Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.
– Де це він так довго! – бідкався Муфтик. – Може, з ним щось трапилося?
Півчеревичок спробував пожартувати.
– Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого він поклав до кишені, – єхидно усміхнувся він. – Доки немає Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.
А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силенною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобородьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.
Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.
– Ти щільно причинив дверцята? – тихенько запитав Півчеревичок.
Муфтик кивнув.
– Дверцята зачинені як слід, – сказав він. – Але я ніскілечки не здивувався б, якби…
Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.
– Чи ти не здивувався б? – спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.
– Я не здивувався б аніскілечки, якби пацюки прогризли залізо, – закінчив Муфтик своє речення. – І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?
Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе – його пойняв жах.
Непомітно настала ніч.
І не пам’ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.
Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.
Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.
– Здається, збираються нападати, – Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.
– Так, схоже на те, – погодився Муфтик. – Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.
Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяйві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.
Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила в солодкому сні Півчеревичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.
І ось почалося…
Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася, і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.
– Сунуть, – проскиглив Півчеревичок. – Наче сіра лавина!
Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибонула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.
Зіткнення неминуче.
«Тільки б не перекинулася машина», – встиг подумати Муфтик.
І цієї ж миті почувся страхітливий гуркіт.
У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.
Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.
– Натискуй, натискуй! – захоплено хрипів Півчеревичок. – Дави їх, Муфтику!
Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати.
Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.
– На перший раз, мабуть, досить, – утомлено зітхнув він.
– Оце так провчили! – радів Півчеревичок. – Більше не наважаться і понюхати наше авто.
Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.
– Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, – сказав він. – Вони до краю вперті.
Спершу в пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.
Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.
– Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, – сказав Муфтик.
І Півчеревичок похмуро додав:
– Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.
Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.
Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.
– Медаль, я певен, на шиї в неї не висіла, – пробурмотів він. – Але можливо, злодійка понесла її в дзьобі.
Півчеревичок чмихнув.
– Давай-но переконаємося, – сказав він. – Візьми свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.
– Ти що, глузуєш? – образився Муфтик. – Як же я говоритиму з медаллю в зубах?
– У цьому я й хотів упевнитися, – зареготав Півчеревичок. – Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі.
– Авжеж, – погодився Муфтик. – Здається, я безнадійно відстав од життя.
Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб – пацюки знову посунули на них.
– Ну-ну, – сказав Півчеревичок. – Чи вам мало було попередньої прочуханки?
Одначе голос його прозвучав невпевнено.
– Боюся, що поразка їх дечого навчила, – припустив Муфтик. – Схоже на те, що зараз у них новий план наступу, кращий.
Мандрівники уважно спостерігали за рухом пацюків.