Наступного дня важко було впізнати місто – за ніч тут усе докорінно змінилося. Знов одчинилися крамниці, на базарі йшла жвава торгівля, на афішних тумбах майоріли численні театральні та концертні афіші, а біля газетних кіосків і морозивних яток стояли довгі черги. Мешканці багатьох будинків заходилися ретельно прибирати, щоб од пацюків не зосталося ні сліду, ні духу – мили вікна, шкребли підлогу, провітрювали одежу й білизну.
Вулиці загатили люди – хто поспішав на роботу чи в крамницю, а хто просто походжав, утішаючись порятунком од пацюків. Мешканці міста знову ходили з портфелями й сумками, а в школярів за спинами з’явилися звичайні ранці. Хлопчину, якого послали купити молока з бідончиком, діти узяли на кпини.
Як повідомили ранкові газети, пацюки геть щезли з міста. Навіть оті, яким пощастило сховатися під час шаленого котячого нападу, протягом ночі тихенько повтікали.
– Наше завдання виконано, – сказав Муфтик, зупиняючи машину перед природничим музеєм. – Як тільки ми передамо музеєві сорочий скарб, можемо спокійно їхати на відпочинок на будь-яке морське узбережжя.
– Чудово! – просопів Півчеревичок.
Трійця ще вранці роздобула на базарі мішок з-під картоплі й склала в нього всі речі, знайдені в сорочій скарбниці, щоб нічого не згубити. Тоді Мохобородько завдав цей мішок на плечі, і вони підійшли до входу в музей.
На дзвінок їм одчинив літній чоловік в окулярах, із сивою борідкою-клинчиком – сам директор музею. Він поглянув на друзів не дуже привітно, а надто на їхній мішок з-під картоплі, похитав головою, підняв окуляри на лоба й буркнув:
– Ну?
– Ми хочемо зробити музеєві невеличкий подарунок, – почав Муфтик, але затнувся, бо директор нетерпляче урвав його:
– Розумію, розумію! Цей мішок повен пацючих опудал, чи не так? І ви, безумовно, запевнятимете, що саме ці – найбільші в світі.
– Не зовсім так… – знітився Муфтик.
Та директор не звернув на Муфтикове зауваження ніякої уваги.
– Чомусь мені сьогодні з самого ранку пропонують лише пацючі опудала, – нарікав він. – От маю мороку! І всі запевняють, що саме їхні опудала – найбільші. Але ж даруйте – не можу я напхати музей пацючими опудалами!
– Це ж треба! – несподівано втрутився в розмову Півчеревичок. – Якщо ви вважаєте нас якимись шахраями, що наживаються на пацючих опудалах, то ви дуже помиляєтесь!
А Мохобородько сказав:
– Ми хочемо передати в дар музеєві скарб, зібраний сорочим родом.
Директор страшенно здивувався.
– Ми, звісно, розуміємо, що сорочий скарб не стосується безпосередньо природознавчої науки, – підпрягся Муфтик. – Проте любителів природи він усе-таки зацікавить.
– Колись у дитинстві я побував у музеї охорони здоров’я, – додав Півчеревичок. – І там демонструвалося чимало всіляких речей, які під час операцій знаходили в людських нутрощах. Там був усілякий непотріб, слово честі, – від монет до лікарських ножиць. Отже, крадені сороками речі знадобляться природничому музеєві.
І раптом директор наче переродився.
– О-о, мої маленькі друзі! – пролебедів він. – Якби ви тільки знали… Якби ви тільки знали, яку цінність усе це становить для мене! Ви просто озолотили мене!
– Цілком правильно, – кивнув Півчеревичок. – У нас тут ціла купа старовинних золотих монет.
Директор запросив трійцю ввійти і провів довгим коридором до свого кабінету.
– Будьте ласкаві, сідайте, – він показав на зручні м’які крісла. – Спочиньте з дороги.
Та Мохобородько спершу висипав усе з мішка на великий письмовий стіл і сказав:
– Тут не вистачає лише трюфелевої цукерки та медальйона, який ми повернули власникові. Але ми можемо дати його адресу.
Забачивши таке добро на столі, директор на радощах застрибав, як хлопчисько.
– Ой, дорогенькі! – вигукнув він. – Тепер я, вважайте, доктор наук!
Помітивши, що маленькі мандрівники не зовсім розуміють його, він тут же пояснив:
– Звичайно, усі ці речі будуть виставлені в музеї. Та, окрім цього, вони являють собою неабияку цінність для мене особисто. Або, точніше, для всієї науки про птахів – орнітології. Річ у тому, крихітки мої, що я орнітолог і пишу докторську дисертацію! І знаєте, на яку тему? «Про деякі особливості сорочих звичок». Тепер, сподіваюся, ви розумієте, що ваш дар для мене означає?
Друзі шанобливо закивали.
– Отже, – усміхаючись, сказав директор, – я прошу вас неодмінно прийти на захист моєї докторської дисертації і бути присутніми на бенкеті з цього приводу. Тепер уже не доведеться довго чекати.
– Пречудово, – зрадів Півчеревичок. – А Муфтик виголосить на торжестві привітальне слово. У нього це часом гарно виходить.
Трійця уже хотіла йти, коли раптом директор щось пригадав.
– Ой, даруйте, – проговорив він. – Я ж не знаю навіть ваших імен. У вступному слові до своєї дисертації я конче хотів би висловити вам подяку.
Він дістав із шухляди книгу почесних гостей і подав друзям:
– Може, запишете сюди свої імена. Якийсь влучний вислів, і під ним – підписи. Гаразд?
Мохобородько взяв книгу й поринув у роздуми. Незабаром у ній з’явився запис рівненькими друкованими літерами:
У ПРИРОДІ ПОВИННА ПАНУВАТИ РІВНОВАГА! МОХОБОРОДЬКО
КІНЕЦЬ 2-ОЇ ЧАСТИНИ