Повернувшись до машини, крихітні чоловічки перш за все зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.
– Тепер усе гаразд, – сказав Мохобородько, – ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.
Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших однак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували в бік Мохобородькової кишені: вона ворушилася.
Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.
– Он воно що, – сказав Муфтик, немічно посміхаючись. – Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…
– Що ти станеш молокососом, – закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.
Мохобородько посміхнувся.
– Самі ви молокососи, – кинув він трохи сердито. – Я ж не про себе турбуюсь.
– А про кого? – поцікавився Півчеревичок.
– Звісно, про Рудольфа, – підвищив голос Мохобородько. – Бо куди ж це годиться – щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!
Півчеревичок мудро промовчав у відповідь.
Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.
Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.
– Слухай-но, Муфтику, – тихо сказав він. – Я можу бути з тобою відвертим, га?
– Я залюбки послухаю тебе, – сказав Муфтик.
Півчеревичок вів далі:
– Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та… Чи розумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприятелювали з ним?
Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.
– Ти гадаєш, що…
– Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька, – вів далі Півчеревичок. – Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, нализькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися з ким завгодно.
– Це ти вже перебільшуєш, – промимрив Муфтик.
Але Півчеревичок завівся не на жарт.
– Я анітрішки не перебільшую! – вигукнув він. – Якщо хто й перебільшує, то – Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?
Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:
– Мохобородько – наш друг.
– Саме так! – спаленів Півчеревичок. – У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень – друг, а пригріває змію.
Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі – у нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.
Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.
– Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, – сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. – Може, подрімаємо?
Півчеревичок одразу ж пристав на це.
– Авжеж, – кивнув він. – Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…
І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:
– Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?
– Ох, годі про це, – сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. – Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.
Він ліг на спину і заплющив очі.
– Ну, хай буде так, хай буде, – пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. – Спробуємо заснути. І дай Боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!..
Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули в глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.
А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.
Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупившись у золоті медалі, що сяяли в них на грудях.
