Купівельний запал кумедних чоловічків несподівано згас. Заводне мишеня вони так і не придбали. І все інше – теж.
– Почуття важливіші за речі, – сказав Мохобородько. – Цього ніколи не можна забувати.
Вони вийшли з універмагу і повернулись до фургончика.
– А тепер газуй на всю! – порадив Півчеревичок, тайкома крізь сорочку, голублячи своє іграшкове мишеня. – Сонце, повітря і вода зачекалися на нас!
Автомобіль рушив.
Трійця ледве досягла найближчого перехрестя, як люди неждано-негадано висипали на дорогу, так що Муфтик змушений був натиснути на гальма.
– Наші малесенькі! – чулися голоси. – Наші славні визволителі! Наші малесенькі хоробрі улюбленці!
Далі продовжувати поїздку не було ні найменшої змоги.
Півчеревичок помахав людям рукою з вікна, і це вмить викликало неабияку хвилю радощів. Заклацали фотоапарати. Хтось тицьнув у вікно великий кошик із яблуками.
Якийсь хлопчик намалював крейдою на капоті усміхнені личка кумедної трійці.
А вони самі навіть не усміхались.
– Коли ж ми тепер виберемося з міста? – непокоївся Муфтик.
– Принаймні не так швидко, – припустив Мохобородько. – Образно кажучи, нас оточує мур слави.
– Справді, – погодився Півчеревичок. – Ми – в’язні слави.
При цьому він знову махнув рукою, і з натовпу пролунали захоплені вигуки.
– Що це ти розмахався, – зауважив Муфтик Півчеревичкові. – Це ще більше розпалює людей.
Та все-таки Півчеревичок невдовзі змахнув знову.
– Облиш це, нарешті, – розсердився Мохобородько. – Ти ніби не маєш нічого проти, щоб сидіти в полоні за мурами слави.
Півчеревичок не відповів, але помахувати рукою припинив. І про себе мусив визнати, що в зауваженні Мохобородька є вагома частка правди. Усередині щось приємно лоскотало, і, звичайно, це спричиняло не що інше, як слава.
Людський натовп вирував навколо машини, і хто відає, чим би все це скінчилося, якби раптом Муфтик не помітив на будинку, поблизу якого вони зупинилися, вивіску. На ній було одне слово: «ГОТЕЛЬ». Та цього вистачило, щоб думки Муфтика переметнулися на інше.
– Любі друзі, – сказав Муфтик. – Ясно, що зараз ми з міста не виберемося. Тож чому б нам не перечекати в готелі? Візьмемо кімнату і спокійно відпочинемо. А завтра рано-пораненьку, коли вулиці ще безлюдні, без перешкод виїдемо звідси.
– Блискуча ідея, – підтримав Півчеревичок. – А як ти гадаєш, Мохобородьку?
– Я чув, що в готелях є ліфти, – вагаючись, мовив Мохобородько. – Що ж буде, коли дверцята раптом прищикнуть мою бороду?
Півчеревичок засміявся:
– Адже ліфт зачиняється не навічно, – сказав він. – Щоразу, коли він зупиняється, дверцята відчиняються самі.
Після цих слів Мохобородько заспокоївся, тож на цьому й домовилися. Кумедні чоловічки вибралися з автомобіля, опинились на майдані перед готелем і ледве-ледве пробралися крізь бурхливий натовп до скляних дверей. Ще мить – і вони опинились у величезному готельному вестибюлі, зацікавлено роззирнулися.
У вестибюлі справді було велелюдно – хто заходив, хто виходив, хто про щось домовлявся з адміністратором, хто купував газети чи сувеніри. Носії у форменому одязі котили на візках просто гори валіз від входу до ліфтів і навпаки. Трійця із вдоволенням помітила, що вони не привертають особливої уваги. І втім, нічого дивного – у готелі зупинялися мешканці далеких міст і навіть гості з-за кордону, які взагалі нічого не чували про славетні діяння кумедних чоловічків.
– Досить пристойний готель, – обізвався Півчеревичок. – Я вже відчуваю, як тут спочину.
Його пальці задоволено ворушилися, бо, навіть одпочиваючи, він не давав їм спокою.
– Ну що ж, попрохаємо кімнату, – запропонував Муфтик.
Мохобородько згідливо кивнув.
– У номері ми будемо якнайкраще захищені від слави, – вирішив він.
Вони підійшли до адміністратора. Саме в цей час біля нього не було жодної людини, і він поринув у вивчення якихось списків. Його обличчя було неприступне й серйозне, і друзі не одразу наважилися звернутись зі своїм проханням.
– Ми хотіли б зняти кімнату, – почав нарешті Муфтик.
А Мохобородько уточнив:
– Ми хотіли б кімнату з балконом.
Адміністратор не одвів погляду від списків.
– Вам замовляли кімнату? – раптом поцікавився він.
Кумедні чоловічки до пуття не зрозуміли цього запитання і стримано мовчали. Працівник готелю вивчав свій список далі. На його лиці не ворухнувся жоден м’яз.
– У вас принаймні є хоч відрядження? – запитав він.
На деякий час знову запала тиша.
І зненацька Півчеревичок одповів:
– Відряджень немає, але зате нас дуже добре купують.
– Як? – запитав адміністратор. – Про що це ви говорите?
– А ось підіть до універмагу, якщо не вірите, – відрубав Півчеревичок. – Там побачите, як чудово нас розкуповують.
Лише тепер адміністратор відклав папери й поглянув на трійцю. І вмить його серйозне лице прояснилося.
– Ой, послухайте! – радісно вигукнув чоловік. – Адже це ви!
– Звичайно, ми, – усміхнувся Півчеревичок. – Хто ж іще!
– Ну, чого ж ви мені зразу не сказали, – медово усміхнувся адміністратор.
Йому, як місцевому жителю, слава кумедних чоловічків була, звісно, добре відома, і зараз за якусь хвилину його наче підмінили. Він одклав свої аркуші і похапцем заходився гортати інші папери.
– Може, вас задовольнить двомісний номер люкс? – поцікавився він. – Там дуже просторо і, зрозуміло, є всі зручності.
– А балкон? – закортіло дізнатися Мохобородькові. – Балкон у номері є?
– На жаль, балкона немає, – повідомив адміністратор. – Зате ванна просто чудова.
– Але ж послухайте! – настовбурчився Півчеревичок. – Невже, по-вашому, Мохобородько повинен спати у ванні? Він же зрештою не амфібія!
Від різкого тону Півчеревичка працівник готелю знітився.
– Даруйте, будь ласка, – знічено промимрив він. – Ви мене не так зрозуміли. У номері люкс, правда, лише два ліжка, однак один з вас міг би прилаштуватися на дивані.
– На жаль, не підходить, – почав пояснювати Мохобородько. – Річ у тім, що я сплю тільки просто неба, на свіжому повітрі.
Адміністратор замислився.
– У цьому випадку з вашим розташуванням у нас виникають неабиякі труднощі, – нарешті сказав він. – Адже не можу я послати вас ночувати на подвір’я.
– А чому б і ні? – пожвавішав Мохобородько. – Що ж лихого в цьому – переночувати на подвір’ї?
Було видно, як адміністратор полегшено зітхнув.
– Подвір’я в нас впорядковане і порівняно тихе, – заторохтів він. – Так, до речі, є вельми непогана собача будка. Ми пропонуємо її гостям, які, трапляється, приїздять з собакою. А зараз, на щастя, будка вільна. Звісно, з номером люкс її порівняти не можна, але, сподіваюсь, при своєму невеличкому зростові якось влаштуєтесь. Я звелю принести свіжого сіна чи, може, подушку?
– Вельми дякую, проте нічого не треба, – заспокоїв його Мохобородько. – Найліпше я сплю на голій землі.
– Ну, тим краще, – сказав працівник готелю. – Якщо у вас уже такий звичай, то будь ласка.
Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.
Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.
Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.
– Тринадцятий поверх, – пробубонів він. – Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.
І Мохобородько по всяк випадок сховав бороду під сорочку.
І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:
– Неповнолітнім без супроводу дорослих користуватися ліфтом суворо заборонено!
– Ти ба, яке цабе! – спохмурнів Півчеревичок. – Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже повчає-застерігає.
Незнайомець і справді мав вигляд хлопчика. Принаймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м’який пушок вусів тільки-но висіявся.
– Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас, – продовжував Півчеревичок. – Газет він, певне, взагалі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.
Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло, і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобородькові видобути з-під сорочки свою бороду.
Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:
– Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?
І Півчеревичок ущипливо додав:
– Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.
На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і присоромлено відступив перед кумедними чоловічками.
Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, тому цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.
Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:
– Дуже гарна карусель, чудово кататися.
Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.
Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.
– Могутня штука, – похвалив Півчеревичок. – Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.
І всі вони знову пожвавішали.
– Дверцята як дверцята, – сказав Мохобородько. – Нічого страшного в ліфтових дверцятах.
Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.