Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю.
Мохобородько пильно роззирнувся довкола.
– Мішаний ліс, – вдоволено промовив він. – Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.
І він поклав за пазуху два суцвіття кмину.
– Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, – додав Муфтик, глибоко дихаючи. – А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.
Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.
– Тут мені знайомий кожен клаптик землі, – сумно зронив Півчеревичок. – Знайомий і незнайомий водночас.
– Усе змінюється, – кивнув Мохобородько. – Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.
Друзі неквапно просувалися в лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерука, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака – той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.
Час од часу Мохобородько пояснював, в яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.
– Кмин марно шукати на вологій землі, – наставляв він. – Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося до струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.
Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.
– Ого! – раптом вигукнув Муфтик. – Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.
– Правильно, – кивнув Мохобородько. – Це і є бобівник. Обірви з нього листя.
Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:
– Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лише кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.
І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як тієї миті…
Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був такий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне – його ніби вихором підкинуло в повітря.
На якусь мить запала тиша, потому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.
– Що сталося, серденько? – запитав Мохобородько.
Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.
Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:
– У траві щось ворушиться.
Мохобородько стрепенувся.
– Що в траві? Де в траві?
– Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря, – пояснив Муфтик. – Отам у траві щось ворушиться.
– Ага, ворушиться, – повторив Мохобородько і глибокодумно наморщив лоб. – Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.
Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.
– Та годі-бо, – почав умовляти його Мохобородько. – По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.
– Але ж це… – голосові зв’язки в Півчеревичка нарешті ожили, – це-це-це – змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!
Мохобородьків голос умить посуворішав.
– Ти наступив на змія! – докірливо вигукнув він і зневажливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бороди. – Де ж були твої очі, сліпако?!
І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно заговорив:
– Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок наступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай вибачимо Півчеревичкові, гаразд?
Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів:
– Змій укусив тебе?
– Ні, – прошепотів у відповідь Півчеревичок. – Та мало не вкусив… В останню мить я встиг підстрибнути.
– Це твоє щастя, – полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху. – Диви, що робить Мохобородько!
– Ой біда! – вигукнув Півчеревичок.
– Стережися, Мохобородьку! – крикнув Муфтик.
Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Незважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:
– Біль – вороні, недуга – сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.
– Чому ти його називаєш Рудольфом? – поцікавився Муфтик, який трохи опанував себе.
– А хіба він не схожий на Рудольфа? – усміхнувся Мохобородько. – Про мене, Рудольф як Рудольф.
І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.
– Ти що, – зблід Півчеревичок. – Ти збираєшся взяти його з собою?
– А чому б і ні? – насурмився Мохобородько. – Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?
– Два тиж-н-ні? – затнувся Муфтик.
– Еге ж, – рішуче мовив Мохобородько. – Тижнів зо два, доки зовсім одужає.
Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.
– Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, – буркнув Півчеревичок.
Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.
Потому вони рушили назад – Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок – кроків за двадцять позаду.