Уже три доби сиділи мандрівники в сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.
– Біля наших ніг лежить справжній скарб, – сказав Мохобородько. – Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?
– Нічого, – зітхнув Півчеревичок.
І Муфтик додав:
– Ми сидимо тут, мов… – він підшукував доречне порівняння. – Як оті коти на острові.
– Ох, і не кажи, – раптом заскімлив Півчеревичок. – Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!
– Гадаю, котячому племені доводиться не легше, ніж нам, – обізвався Муфтик. – Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.
– Атож, – підтримав друзів Мохобородько. – Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову котячу ватагу там, на пустельному острові.
– Це була бездушна витівка, – пожалкував Півчеревичок. – А може, нам пощастить виправити помилку…
– Ми повинні виправити її! – вигукнув Муфтик. – Якщо виберемося із полону, то маємо неодмінно порятувати котів.
– Скріпимо це клятвою! – розпалився Півчеревичок. – Заприсягнімося, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!
Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.
– Надзвичайно слушна думка, – сказав Мохобородько. – Клятва полегшить наші душевні муки, і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.
Мандрівнички урочо взялися за руки, їхні обличчя посерйознішали – важко навіть уявити тяжкі котячі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися – пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі – як тільки порятуються із пацючої облоги – завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.
Нарешті Півчеревичок сказав:
– Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.
– Ні, ні, – покрутив головою Мохобородько. – Живе дерево ножем і торкати не можна.
Але Муфтик підтримав Півчеревичка:
– У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.
Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.
– Гаразд, – погодився Мохобородько. – Тоді нехай літери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли поруч на життєвій дорозі.
Півчеревичок дістав крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з’явилися ініціали, великі й виразні – ПЧ.
У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.
Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.
– ЛМ? – здивувався Півчеревичок. – Що це означає? Луб’яний Муфтик?
Муфтик зажурено всміхнувся.
– Це означає – Любий Муфтик, – проказав він. – Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.
Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх – голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, у Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.
Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного і це все.
А далі – ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті – години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.
Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. Потому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.
Сорока прилетіла, щоб поповнити свої скарби!
Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.
– Трюфелева цукерка! – ошелешено вигукнув він.
Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.
– Справді, трюфелева цукерка, – повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова – котилася слина.
– Поділимо на трьох, – сказав Муфтик.
Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки.
І кожен уп’явся зубами в свою пайку.
– Від трюфеля одразу ж стало веселіше, – пожвавішав Муфтик.
– Так-так, – погодився Мохобородько. – І додалося сил.
Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полоненців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.
– Дякуймо білобокій, – засміявся, облизуючись, Півчеревичок. – Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!
А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.
– Що ж далі? – поцікавився Мохобородько.
– До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! – мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.
Трійцю знову охопило бажання діяти.
– Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, – сказав Півчеревичок. – Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.
Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.
– Хутчіше сюди! Дивіться! – вигукнув він. – І скажіть, що б це означало!
Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.
Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як добірне військо. Виструнчившись, завмерли полки – незліченна й грізна армія.
– Здається, прибув сам головнокомандувач, – повідомив Півчеревичок.
І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.
– Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? – забідкався Муфтик. – Їх же десятки тисяч!
Одначе Мохобородько і бровою не повів.
– Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, – сказав він. – Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.
Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.
Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб – попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним – великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.
А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.
– Жахливе видовище, – прошепотів Півчеревичок.
– Жахливе й могутнє, – сказав Муфтик.
– Але ж подумайте, любі друзі, – додав Мохобородько, – може, у цьому наш порятунок.
Мохобородько таки передбачив події – через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!
– Нам допомогла трюфелева цукерка, – поважно сказав Півчеревичок. – Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.
Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий – цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.