МЕДАЛІ

Коли друзі разом із котом ступили до бабусиного садка, їх просто вразили чистота й лад, що панували скрізь. Стежинки охайно заскороджено, садові меблі привабливо пофарбовано в червоне. Ніде ні крапелини молока, ні лусочки. А сама бабуся в білосніжному фартушку, зі щасливим лицем, поспішала їм назустріч.

– Нарешті ви прибули, золотенькі мої, – сяючи, примовляла вона і мерщій схопила кота в пелену. – Какао тільки-но закипіло, а торт чекає на вас ще зранку.

Друзі здивовано перезирнулися.

– Як ви довідалися, що ми прибудемо саме сьогодні? – запитав Муфтик.

– А чому б мені не знати? – здивувалася старенька в свою чергу. – Радіо весь час говорить про вас – із вертольота стежили за всіма вашими вчинками. Ви провели героїчну операцію – саме так і повідомили. Я гадаю, що ми накриємо стіл тут же, у садку, на свіжому повітрі…

Не дочекавшись відповіді, вона заквапилася в дім і незабаром повернулася з чистою скатеркою і тацею. Бабуся поралася, метушилася, а кіт ходив за нею слідком. Скоро стіл було накрито. Какао парувало в пузатому глечику, а великий круглий торт пахтів так, що Півчеревичок замість пальців на ногах почав ворушити ніздрями.

Звичайно, двічі трійцю припрошувати до столу не довелося. Ніяковіючи, але з натхненням взялися вони до торта, сьорбали какао великими ковтками.

– Я сподіваюся, що цей кіт усе-таки вдовольнить вас, – сказав нарешті Муфтик, трохи під’ївши.

– Ще б пак! – засміялася бабуся. – Свого Альберта я полюбила ще з того дня, коли він малесеньким немічним кошенятком ледве переліз через поріг мого будинку.

Муфтик зблід.

– Ви упевнені, що…

– Так-так, – урвала його старенька. – Я впевнена, що Альберт – найкращий і найввічливіший кіт, який будь-коли жив у цьому місті.

– Але ж він зовсім не…

– Авжеж, – знову перебила бабуся Муфтика. – Він не вчинив нічого лихого. Він завше був такий милий і скромний.

Півчеревичок всіляко моргав Муфтикові, аби той замовк, але він не давав збити себе з пантелику.

– Поет повинен дивитися правді у вічі, – мовив він. – І в ім’я правди…

Цього разу його урвала не старенька, а пожежна машина, яка, ревучи сиреною, наближалася. Скреготнули гальма, машина спинилася, і у хвіртку зайшов начальник пожежної охорони сусіднього міста. З серйозним і урочим виглядом він ступив до друзів.

– Дозвольте нагородити вас медалями «За мужність і винахідливість у боротьбі з кішками», – проголосив він. – Відзнаки виготовив наш найкращий золотар – на них зображення кішки, щоб усі знали, за який героїчний вчинок їх вручено. Бажаю вам подальших успіхів і преміцного здоров’я!

Мовивши це, він почережно потиснув сміливцям руку і прикріпив до грудей медалі.

Трійця мовчки вклонилася.

– На цьому офіційну частину закінчено, – сердечно додав начальник пожежної охорони. – Та, можливо, вам потрібна якась допомога?

– У мене є одне невеличке прохання, – обізвалася бабуся. – Чи не могли б ви зі шланга скупати мого Альберта? Котунчик так забруднився в лісі, що видається сірим, а не білим.

– Ну, це для пожежників дрібниця, – усміхнувся начальник.

Він підійшов до машини і щось сказав пожежникам.

Двоє з них тут же метнулися в садок, розмотуючи за собою шланги. На кота спрямували потужний струмінь води, і за хвилю його шерсть вилискувала сліпучо-біло.

– Чудово! – аж підскочив Півчеревичок.

– Це ж і є Альберт! – здивувався Муфтик.

– Може, й ви зі своїми підлеглими вип’єте по чашечці какао? – запитала старенька в начальника пожежної охорони. – З нагоди знаменного дня…

– Залюбки! – погодився той, і пожежники приєдналися до товариства.

Мохобородько завовтузився. Нарешті він схилився до Муфтика й прошепотів на вухо:

– Ми повинні теж щось сказати.

Муфтик кивнув. Він став і подзеленькав ложечкою об чашку з какао. Гамір за столом ущух.

Але Муфтик був дуже схвильований і боявся збитися, виголошуючи промову, тож сказав лише кілька слів, невимушено й просто:

– Усе добре, що на добре виходить.

КІНЕЦЬ 1-ОЇ ЧАСТИНИ