На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.
Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб – нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди зі свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.
Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик – усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.
– Куди ми тепер майнемо? – почав Півчеревичок. – Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.
– А коти? – нагадав Муфтик.
Мохобородько ж суворо запитав:
– Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?
Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.
– Еге, – мовив він. – Бачу, що ці проклятущі котячі зграї геть зіпсують нам відпочинок.
Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.
– Воля, – благоговійно зронив Мохобородько. – Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.
– А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, – усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. – Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.
Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів аж слинка покотилася.
– Гм, – гмикнув Мохобородько. – Мені здається, що пахощі линуть із села.
– Поїдьмо через нього, – запропонував Півчеревичок. – таке запашне село в будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.
Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.
Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.
– Погляньте, – Мохобородько показав пальцем на осиний рій, що роївся попереду на одному й тому ж місці. – Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?
– Неодмінно, – кивнув Півчеревичок. – Оси – страшенні ласуни.
Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.
– Дивовижний збіг! – ошелешено вигукнув Мохобородько. – Адже тут живе та сама молода господиня, яка дала мені свіжих вершків для Рудольфа!
Півчеревичок пожвавішав.
– У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди, – рішуче сказав він. – Адже неввічливо обминати знайомих.
– Що ж, зайдемо, – погодився Муфтик і натиснув на гальма. – Ми, скажімо, попрохаємо води.
– Або й того, запахущого, – запропонував Півчеревичок. – Хоч покуштувати.
Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.
Молода господиня зустріла трійцю на ґанку – мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той – у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно – у молоденької господині вариться суничне варення!
– Доброго ранку і добрих ягід! – сказав Мохобородько. – Проїздили повз й вирішили завітати на хвильку.
– Авжеж, – додав Півчеревичок. – Знайшли вас по запаху.
– Мене звати Муфтик, – відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.
– Дуже приємно, – всміхнулася молоденька господиня. – Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.
– Так, утрьох, – ствердив Півчеревичок. – От надумали і зайшли.
Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.
– Може, покуштуєте свіжого варення? – привітно спитала вона.
Півчеревичок одразу закивав.
– Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, – відказав він. – Я залюбки з’їв би мисочку або дві.
Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити – збирати шумовиння.
– Як поживає твій хворий друг? – запитала вона Мохобородька.
– Вже одужав, – пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.
Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк не хотілося.
– Схоже, у цьому році рясно вродили ягоди, – привітно мовив Півчеревичок. – Гарне сухе літо, і лише коли-не-коли дощик.
Молода господиня помітила, що Півчеревичокова мисочка спорожніла, і насипала ще.
– А ти? – здивовано обернулася вона до Муфтика. – Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?
Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.
– Ні, навпаки, – сказав він. – Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.
– Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, – підпустив шпильку Півчеревичок.
– А про що ти, мізинчику, все-таки думав? – спитала господиня в Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.
– У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, – сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. – Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.
Молодичка, сумніваючись, похитала головою.
– Але тебе я бачу вперше в житті, – переконано мовила вона. – Навряд чи й ти міг десь мене бачити.
– А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? – доскіпувався Муфтик. – Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.
– Ні-ні, – розсміялася на це молода господиня. – Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.
Але Муфтик наполягав на своєму.
– Та вас неможливо ні з ким сплутати, – сказав він. – З вашої ласки, я ще трохи подумаю.
Та цієї миті Мохобородько бовкнув:
– Що тут думати! Медальйон!
– Авжеж! – вигукнув Муфтик. – Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!
Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений у сорочій скарбниці медальйон.
Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.
– Про який медальйон ви говорите? – серйозно запитала вона.
– Одну хвильку, будь ласка, – лукаво сказав Мохобородько. – Зараз про все дізнаєтеся.
І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення в Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:
– Хто скаже, що тут зображено?
На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:
– Цей медальйон – наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.
– А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, – сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. – Між іншим, ви неймовірно схожі на вашу прабабусю.
Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:
– Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.
– О-о! – вихопилось у молодої господині. – Я хочу неодмінно почути його.
Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував себе і пробубонів:
- Ти смієшся – зуби біліші від снігу,
- і палають щоки – мальви квітнуть ніби!
Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.
– Дякую тобі, – сказала вона. – Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.
– Я присвячую цього вірша вам, – сказав Муфтик.
Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.