Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.
– Я гадаю, що замовимо тістечка, – сказав Півчеревичок.
– І лимонаду, – додав Муфтик.
Мохобородько не суперечив.
– Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, – вів далі Півчеревичок. – Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.
Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож час у відпустку.
– Я згоден, – підтримав Мохобородько. – Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.
– Чудово, – кивнув Муфтик.
І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.
Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.
– Цікаво, що це вони так за нами пильнують? – занепокоївся Муфтик.
Півчеревичок стенув плечима.
– Вони, либонь, із кимось плутають нас, – висловив він здогад.
– З ким же, хотілося б знати? – пробурмотів Мохобородько.
На це запитання не так легко було відповісти. І справді – з ким їх можна сплутати?
Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.
– Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, – попрохав Мохобородько. – Як на мене, здається, саме час.
Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.
Муфтик пробіг очима газетні сторінки.
– Ні, про брусницю ані слова, – сказав він.
Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.
– О-о! – тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.
– Ну? – нетерпеливилося Мохобородьку. – Чи знайшов усе-таки про брусницю?
– Та ні, – відповів Муфтик. – Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.
І він урочисто заходився читати:
Ми всі ще пам’ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.
Ми були на краю загибелі. Несподівано з’явилися кумедні чоловічки…
– Кумедні чоловічки! – вигукнув Півчеревичок. – Це ж, очевидно, ми!
– Схоже, так і є, – кивнув Муфтик. І продовжив читати:
Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками. З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора історії нашого рідного міста позаду.
– Написано дуже кучеряво і вправно, – зреагував на це Мохобородько. – Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.
– І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, – додав Півчеревичок.
– Звичайно, – нагадав Мохобородько. – Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.
– Послухай-но! – вигукнув сердито Півчеревичок. – Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!
Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:
Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінальному червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство…
А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:
Любі співгромадяни! Не забуваймо дякувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!
– Он де заковичка! – вражено вигукнув Мохобородько. – Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.
Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.
– Так-так, – сказав він, переможно обернувшись довкола. – Ми заслужили на увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.
Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.
– Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! – ніжно мовила вона. – Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.
І перш ніж кумедні чоловічки встигли щось одповісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхала кожному до рота.
Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукеркам, та ще й привселюдно!
А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.
– Ох ти моя крихітко! – примовляла вона. – Який же ти м’якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!
Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсом і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.
Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.
– Прошу вас, – безпорадно бубонів він. – Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.
Та жінка мов і не чула.
– Ох ти моя крихітко, – ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика. – Ну який же ти м’якесенький та любесенький – пригортала й пригортала б тебе!
Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.
Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.
– Нечувано, – знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого чуба.
Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.
– А ось і ти, мій пуцьвірінку! – проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.
Але сталося щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.
Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку, – це занадто.
– Півчеревичку! – суворо сказав Мохобородько. – Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?
А Півчеревичок ніскілечки не знітився:
– Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.
– Ти буцімто якесь собача, – сердито похитав головою Мохобородько.
– Принаймні не кімнатне щеня, – вперто вів своєї Півчеревичок.
На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.
– Ох ти, мій малесенький хитрунчику, – сказала вона і посварилася на Півчеревичка пальцем. – Адже я не хотіла завдати тобі прикрощів… Але й ти наступного разу не будь таким розбишакою.
Вона спробувала знов усміхнутися, проте лише жалібно скривилася. Нарешті жінка попрямувала до свого столика.
Ця пригода вкрай зіпсувала настрій кумедним чоловічкам. Мало-помалу Півчеревичок переконався, що він повівся негарно, та, як кажуть, пізно до розуму дійшов, чим тут зарадиш.
Насупившись, Муфтик зронив:
– Може, нам зовсім піти звідси?
Друзі миттю пристали на це. І справді, що тут сидіти, муляти всім очі, та ще й будь-якої миті тебе можуть схопити в обійми.
Але, на жаль, трійця загаялася.
– Раді вас бачити в нашій скромній кав’ярні просто неба! Мені вельми приємно вас обслужити.
Це сказала офіціантка, яка підійшла до кумедних чоловічків і заходилася виставляли з таці на стіл всілякі тістечка й пляшки лимонаду різних ґатунків.
– Даруйте, – вихопилося в Мохобородька. – Тут якесь непорозуміння, адже ми взагалі ще нічого не замовляли.
Офіціантка всміхнулася.
– Не турбуйтеся, – сказала вона. – Платить кав’ярня.
І, помітивши, що трійця до пуття не зрозуміла, вона ще й пояснила:
– Ви ж порятували наше місто від пацюків. Без вас гризуни до цурки потрощили б усі тістечка і навряд чи залишили й борошно, з якого можна спекти нові ласощі. Через це кав’ярня на знак вдячності безкоштовно пригощає вас.
Офіціантка спорожнила тацю, побажала кумедним чоловічкам смачного й пішла.
– Столик аж вгинається від тістечок, – задоволено мовив Півчеревичок і почав набирати собі ласощів. – Ох і здорово!
– І справді, – кивнув Муфтик. – Боюся, чи не обтяжливо для нас подужати стільки тістечок.
А Мохобородько сказав:
– Тягар, звісно, чималенький. Та мене більше непокоїть тягар слави.
Муфтик закивав на знак згоди.
– Я теж не думав, що слава так обтяжує, – зізнався він. – Усі роздивляються нас, мов якихось звірів. А до всього ще ці жахливі пестощі…
– Од усього цього нас може порятувати лише гарний відпочинок, – утішив Півчеревичок.
Вони взялися за солодощі, щоб скоріше вирушити в дорогу. І незважаючи на тягар слави, од тістечок їхній настрій поступово поліпшився.