Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут біло дві кімнати, а також всіляка розкіш, як, наприклад, карафа з водою, яку Півчеревичок умить видудлив.
– Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, – переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.
Мохобородько підійшов до великого дзеркала в позолоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтик роздивлявся картини, які висіли на стінах.
Ще з дитинства Муфтикові подобалися картини про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.
– Троє ведмедів! – вигукнув він. – Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!
– Ясно, адже це в номері люкс, – мовив Півчеревичок. – В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше.
– У наших лісах, – вклинився Мохобородько, – вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.
– Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, – зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. – Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось інших тварин.
– Ти міг би ще й зараз спробувати, – порадив Мохобородько. – Вчитися ж ніколи не пізно.
– Розпочинати варто з тварин простіших, – підтримав Півчеревичок Мохобородька. – Скажімо, з дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить намалювати навіть кенгуру.
Муфтик скрушно махнув рукою:
– Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.
І він голосно схлипнув.
Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.
– Не сумуй, любий дуже, – бадьоро мовив він. – Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.
– Щира правда, – повеселішав Муфтик. – Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.
– Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! – відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. – Начебто мало тієї слави на нашій шиї – слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.
Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.
– Ось тобі й спочинок! – пробурмотів Півчеревичок. – Видзвонює, мов калатальце в кози на шиї.
– Не варто знімати слухавку, – порадив Мохобородько. – Добра від цього нам очікувати нічого.
– … шість… сім… вісім… дев’ять… – лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.
– Хто б це міг нам дзвонити? – здивувався Муфтик.
Мохобородько стенув плечима.
– … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… – лічив далі Півчеревичок.
Дзвонили до них настирливо і не клали слухавку.
– … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…
– Можливо, помилково набрали номер? – висловив здогад Муфтик.
Мохобородько і після цього лише стенув плечима.
– … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… – лічив Півчеревичок.
Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.
Найспритнішим виявився Півчеревичок і взяв слухавку.
– Алло!
– Алло-о-о! – пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. – Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?
Отже, все-таки ніякої помилки не було!
– Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, – поважно відповів Півчеревичок. – Звідкіля це говорять?
– Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, – відповіла незнайомка. – Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.
– З якого приводу? – намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.
– Привід вельми важливий, – пролунало зі слухавки.
Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.
– А хто вона, власне, така? – прошепотів Мохобородько.
І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:
– А хто ви, власне, така?
Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.
– Я негайно піднімуся до вас, – одповіла вона. – Тоді й побачите.
Клацнуло. Почулися короткі гудки: ту-ту-ту…
– Алло! – вигукнув Півчеревичок.
Короткі гудки тривали.
– Поклади слухавку, – порадив Муфтик.
– Зараз буде тут, – сказав Мохобородько.
І Півчеревичок додав:
– Чекаємо.
Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.
– Прошу! – вигукнув Півчеревичок.
Незнайомка ввійшла до кімнати.
Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. В її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували персні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.
– Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, – сказала вона, привітно всміхаючись. – Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.
Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:
– Якщо ви хочете знати правду, я – самотня людина.
– О-о! – вигукнув Муфтик співчутливо. – Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрухи це завдає! А ви пишете собі листи?
Жінка заперечно похитала головою.
– Ні, – підтвердила вона. – В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери – лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.
– Ах, ви прийшли просто погомоніти? – здивувався Мохобородько.
– Та ні, не тільки, – продовжила жінка. – Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.
– Замінити собача?.. – вражено пробурчав Мохобородько.
– Саме так, – лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. – Саме в цьому й причина моїх відвідин.
На деякий час у кімнаті запала тиша.
– Вибачте, – обернувся до жінки Муфтик. – Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!
– Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, – знову посміхнулася жінка. – Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.
Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.
– У мене досить пристойні житлові умови, – сказала вона. – І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.
Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.
– Найліпше мені підходить бородань, – нарешті мовила вона.
– Як? – здригнувся Мохобородько. – Ви маєте на увазі мене?
– Саме так, – кивнула гостя. – Ви, окрім цього, дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!
Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:
– Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.
– Але даруйте! – вигукнув Мохобородько. – Попри все, я, одначе…
– Розумію, розумію, – жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. – Ви – кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?
Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.
– Від самотності часто буває безсоння, – почав він. – Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.
– Це правда, – зізналася жінка. – Безсоння справді дошкуляє мені.
– Ось бачите, – вів далі Муфтик. – Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам.
Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:
– Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!
– Хіба? – жінка здивовано підняла брови. – Чудернацька звичка. Та будь-якої звички можна позбутися.
Тим часом Мохобородько оговтався.
– Я все-таки не полишу своїх друзів, – рішуче сказав він. – Ми всі втрьох належимо одне одному і ділимо як радощі, так і турботи.
– Дуже красномовно сказано, – похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.
Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.
– Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш, – мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: – Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього… морського лева, чи як його…
Жінка явно образилась.
– Не вам, юначе, мене повчати, – мов шмагонула вона Півчеревичка. – Краще ворушіть своїми пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського лева чи навіть морську гадюку – це принаймні вас аніскілечки не стосується.
– Вибачте, будь ласка, – квапливо заспокоїв її Муфтик. – Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.
Розважливі Муфтикові слова вплинули.
– Мрії ніколи не зашкодять, – уже зовсім м’яко сказала жінка. – І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.
Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:
– Тепер я піду. До побачення, мої любі.
– До побачення, – відповіли хором кумедні чоловічки.
Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з’являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.
– Це кімната кумедних чоловічків? – запитав незнайомий жіночий голос.
– Це кімната мрій, – одповів Півчеревичок. І поклав слухавку.