Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.
– Я живий? – спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.
– Живий, живий, – засміявся Муфтик, який саме порпався в цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.
– А ви? – поцікавився далі Півчеревичок. – А ви живі теж, еге?
– Аякже, – просопів Мохобородько.
Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.
– Тоді, любі друзі, – мовив він, – дозвольте вас запитати, чому тут так темно?
– Ми в сорочій скарбниці, – пояснив Муфтик. – А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.
– Виявляється, ми в скарбниці, – похитав головою Півчеревичок.
Він підвівся і здивовано втупився в металеву річ у своїй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:
– Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка по голові!
– Не кельмою, а лопаткою для торта, – доброзичливо всміхаючись, поправив Мохобородько. – Ми й не відали, що ти нею зацідив пацюкові в тім’я, лише побачили, як той упав.
Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.
– Справді, лопатка для торта! – зрадів він. – Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка межи очі. У цьому ділі я – піонер!
– Безумовно, – погодився Муфтик. – Ти відважний хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.
І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревичкові медаль.
– Чудово, – сказав Півчеревичок і врочисто вклонився. – Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де це Рудольф, мій любий рятівник?
– Рудольф покинув нас, – усміхнувся Мохобородько. – Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.
– Шкода, – щиро мовив Півчеревичок. – Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов’ю поглянути на нього.
Але повернути Рудольфа назад було неможливо.
Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових грудях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.
– Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти на дерево, – сказав Муфтик.
– Нічого дивного, – озвався Півчеревичок. – Той, що ліз, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажають відчути на собі мою грізну зброю і тому вирішили просто заморити нас голодом.
– А може, той пацюк взагалі був винятковим, – роздумував Мохобородько. – Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна – це володіння білобокої. Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.
– О-ох, – зітхнув Півчеревичок. – Тільки цього добра нам бракувало!
Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.
– Якщо ми колись порятуємося звідси, – сказав він, – то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.
Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:
– Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!
– Насамперед ми повинні переписати скарб, – запропонував Мохобородько. – Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.
Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку – відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.
Друзі підсіли до купи скарбу.
– Передусім занесемо до списку лопатку для торта, сказав Півчеревичок.
І робота закипіла
- Лопатки для торта:……… шт. …………1
- Наперстки ……………….… шт. ………….7
- Кнопки ……………………… шт..………….314
- Ґудзики ……………………… шт. …………204
– Батечку, – похитав головою Півчеревичок. – Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!
– Білобокій злодійці усе це не потрібне, – мовив Мохобородько. – Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.
Муфтик писав далі:
- Срібні ложки ……………………..…….. шт. ……… 23
- Моноклі …………………………..…….… шт. ……… 1
- Блискучі обгортки цукерок …….… шт. ……… 104
- Старовинні золоті монети ……….. шт. ……… 45
- Старовинні срібні монети ……..… шт. ……… 82
- Старовинні срібні келихи ……….. шт. ……… 1
– Сила-силенна старовини, – зауважив Мохобородько. – Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.
– Мабуть, так, – кивнув Півчеревичок. – І господарів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.
– Звичайно, це буде нелегко, – погодився Муфтик.
Після цього заговорив Мохобородько:
– А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!
– Друзі мої! – вигукнув Муфтик. – Адже це моя давня мрія – подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!
– І я не проти музею, – погодився Півчеревичок. – Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.
Але Мохобородько думав по-іншому.
– Музеєві треба передати все разом, – сказав він. – І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат – речі, викрадені однією сорочою сім’єю.
На цьому й погодилися, і Муфтик заходився переписувати далі:
- Ручні годинники ……………….…… шт. ……… 3
- Велосипедні дзвоники …………… шт. ……… 1
- Терпужки для нігтів …………….. шт. ……… 32
- Французькі ключі ………………… шт. ……… 102
- Звичайні ключі ……………………. шт. ……… 218
- Медальйони ……………………….. шт. ……… 1
– Яке вродливе личко! – вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. – Яка чарівна молода жінка!
Він заплющив очі і, сповнений почуттів, раптом заговорив віршами:
- Ти смієшся – зуби біліші від снігу,
- і палають щоки – мальви квітнуть ніби!
Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.
– Гм, – замислено збрижив чоло Мохобородько. – У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.
Проте Півчеревичок сказав:
– Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!
Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.
Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:
- Весільні каблучки ……………… шт. ……… 154
- Термосні корки ………………… шт. ……… 2
- Цвяхи ……………………………… шт. ……… 106
- Сир рокфор…
– Рокфор! – радісно загорлав Півчеревичок. – Це врятує нас од неминучої голодної смерті!
І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.
– Але не треба його одразу весь з’їдати, – попередив Муфтик. – Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.
– І бодай шматочок слід залишити для музею, – додав Мохобородько. – Інакше наш дарунок не буде повний.
Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і над вечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.