Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше – це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»
Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово замовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.
Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.
Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.
– Доброго дня і гарного надою, – ґречно побажав він.
На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.
– Диви, ти вмієш і розмовляти!
– Я й справді маю цей скромний хист, – ввічливо одповів Мохобородько. – Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.
Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.
– Та годі-бо! – ніжно вигукнула вона. – Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, – досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?
Мохобородько показав на порожній бідончик.
– Мені б для хворого трохи молока…
Молода господиня урвала його:
– Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?
Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:
– Цей хворий – твій родич?
– Не зовсім, – сказав Мохобородько. – Він більше друг, ніж родич.
Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, – ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.
Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:
– Твій друг тяжкохворий?
– Не так щоб, – буркнув Мохобородько.
– Тоді годуй його добре, – сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. – Вершки корисні при будь-якій хворобі.
Мохобородько кивнув.
– А яка хвороба у твого друга? – допитувалася жінка.
– На нього наступили, – сказав Мохобородько.
Господиня отетеріла.
– Наступили? Як це наступили?
– Дуже просто, – пояснив Мохобородько. – І майже посередині. А це дуже серйозно.
– Авжеж, – прошепотіла господиня.
Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.
– Чи ба, – сказала вона згодом. – Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?
– Рудольф.
– Ага, Рудольф…
Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.
Очі в молодички вмить округлилися.
– Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, – затинаючись, проказала вона. – Ой лишенько!
– Так, гадюка, – знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, – так-так, звичайнісінький змій.
І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й водив на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.
– Ти ба, – молода господиня схрестила руки на грудях. – Оце дивина!
Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження – і голова змія гулькнула у вершки.
– А він часом не отруїть вершків, – забідкалася господиня. – Адже в змій є отруйний зуб.
Та Мохобородько махнув рукою:
– Байдуже.
Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:
– А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.
– Як-як? – прислухалася господиня. – Як ти його називаєш?
– Рудольфом, – пробурмотів Мохобородько.
Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:
– У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.
Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика – там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні – і подався назад до друзів.