МУФТИК СТАЄ ПОЕТОМ

Наступного ранку, тільки блимнувши, Мохобородько заквапився до машини і загукав:

– Вставайте! Вставайте! Подумаймо про тістечка й какао!

Вони не були впевнені, що старенька почастує їх ласощами за сірого кота Альберта, як обіцяла в листі. Але треба сподіватися на краще, тим більше, що сирки з’їли до останнього, зголодніли добряче.

Півчеревичок одкрив дверцята машини.

– А де Муфтик? – запитав він, сонно протираючи очі.

– Муфтик? – здивувався Мохобородько. – Хіба він не в машині спав?

– Звечора влігся, як завше, – сказав Півчеревичок. – А зараз його постіль порожня.

– Нічогісінько не розумію, – промимрив Мохобородько.

Обоє безпорадно мовчали.

Раптом вони почули хлипання, що долинало з лісу, знедалечка. Невже Муфтик таки забився хникати в хащі?

– Муфтику! – дзвінко покликав Півчеревичок. – Муфтику, де ти?

Хлипання стихло. Запанувала тиша. І тут почувся сумний і уривчастий Муфтиків голос:

– Ось я… тут. Я в са… мо… ти… ні!..

– Він у самотині, – збагнув Мохобородько.

– Вчора разом зі мною ішов на подвиг, а сьогодні плаче, ніби немовля, – здивувався Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

– Здається, у нього справді дуже суперечливий характер!

Вони пішли на голос і відразу знайшли Муфтика, котрий сидів під кущем. По його щоках котилися сльози, а в руці він тримав пачку листів.

– Що ти тут поробляєш? – співчутливо запитав Мохобородько.

Муфтик заридав знову.

– Я такий самотній, – хлипнув він. – Я читав листи. Ще й досі не бачив своїх останніх листів.

– Ага, ти все-таки самотній! – спалахнув Півчеревичок. – А я і Мохобородько? Ми тобі випадкові супутники чи друзі? Ти сам поринув у свою самотність, ніхто не примушував тебе!

– Вибачте, будь ласка, – сказав Муфтик і спробував усміхнутися. – Ви, безперечно, мої друзі, це зрозуміло. Я намолов дурниць, я під враженням від своїх листів.

– Отакого понаписував, що ніяк не прийдеш до тями? – похитав головою Мохобородько.

– Послухайте лишень, – зітхнув Муфтик. – Може, ви мене зрозумієте.

Він узяв першого-ліпшого листа і почав читати вголос:

«Любий Муфтику! Моє бідне маля! Не збагнеш ти до останку, який нещасний я, той, хто надсилає тобі ці рядки. Я такий самітній, один-однісінький на цій величезній земній кулі. Нікому навіть руку потиснути. Адже ти знаєш, любий Муфтику, що в мене жодного друга…»

Далі читати не зміг: затнувся і залився сльозами.

– Навіщо так засмучуєш себе цими листами? – дорікнув Мохобородько. – Яка в цьому потреба?

– Ніякої, – ридав Муфтик. – Я просто звик надсилати й отримувати отакі листи.

– Цієї безглуздої звички ми тебе позбавимо, – відрубав Півчеревичок. – Більше жодного листа! А коли вже не можеш без писанини, то мереж собі вірші, дуже прошу. Ти міг би їх вечорами читати мені біля вогнища. Я вірю, що й Мохобородько залюбки послухає.

– Мені особливо подобаються вірші про природу, – сказав Мохобородько.

Муфтикові сльози висохли вмить.

– Дякую вам, друзі! – вигукнув він, радісно сяйнувши очима. – Відтепер, слово честі, я не напишу собі жодного листа. Я стану поетом, це точно, як моє ім’я Муфтик, а не Рукавичка! Я напишу вірші, сповнені солодкого смутку й болю!

– Я все-таки віддав би перевагу тістечкові з солодким какао, – розмріявся Мохобородько. – Перш за все треба відвезти бабусі кота, тоді нехай Муфтик віршує, скільки душі заманеться.

Трійця повернулася на галяву й зупинилася біля пастки.

– Здається, кіт спить, – припустив Муфтик, зазирнувши до ями.

Мохобородько опустився поруч.

– Принаймні цей звір уже вгамувався, – додав він.

Півчеревичок одсунув гілля, але на кота це не подіяло.

Лежав, поклавши голову на лапи, і навіть хвостом не ворушив.

– Неймовірний ледацюга, – здивувався Півчеревичок. – Бодай із ввічливості раз-другий зиркнув би на нас.

– Коли він кинувся на мене, то не справляв враження лінивця, – усміхнувся Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима:

– Еге, дідько знає цих котів. Можливо, не ворушиться саме тому, що, втрапивши в пастку, відчуває солодкий біль і тугу.

– Звичайно, – погодився Муфтик. – Не забувайте, що він всеньку ніч був на самоті. Відчуваю, що ми до нього навіть трохи несправедливі. Чому саме на його долю випало суворе одиночне ув’язнення? Інших кішок запроторили на далекий острів, але ж вони там гуртом.

– Зате він скоро потрапить під опіку старенької, якщо ми надто не баритимемося, – заметушився Мохобородько. – Краще подумаймо, як його витягти з ями.

– Зараз так згодилася б мотузяна драбинка з вертольота, – докинув Півчеревичок. – Шкода, що ми з Муфтиком не здогадалися тоді відчикрижити добрячий шмат.

– Голіруч узяти кота, знаєте, мудрована річ, – забідкався Мохобородько. – Муфтик міг би хоч підкотити ближче машину. Якщо кіт дремене, зіпсуємо і бабусину старість, і наш смачний сніданок.

– Це правда, – сказав Півчеревичок. – Пусте, драбиною нам стане Муфтик. Кіт хутко видряпається по його муфті вгору. Муфтикові це не завдасть ніякої шкоди, бо його одіж така цупка, що й котячі пазурі не порвуть.

Стати драбиною Муфтик не погодився, а машину обережно підкотив аж до ями й одчинив дверцята.

Лише тепер кіт підвів голову. Тоді встав, потягнувся і глянув угору. Крізь одкриті дверцята він помітив Муфтикову постіль. І неждано-негадано щосили стрибонув і опинився в машині!

– Ну й зух! – скрикнув Півчеревичок.

Муфтик і оком не моргнув – хряпнув дверцятами фургона, проте цього міг би й не робити: кіт і не збирався утікати. У віконце було видно, як він спокійно згорнувся калачиком, тихо замуркотів і знову закуняв.

– Чудово! – просіяв Мохобородько. – Кіт нюхом почув, що від нього хочуть. Взагалі у тваринному світі інстинкти мають величезне значення.

– Виходить, насправжки кіт завдяки своїм інстинктам порозумнішав, – вдовольнився таким ходом подій Муфтик. – Сподіваюся, що він сподобається бабусі і гідно замінить їй Альберта.

Вони повсідалися в машину.

– А тепер без жодної зупинки до воріт старенької, – звелів Мохобородько.

Муфтик увімкнув мотора і кивнув:

– Тільки біля якогось рундучка зупинимося на хвильку й купимо котові трохи ковбаси.

  • Щоб мурчик весело гасав,
  • Йому потрібна ковбаса.

– Лише півгодини тому став поетом, а вже говорить римами, – похвалив Півчеревичок.