Наступного ранку, тільки блимнувши, Мохобородько заквапився до машини і загукав:
– Вставайте! Вставайте! Подумаймо про тістечка й какао!
Вони не були впевнені, що старенька почастує їх ласощами за сірого кота Альберта, як обіцяла в листі. Але треба сподіватися на краще, тим більше, що сирки з’їли до останнього, зголодніли добряче.
Півчеревичок одкрив дверцята машини.
– А де Муфтик? – запитав він, сонно протираючи очі.
– Муфтик? – здивувався Мохобородько. – Хіба він не в машині спав?
– Звечора влігся, як завше, – сказав Півчеревичок. – А зараз його постіль порожня.
– Нічогісінько не розумію, – промимрив Мохобородько.
Обоє безпорадно мовчали.
Раптом вони почули хлипання, що долинало з лісу, знедалечка. Невже Муфтик таки забився хникати в хащі?
– Муфтику! – дзвінко покликав Півчеревичок. – Муфтику, де ти?
Хлипання стихло. Запанувала тиша. І тут почувся сумний і уривчастий Муфтиків голос:
– Ось я… тут. Я в са… мо… ти… ні!..
– Він у самотині, – збагнув Мохобородько.
– Вчора разом зі мною ішов на подвиг, а сьогодні плаче, ніби немовля, – здивувався Півчеревичок.
А Мохобородько додав:
– Здається, у нього справді дуже суперечливий характер!
Вони пішли на голос і відразу знайшли Муфтика, котрий сидів під кущем. По його щоках котилися сльози, а в руці він тримав пачку листів.
– Що ти тут поробляєш? – співчутливо запитав Мохобородько.
Муфтик заридав знову.
– Я такий самотній, – хлипнув він. – Я читав листи. Ще й досі не бачив своїх останніх листів.
– Ага, ти все-таки самотній! – спалахнув Півчеревичок. – А я і Мохобородько? Ми тобі випадкові супутники чи друзі? Ти сам поринув у свою самотність, ніхто не примушував тебе!
– Вибачте, будь ласка, – сказав Муфтик і спробував усміхнутися. – Ви, безперечно, мої друзі, це зрозуміло. Я намолов дурниць, я під враженням від своїх листів.
– Отакого понаписував, що ніяк не прийдеш до тями? – похитав головою Мохобородько.
– Послухайте лишень, – зітхнув Муфтик. – Може, ви мене зрозумієте.
Він узяв першого-ліпшого листа і почав читати вголос:
«Любий Муфтику! Моє бідне маля! Не збагнеш ти до останку, який нещасний я, той, хто надсилає тобі ці рядки. Я такий самітній, один-однісінький на цій величезній земній кулі. Нікому навіть руку потиснути. Адже ти знаєш, любий Муфтику, що в мене жодного друга…»
Далі читати не зміг: затнувся і залився сльозами.
– Навіщо так засмучуєш себе цими листами? – дорікнув Мохобородько. – Яка в цьому потреба?
– Ніякої, – ридав Муфтик. – Я просто звик надсилати й отримувати отакі листи.
– Цієї безглуздої звички ми тебе позбавимо, – відрубав Півчеревичок. – Більше жодного листа! А коли вже не можеш без писанини, то мереж собі вірші, дуже прошу. Ти міг би їх вечорами читати мені біля вогнища. Я вірю, що й Мохобородько залюбки послухає.
– Мені особливо подобаються вірші про природу, – сказав Мохобородько.
Муфтикові сльози висохли вмить.
– Дякую вам, друзі! – вигукнув він, радісно сяйнувши очима. – Відтепер, слово честі, я не напишу собі жодного листа. Я стану поетом, це точно, як моє ім’я Муфтик, а не Рукавичка! Я напишу вірші, сповнені солодкого смутку й болю!
– Я все-таки віддав би перевагу тістечкові з солодким какао, – розмріявся Мохобородько. – Перш за все треба відвезти бабусі кота, тоді нехай Муфтик віршує, скільки душі заманеться.
Трійця повернулася на галяву й зупинилася біля пастки.
– Здається, кіт спить, – припустив Муфтик, зазирнувши до ями.
Мохобородько опустився поруч.
– Принаймні цей звір уже вгамувався, – додав він.
Півчеревичок одсунув гілля, але на кота це не подіяло.
Лежав, поклавши голову на лапи, і навіть хвостом не ворушив.
– Неймовірний ледацюга, – здивувався Півчеревичок. – Бодай із ввічливості раз-другий зиркнув би на нас.
– Коли він кинувся на мене, то не справляв враження лінивця, – усміхнувся Мохобородько.
Півчеревичок стенув плечима:
– Еге, дідько знає цих котів. Можливо, не ворушиться саме тому, що, втрапивши в пастку, відчуває солодкий біль і тугу.
– Звичайно, – погодився Муфтик. – Не забувайте, що він всеньку ніч був на самоті. Відчуваю, що ми до нього навіть трохи несправедливі. Чому саме на його долю випало суворе одиночне ув’язнення? Інших кішок запроторили на далекий острів, але ж вони там гуртом.
– Зате він скоро потрапить під опіку старенької, якщо ми надто не баритимемося, – заметушився Мохобородько. – Краще подумаймо, як його витягти з ями.
– Зараз так згодилася б мотузяна драбинка з вертольота, – докинув Півчеревичок. – Шкода, що ми з Муфтиком не здогадалися тоді відчикрижити добрячий шмат.
– Голіруч узяти кота, знаєте, мудрована річ, – забідкався Мохобородько. – Муфтик міг би хоч підкотити ближче машину. Якщо кіт дремене, зіпсуємо і бабусину старість, і наш смачний сніданок.
– Це правда, – сказав Півчеревичок. – Пусте, драбиною нам стане Муфтик. Кіт хутко видряпається по його муфті вгору. Муфтикові це не завдасть ніякої шкоди, бо його одіж така цупка, що й котячі пазурі не порвуть.
Стати драбиною Муфтик не погодився, а машину обережно підкотив аж до ями й одчинив дверцята.
Лише тепер кіт підвів голову. Тоді встав, потягнувся і глянув угору. Крізь одкриті дверцята він помітив Муфтикову постіль. І неждано-негадано щосили стрибонув і опинився в машині!
– Ну й зух! – скрикнув Півчеревичок.
Муфтик і оком не моргнув – хряпнув дверцятами фургона, проте цього міг би й не робити: кіт і не збирався утікати. У віконце було видно, як він спокійно згорнувся калачиком, тихо замуркотів і знову закуняв.
– Чудово! – просіяв Мохобородько. – Кіт нюхом почув, що від нього хочуть. Взагалі у тваринному світі інстинкти мають величезне значення.
– Виходить, насправжки кіт завдяки своїм інстинктам порозумнішав, – вдовольнився таким ходом подій Муфтик. – Сподіваюся, що він сподобається бабусі і гідно замінить їй Альберта.
Вони повсідалися в машину.
– А тепер без жодної зупинки до воріт старенької, – звелів Мохобородько.
Муфтик увімкнув мотора і кивнув:
– Тільки біля якогось рундучка зупинимося на хвильку й купимо котові трохи ковбаси.
- Щоб мурчик весело гасав,
- Йому потрібна ковбаса.
– Лише півгодини тому став поетом, а вже говорить римами, – похвалив Півчеревичок.