Коли друзі разом із котом ступили до бабусиного садка, їх просто вразили чистота й лад, що панували скрізь. Стежинки охайно заскороджено, садові меблі привабливо пофарбовано в червоне. Ніде ні крапелини молока, ні лусочки. А сама бабуся в білосніжному фартушку, зі щасливим лицем, поспішала їм назустріч.
– Нарешті ви прибули, золотенькі мої, – сяючи, примовляла вона і мерщій схопила кота в пелену. – Какао тільки-но закипіло, а торт чекає на вас ще зранку.
Друзі здивовано перезирнулися.
– Як ви довідалися, що ми прибудемо саме сьогодні? – запитав Муфтик.
– А чому б мені не знати? – здивувалася старенька в свою чергу. – Радіо весь час говорить про вас – із вертольота стежили за всіма вашими вчинками. Ви провели героїчну операцію – саме так і повідомили. Я гадаю, що ми накриємо стіл тут же, у садку, на свіжому повітрі…
Не дочекавшись відповіді, вона заквапилася в дім і незабаром повернулася з чистою скатеркою і тацею. Бабуся поралася, метушилася, а кіт ходив за нею слідком. Скоро стіл було накрито. Какао парувало в пузатому глечику, а великий круглий торт пахтів так, що Півчеревичок замість пальців на ногах почав ворушити ніздрями.
Звичайно, двічі трійцю припрошувати до столу не довелося. Ніяковіючи, але з натхненням взялися вони до торта, сьорбали какао великими ковтками.
– Я сподіваюся, що цей кіт усе-таки вдовольнить вас, – сказав нарешті Муфтик, трохи під’ївши.
– Ще б пак! – засміялася бабуся. – Свого Альберта я полюбила ще з того дня, коли він малесеньким немічним кошенятком ледве переліз через поріг мого будинку.
Муфтик зблід.
– Ви упевнені, що…
– Так-так, – урвала його старенька. – Я впевнена, що Альберт – найкращий і найввічливіший кіт, який будь-коли жив у цьому місті.
– Але ж він зовсім не…
– Авжеж, – знову перебила бабуся Муфтика. – Він не вчинив нічого лихого. Він завше був такий милий і скромний.
Півчеревичок всіляко моргав Муфтикові, аби той замовк, але він не давав збити себе з пантелику.
– Поет повинен дивитися правді у вічі, – мовив він. – І в ім’я правди…
Цього разу його урвала не старенька, а пожежна машина, яка, ревучи сиреною, наближалася. Скреготнули гальма, машина спинилася, і у хвіртку зайшов начальник пожежної охорони сусіднього міста. З серйозним і урочим виглядом він ступив до друзів.
– Дозвольте нагородити вас медалями «За мужність і винахідливість у боротьбі з кішками», – проголосив він. – Відзнаки виготовив наш найкращий золотар – на них зображення кішки, щоб усі знали, за який героїчний вчинок їх вручено. Бажаю вам подальших успіхів і преміцного здоров’я!
Мовивши це, він почережно потиснув сміливцям руку і прикріпив до грудей медалі.
Трійця мовчки вклонилася.
– На цьому офіційну частину закінчено, – сердечно додав начальник пожежної охорони. – Та, можливо, вам потрібна якась допомога?
– У мене є одне невеличке прохання, – обізвалася бабуся. – Чи не могли б ви зі шланга скупати мого Альберта? Котунчик так забруднився в лісі, що видається сірим, а не білим.
– Ну, це для пожежників дрібниця, – усміхнувся начальник.
Він підійшов до машини і щось сказав пожежникам.
Двоє з них тут же метнулися в садок, розмотуючи за собою шланги. На кота спрямували потужний струмінь води, і за хвилю його шерсть вилискувала сліпучо-біло.
– Чудово! – аж підскочив Півчеревичок.
– Це ж і є Альберт! – здивувався Муфтик.
– Може, й ви зі своїми підлеглими вип’єте по чашечці какао? – запитала старенька в начальника пожежної охорони. – З нагоди знаменного дня…
– Залюбки! – погодився той, і пожежники приєдналися до товариства.
Мохобородько завовтузився. Нарешті він схилився до Муфтика й прошепотів на вухо:
– Ми повинні теж щось сказати.
Муфтик кивнув. Він став і подзеленькав ложечкою об чашку з какао. Гамір за столом ущух.
Але Муфтик був дуже схвильований і боявся збитися, виголошуючи промову, тож сказав лише кілька слів, невимушено й просто:
– Усе добре, що на добре виходить.
КІНЕЦЬ 1-ОЇ ЧАСТИНИ