помітив попереду обіч дороги валун, і в нього майнула смілива думка.

– Тримайся! – гукнув він Півчеревичкові.

За мить ліве переднє колесо гахнуло об камінь, фургон підскочив, як м’яч, аж горщики й сковороди загримкотіли, потім знову покотив шляхом. Звісно ж, кіт не утримався на рівному дахові і сторчголов беркицьнувся додолу.

Півчеревичок визирнув у заднє віконце.

– Лежить плиском і хвостом не ворушить, – зрадів він. – Катюзі по заслузі!

Котяча зграя не зважила на це – і далі гналася так само завзято, а замість рудого перед вів здоровенний, чорний, як вуглина, кіт.

– У нового ватажка мармиза ще лютіша, ніж у попереднього, – сумно зауважив Півчеревичок. – Коли б мені рогатку, неодмінно поцілив би в нього шишкою – пащека, як ворота навстіж.

– До чого тут паща? – здивувався Муфтик.

– Власне, суть не стільки в пащі, як у шишці, котрою треба влучити туди, – пояснив Півчеревичок. – Якщо шишка досить луската, вона застрягне в пащі, і кіт взагалі не зможе звести свої ікла.

– Виявляється, стріляння з рогатки – справжнє мистецтво.

– Так, мудрована це річ, – кивнув Півчеревичок. – Ти уяви, які тонюсінькі хвостики в яблук та груш. Хай буде проклятий увесь сорочий рід!

Він хотів щось додати, та злякано принишк, бо трапилося непередбачене.

Коли автомобіль повернув ще раз, ліс несподівано скінчився. І далі – ані деревця – широченне плесо. Озеро. Попереду – вода, позаду – розлючені кішки! Путівець вів до озера, звернути нікуди.

Півчеревичок знову зацокотів зубами.

– Що ж робитимемо? – прошепотів він, заплющившись.

А роздумувати ніколи.

– Кішки бояться води, – одрубав Муфтик і з силою натис на важіль.

Із шаленою швидкістю машина помчала прямо в озеро.