Автомобіль неквапно котив вузькою лісовою дорогою, що вела все далі од галявини. Муфтик зосереджено крутив кермо, пильнував, щоб не врізатися в якесь дерево. А Півчеревичок, який сидів поруч, уважно роззирався довкола. Його погляд нишпорив по кущах, верховіттях – необхідно знайти кішок або хоч якісь ознаки їхньої присутності. Але в око не впадало нічого особливого. Все спокійно. Тишу порушували тільки два вертольоти, що кружляли над лісом.
– Мені страшенно подобаються всілякі дослідні експедиції, – сказав Півчеревичок. – Це так чудово, коли маєш змогу до чогось доскіпуватися.
Тієї миті Муфтик натиснув на гальма, і машина зупинилася.
– На дорозі сліди, – нашорошився він. – А саме вони й варті найретельнішого дослідження.
– Авжеж, – погодився Півчеревичок. – Сліди зостаються здебільшого там, де хтось ступає. Отак переважно вони й з’являються.
Друзі вилізли із фургона й роздивилися сліди, що досить чітко виднілися на піщаній дорозі.
– Котячі відбитки, – визначив Муфтик.
– І їх тьма-тьмуща, – додав Півчеревичок. – Мені здається, що тут пробігла величезна зграя.
– Я теж такої думки, – замислено кивнув Муфтик. – Окрім того, сліди свіжі.
– Кожен більш-менш досвідчений слідопит зробив би висновок, що кішки ніяк не могли піти далеко, – висловив здогад Півчеревичок.
Скоро вони з’ясували, що сліди ведуть із лісу, трохи – стежкою, а далі знову повертають у хащі на протилежному боці дороги. Натрапили також на жмутки вовни і шкаралупу пташиного яйця.
– Кішки скубалися через яєчка, – зауважив Муфтик. – Напевне, вони од голоду до краю розлютилися.
Дійшовши такого висновку, Муфтик із Півчеревичком повернулися в машину і рушили далі.
Лісова дорога ставала дедалі вужчою та вибоїстішою, так що автомобіль, гуцикаючи, ледве просувався вперед.
– Ти їхав би швидше, – стурбовано кинув Півчеревичок.
– Це просто неможливо, – покрутив головою Муфтик. – На такій дорозі легко вскочити в халепу.
– Воно-то так, – зітхнув Півчеревичок, – але уяви лишень, що буде, коли зараз нас перестрінуть кішки.
Муфтик пропустив це повз вуха.
– Боюся, що вони нападуть і без уявляння, – відповів перегодя. – Не варто мізкувати над цим. Набагато цікавіше уявляти речі, котрі в житті не трапляються.
– А в мене таке відчуття, що сьогодні з нами скоїться щось надзвичайне, – розхвилювався Півчеревичок. – Я передчуваю.
Муфтик підшукував слова, щоб заспокоїти Півчеревичка, та мимоволі зиркнув у дзеркальце і скрикнув:
– Уже скоїлося! Котяча зграя переслідує нас!
Півчеревичок, затремтівши, кинувся до заднього віконця. Тут і він побачив кішок, які невпинно наближалися.
Кішки, кішки, кішки… Ближче, ближче – чорні й сірі, чорно-сірі і сіро-чорні, мургасті – всі мішма. Вони грізно й люто мчали за машиною. Попереду рудий, з наїжаченою шерстю, здоровенний котисько – на думку Півчеревичка, найскаженіший і найстрашніший.
– Не видно жодного білого кота, – сказав Муфтик. – Отже, Альберта в зграї нема.
А Півчеревичок обізвався тремтячим голосом:
– Шкода, що ми без зброї. У дитинстві я мав рогатку, та якось сорока-злодійка вкрала її. Як хвацько збивав я нею яблука та груші!
– Виходить, ти неперевершений снайпер, – захоплено сказав Муфтик.
– Авжеж, – кивнув Півчеревичок, – бо коли не хочеш зіпсувати плід, мусиш поцілити у хвостик. Ох, мав би я зараз рогатку! Всипав би кішкам, що пам’ятали б до нових віників!
– Поглянь ліпше в холодильник, – порадив Муфтик, – може, знайдеться щось кинути котам. Тоді вони бодай на хвилю затримаються.
Півчеревичок рвучко одчинив холодильник.
– Лише сирки, – сказав він. – Ними кішок не віднадиш.
Муфтик спробував збільшити швидкість, але з цього нічого не вийшло: автомобіль одразу страшенно загуцикав. А кішки наздоганяли. Наближалися нестримно й загрозливо. Півчеревичок дивився в заднє віконце, і лице його дедалі блідішало.
– Рудий котисько майже поряд, – застеріг Муфтик, який весь час пильнував за переслідувачами в дзеркальце.
– Триклята сорока! – прошепотів Півчеревичок. – Злодійська пика! Поцупити саме рогатку! – і зацокотів зубами.
– Тобі холодно? – співчутливо спитав Муфтик. – Може, у тебе жар?
– Та ні, – пробурмотів Півчеревичок.
Муфтик застережливо звів палець, але тут же поклав руку на кермо.
– Тоді не клацай зубами,– зауважив він. – На такій дорозі можна язика прикусити.
На щастя, дорога стала трохи рівнішою, і Муфтик додав газу. Відстань між машиною і кішками збільшилася.
По хвилі Півчеревичок запитав у Муфтика:
– Ти коли-небудь звершував героїчний вчинок?
– На жаль, ні, – усміхнувся Муфтик. – Моя зовнішність для цього не дуже пасує. Якось смішно: герой у муфті.
– Розумію, – кивнув Півчеревичок. – А я ще з дитинства мріяв про подвиг. Але не траплялося слушної нагоди. І зараз, коли вона врешті настала, у мене, як на зло, немає рогатки. Нині, маючи її, я став би героєм.
Котяча зграя знову почала наздоганяти машину, бо гладенький відтинок дороги скінчився і Муфтик мусив зменшити швидкість. Рудий кіт-заводіяка випередив інших на кілька десятків кроків.
– Поглянь на рудого, – сказав Муфтик. – Від люті з його очей аж іскри сиплються.
А Півчеревичок додав:
– Ех, була б у мене рогатка, то його очі не яріли б таким вогнем!
Та ледве Півчеревичок вимовив це, як рудько щосили стрибонув і, гупнувши, опинився на даху фургона.
– Ой леле! – загорлав, злякавшись, Півчеревичок.
– Ще продере покрівлю, – забідкався Муфтик.
Крізь тонке бляшане покриття виразно чулося, як рудий заводій сердито нявкотить.
Саме тут Муфтик помітив попереду обіч дороги валун, і в нього майнула смілива думка.
– Тримайся! – гукнув він Півчеревичкові.
За мить ліве переднє колесо гахнуло об камінь, фургон підскочив, як м’яч, аж горщики й сковороди загримкотіли, потім знову покотив шляхом. Звісно ж, кіт не утримався на рівному дахові і сторчголов беркицьнувся додолу.
Півчеревичок визирнув у заднє віконце.
– Лежить плиском і хвостом не ворушить, – зрадів він. – Катюзі по заслузі!
Котяча зграя не зважила на це – і далі гналася так само завзято, а замість рудого перед вів здоровенний, чорний, як вуглина, кіт.
– У нового ватажка мармиза ще лютіша, ніж у попереднього, – сумно зауважив Півчеревичок. – Коли б мені рогатку, неодмінно поцілив би в нього шишкою – пащека, як ворота навстіж.
– До чого тут паща? – здивувався Муфтик.
– Власне, суть не стільки в пащі, як у шишці, котрою треба влучити туди, – пояснив Півчеревичок. – Якщо шишка досить луската, вона застрягне в пащі, і кіт взагалі не зможе звести свої ікла.
– Виявляється, стріляння з рогатки – справжнє мистецтво.
– Так, мудрована це річ, – кивнув Півчеревичок. – Ти уяви, які тонюсінькі хвостики в яблук та груш. Хай буде проклятий увесь сорочий рід!
Він хотів щось додати, та злякано принишк, бо трапилося непередбачене.
Коли автомобіль повернув ще раз, ліс несподівано скінчився. І далі – ані деревця – широченне плесо. Озеро. Попереду – вода, позаду – розлючені кішки! Путівець вів до озера, звернути нікуди.
Півчеревичок знову зацокотів зубами.
– Що ж робитимемо? – прошепотів він, заплющившись.
А роздумувати ніколи.
– Кішки бояться води, – одрубав Муфтик і з силою натис на важіль.
Із шаленою швидкістю машина помчала прямо в озеро.