ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК

Автомобіль стояв у воді, кроків за двадцять од берега. Посеред озера височів чарівний лісистий острівець, але втрапити туди не було ніякої змоги, бо далі починалася глибина. Вода й так майже сягала віконець. А на березі чигали кішки – про повернення назад годі й думати.

– Ти вмієш плавати? – запитав Півчеревичок у Муфтика.

– Не знаю, – засоромився той. – Я не мав слушної нагоди спробувати. Чомусь мені завше здавалося, що муфта не дуже годиться для цього, я міг би таким вбранням привернути небажану увагу пляжників.

– Я зрозумів тебе, – сказав Півчеревичок. – Із мене плавець кепський. Єдиний раз стрибонув у воду, та й то ненароком – ще дитиною шубовснув у колодязь.

– Тож сидітимемо собі в машині, – вирішив Муфтик.

– Авжеж, – кивнув Півчеревичок. – І рогатки в нас немає. А з місця поціляти в кішок – неабияка розвага.

– Зараз нам більше знадобилася б якась надувна гумова іграшка, – міркував Муфтик. – Кажуть, вона чудово тримає на воді. З допомогою такої цяцьки ми, не вміючи плавати, могли б дістатися на острівець.

Та взяти гумову іграшку було ніде. А ось справжні кішки на березі озера понадувалися далі нікуди. Вони явно розуміли, в якій безвиході опинилися Муфтик із Півчеревичком. Зухвало походжали краєм плеса, зловтішно і глумливо зиркаючи на машину.

– Я аж ніяк не ворог птахів і тварин, – заговорив Півчеревичок, – але переконався, що сорока – злодійка, а кіт – живодер. І нема чого дивуватися, що крадії й розбійники діють вкупі! Одна поцупила рогатку, щоб інші могли спокійненько тебе переслідувати і навіть утопити в озері.

– Не передавай куті меду, – заперечив Муфтик. – До потопу ще далеко. Навіть у тому випадку, коли вода просочиться в машину, наші голови будуть зверху, повітря вистачить.

– Повітря! – перекривив Півчеревичок. – Авжеж, повітря! А що нам з самого повітря? Голодна смерть не краще, ніж утопитися, без їжі ми сконаємо напевне, коли надовше затримаємося тут.

Муфтик був незворушний.

– Не панікуй завчасно, – твердо мовив він. – Сам казав, що в холодильнику є сирки. Підживимося ними, закип’ятимо чаю. Принаймні його тут матимемо вдосталь.

Згадавши про сирки, Півчеревичок ковтнув слину, і думок про смерть як і не було…

– Адже ми сьогодні ще не снідали, – сказав він. – Один-два сирки не заподіють нам нічого лихого.

Муфтикові теж схотілося їсти, і він підтримав Півчеревичка:

– Перекусимо, друже. У кого повен шлунок, той уранці сміятиметься.

– Як-як? – здивувався Півчеревичок. – Що ти верзеш?

– Перепрошую, – ніяково усміхнувся Муфтик. – Хвилюючись, я безнадійно плутаю всі приказки й прислів’я.

Щоб приховати збентеженість, він став енергійно готуватися до сніданку: відчинив віконце, зачерпнув горщиком прозорої озерної водиці і взяв кип’ятильник.

– Одна заковичка! – підколов Півчеревичок. – Як же ми закип’ятимо чай, адже оця штука діє лише тоді, коли машина їде!

– Справді, – Муфтик отетерів ще більше й почервонів. – Од хвилювання я забув про це. Доведеться спробувати трохи проїхати.

Він сів за кермо і завів мотор.

– Постривай! – сполошився Півчеревичок. – Попереду в озері з головою!

Муфтик ураз отямився і перш за все здав назад, тоді різко розвернувся і неквапно покотив понад берегом. Добре, що дно було майже рівне – машина рухалася без перешкод.

Півчеревичок теж швидко оговтався і тицьнув кип’ятильника в каструлю.

– Може, отак і від кішок втечемо? – мовив він. – Накинемо гак озером і проскочимо на протилежний берег.

Проте котяча зграя запримітила Муфтикові маневри і теж подалася вздовж берега. Ясно, що їх навкруг пальця не обведеш.

Муфтик подивився, як Півчеревичок тримає в руці кип’ятильник, і згадав Мохобородька.

– Мабуть, наш бідолашний друг потерпає зараз од спраги й голоду, – зітхнув він. – Адже він зі своїми пташенятами навіть до джерела не піде.

– Зате в нього під боком земна твердь, – одказав на це Півчеревичок. – Ліпше висиджувати пташенят, ніж повсякчас очікувати, що тебе захлеснуть хвилі.

Вода в каструлі закипіла. Муфтик спинив машину, а Півчеревичок поклав на стіл сирки і приготував чашечки. Та не встигли вони й губи вмочити, як їхню увагу привернуло гримкотання, що ставало дедалі гучнішим.

– Вертоліт! – скрикнув Муфтик, визираючи з вікна.

Тепер і Півчеревичок з цікавістю прилип до шибки: над озером поволі летів вогненно-червоний вертоліт.

– Здається, сюди! – зрадів Півчеревичок.

І справді, вертоліт узяв курс на автомашину. По хвилі він звис над нею в повітрі і почав опускатися.

Муфтик і Півчеревичок висунулися з вікна.

– Вивчає нас, – вирішив Муфтик.

А вертоліт знизився ще трохи, і раптом з нього скинули вниз мотузяну драбину, нижній кінець якої звісився аж до віконця.

– Ого-го! – вмить збагнув Півчеревичок. – Нас хочуть врятувати!

– Так і є, – погодився Муфтик. – Але я, на жаль, не зможу скористатися такою чудовою можливістю. Я тут, у машині, мов капітан на кораблі, а капітан ніколи не полишає свого корабля. До того ж у муфті дуже незручно підійматися і звичайними сходами, не кажучи вже про мотузяну драбинку, яка безугавно розгойдується туди-сюди. Прощавай, любий друже! Вклонися Мохобородькові.

– Гм-гм, – знітився Півчеревичок. – Чи не гадаєш ти, що я з тих, хто конче прагне врятувати свою шкуру? Хто без докорів сумління кине свого друга напризволяще? Якщо не підеш ти, то зостануся і я. Попри все, у мене таке передчуття, що я можу неумисне гепнутись у воду – вдруге в своєму житті.

Муфтика дуже розчулило надзвичайно благородне поводження Півчеревичка. Він махнув вертольотові, щоб той летів далі, і запропонував побратимові:

– Давай спокійно вип’ємо по чашечці чаю.

Півчеревичок замисленим поглядом провів вертоліт, який віддалявся, змотуючи мотузяну драбинку, і скрушно зітхнув:

– Ось і нема, – пригнічено зронив він. – Полетів і зоставив нас віч-на-віч із дикими силами природи. Здається, і чай тим часом охолов.

– Пусте, – усміхнувся Муфтик. – Занур кип’ятильник у каструлю, а я проїду кілька метрів.

Півчеревичок узяв нагрівача і став мов укопаний, пильно роздивляючись його. За мить його обличчя проясніло.

– Любий Муфтику! – радісно-збуджено вигукнув він. – Колись ти хвалився, що міг би цією штукенцією закип’ятити ціле озеро!

– То й що? – запитав Муфтик.

– Чому ж ми раніше не зробили цього? Адже окріп випаровується, чи не так? І коли ти не просто хизувався своїм кип’ятильником, нам випарувати це трикляте озеро – що рака перервати!

– А навіщо? – здивувався Муфтик.

– Хіба ти не здогадуєшся? – підморгнув Півчеревичок. – Якщо озеро випарується, ми зможемо спокійно проїхати на протилежний берег!

І він так палко розхвалював свій план, що й Муфтик поступово зацікавився ним.

– Що ж, можемо спробувати, – погодився нарешті він. – Якщо тільки ми самі не випаруємося.

– Та не мели, – махнув рукою Півчеревичок. – Парові ванни радять навіть лікарі. Пара корисніша від чаю з оленячого моху.

Муфтик не став сперечатися і негайно рушив, а Півчеревичок опустив кип’ятильника через віконце в озеро. Минула година, друга. Збігла й третя.

– Сирки так і забули з’їсти, – урвав тривалу мовчанку Муфтик.

Та замість відповіді Півчеревичок скрикнув:

– Парує!

– Ще й як парує! – Муфтик не повірив власним очам.

Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.

– Тепер жени на той бік, – підганяв Півчеревичок.

– Тобі добре казати, – зітхнув Муфтик, – аби я лише знав, де саме той бік!

За густою парою видно на декілька кроків, і, об’їжджаючи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.

– Коли припиниться випаровування, почнеться злива, – сказав Півчеревичок. – Адже ціле озеро не втримається в небі. Та ще до цього на нас кинеться котяча орда, бо розвіється природна запона.

На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут, заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла котяча зграя.

Автомобіль якраз дістався до острівця. Звідси до берега зоставалося ще півозера.

– Вперед! – вереснув Півчеревичок, і Муфтик щосили натис на важіль.

Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини періщили важкі струмені. І куди не глядь – нуртує каламутна, збурунена вода.

– Вперед! – знову зарепетував Півчеревичок. – Газуй, інакше потонемо!

Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досягли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.

– Невже ми порятувалися? – тихо-тихо спитав Муфтик і зупинив автомобіль.

– Врятувалися, – прошепотів Півчеревичок.

Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.

А проливень ущух так само раптово, як і почався. І тепер із острова виразно долинав несамовитий котячий лемент.

– Кішки на острові, – урочисто мовив Півчеревичок. – Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчинок!

Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.