СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ

Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.

– Кажуть, пацюки – страшенні ненажери, – занепокоївся Муфтик. – Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.

– Принаймні гас із ламп вони п’ють, – підпрягся Півчеревичок, виявляючи цим і свою обізнаність. – Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.

Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.

– А в мене жодної запасної покришки, – зітхнув він.

На що Півчеревичок твердо мовив:

– А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай далі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі, хоч на самих обіддях!

Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.

Скреготнули гальма.

І раптом…

– Ой леле! – вигукнув Півчеревичок.

– Яке жаховисько… – прошепотів Мохобородько.

Муфтик затулив очі руками.

Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.

І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну пацючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони горіли!

– Любий Півчеревичку, – заскімлив Муфтик, одважившись нарешті відтулити очі. – Я подарую тобі свою медаль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.

– І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку, – підтримав Муфтика Мохобородько. – Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.

Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним – нібито білобока переможно-глузливо сміялася з чоловічків.

Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке – на її верхівці красувалося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.

– Друзі, – несподівано тихо й дуже серйозно почав Півчеревичок. – Ви ладні щиросердно подарувати мені свої медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість, чи не так? Всі ми, сміливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер, коли ми так близько до мети?

Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.

– Воно-то близько, – зітхнув він. – Але між нами і нашою метою – щонайменше дві тисячі пацюків.

І все ж Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтикові й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш – якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.

– На верхівку сосни видряпатись можна, – зауважив Мохобородько. – Річ у тім, як продертися до дерева крізь пацючу орду.

– Авжеж, авжеж, – кивнув Муфтик. – Ото ж бо й воно.

Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне. Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки з два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.

Один із них був звичайний – середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов зі зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев’я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп’явся прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.

– Що там діється? – здивувався Муфтик. – Що ці пацюки хочуть один від одного?

– Вони б’ються, – сказав Мохобородько.

Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок розплився в широкій усмішці.

– Здається, вони просто граються у витрішки, – сказав він. – Як ми свого часу з котами.

Мохобородько кивнув.

– Цілком правильно, – погодився він. – Вони намагаються передивитися один одного – у такий спосіб б’ються. Пацючий погляд – найгрізніша його зброя. Погрожуючи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не гризнувши його.

Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півчеревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.

– Та не дуже мені й потрібна та медаль, – мовив Півчеревичок тремтячим голосом. – Як на мене, можемо хоч зараз повертати назад.

Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Півчеревичка. Безумовно, пацючий бій – це справді жаховисько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки… Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.

– А хоробрість? – запитав Муфтик. – Як же з хоробрістю?

– Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, – виправдовувався Півчеревичок. – Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.

Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.

– Вище голову, Півчеревичку! – підбадьорив Муфтик.

А Мохобородько додав:

– Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться, а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п’ятами.

Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.

Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.

Мохобородько раптом сказав:

– Нам потрібна зброя проти пацюків.

– Правильно! – вигукнув Півчеревичок. – Була б у мене зараз рогатка…

Та Мохобородько урвав його і рішуче вів далі:

– Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскілечки не зашкодять пацюкам, – сказав він. – Нам потрібна зовсім інші зброя, і я зараз же подамся шукати її.

– Як? – злякався Муфтик. – Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?

– Саме так, – ствердив Мохобородько. – Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.

– Але… – хотів щось мовити Півчеревичок. Проте Мохобородько знову перебив його:

– Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спостерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли сутичка закінчиться, буде пізно!

Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.

– Пішов, – прошепотів Муфтик.

Півчеревичок скрушно кивнув.

А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.

Збігло якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.