Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутенько встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз пробуркотів повз готель та двірник підмітав тротуар.
Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчерезичка.
– Час рушати в дорогу, – сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. – Море кличе!
Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопився з ліжка.
– Море кличе, море кличе! – радісно повторив він. – Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля – всілякі морські радощі…
Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.
Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.
– А ванна – ніби маленьке море, – з насолодою зауважив він. – Чудово освіжає.
І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.
І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.
На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключа від люксового номера.
– О-о?! – вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. – Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?
– Нам час їхати, – мовив Муфтик. – У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.
– Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля – приємний спочинок на прибережному пісочку, – додав Півчеревичок.
Адміністратор з прикрістю зітхнув:
– Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.
– Що вдієш? – мовив Муфтик.
– Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав до вподоби номер люкс з усіма зручностями? – поцікавився працівник готелю.
– Ще б так! – поспішив запевнити Муфтик. – Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.
– Та й ванна нічогенька, – додав Півчеревичок. – Адже вона – ніби малесеньке море. Шкода тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.
Ці слова несподівано стурбували адміністратора.
– Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! – вигукнув він майже у відчаї. – Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!
Муфтик зніяковів.
– Ох, що ви… – незграбно пробубонів він. – Це абсолютно ні до чого.
А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:
– Дрібниця, – великодушно кинув він. – Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.
– Якось обійшлися… – похмуро повторив адміністратор. – Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас, – коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!
– Слово честі, сповістимо! – пообіцяв Муфтик.
– Неодмінно, – повторив адміністратор. – І стосовно піску, і всього іншого.
Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою – зусібіч з’являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.
– Нам треба поспішати, – зауважив Муфтик. – Бо незабаром настане година пік, і нам знову буде непереливки.
Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір’я. По хвилі вони обоє були в машині.
Муфтик сів за кермо і завів мотор.
– А де ж це наш любий Мохобородько? – сказав він, роззираючись.
– Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою, – вирішив Півчеревичок.
Муфтик протяжно посигналив.
Анітелень. Мохобородько не відгукувався.
Знову пролунала сирена.
І, як раніше, у відповідь – тиша.
– Дивина, – занепокоївся Муфтик. – Адже Мохобородько прокидається вмить.
Він посигналив утретє й, коли Мохобородько не з’явився і цього разу, заглушив мотор.
– Треба шукати, – коротко мовив він.
І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір’я. Але Мохобородька не було ніде.
– Очевидячки, він поквапився вирушити, – висловив здогад Півчеревичок. – Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.
– Не верзи дурниць, – застережливо змахнув рукою Муфтик. – Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!
– Чудово! – мовив Півчеревичок. – Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!
Муфтик замислився.
Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?
– Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого, – припустив Півчеревичок. – Таке інколи сумно закінчується.
Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.
– А що, коли й справді… – затремтів його голос. – Якщо хтось у темряві наступив на нього… Адже таке цілком можливе.
– Авжеж, – погодився Півчеревичок. – І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Але є надія на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.
Муфтик сполотнів.
– Перелом, – зітхнув він. – І це на початку відпустки… Неймовірно!
– Приємного, звичайно, тут анічого, – погодився Півчеревичок. – Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?
На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше – він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі руки-ноги… Стосовно ж Мохобородька, то…
Далі думати про Мохобородька не міг: з очей бризнули сльози.
– Отакої! – здивувався Півчеревичок. – Що це з тобою?
Він дивився, як Муфтикові сльози струміли на муфту, і думав, що цілком даремно Муфтик не скористався ванною в люксовому номері, бо все одно його муфта промокла до нитки. Вода у ванні чи вода з очей – яка зрештою різниця…
– Ох, бідний Мохобородько! – побивався Муфтик. – Де ж це він лежить із переламаними ніжками?
– Ось не зітхай так гірко, – спробував розважити Муфтика Півчеревичок. – Адже взагалі ще не відомо, що в нього зламано обидві ноги. Можливо, одна нога цілісінька.
– Ти справді таке припускаєш?.. – запитав Муфтик із промінцем надії.
– А чому б і ні, – продовжував Півчеревичок. – Звідкіля мені все достеменно знати? А що, як з ногами все гаразд, може, постраждали саме руки?
– Ох, ти вважаєш, що руки? – скрикнув Муфтик, і сльози просто потекли струмками. – Ой леле, якою ж несправедливою може бути інколи доля! Хіба Мохобородько своїми руками заподіяв коли зле? Ох ні, й крапелиночки! Скоріше навпаки. Своїми руками він зривав смачну брусницю і щедро ділився зі своїми друзями. Своїми рукам він готував чудовий чай з оленячого моху. Своїми руками він захищав од злих кішок безвинних пташенят і навіть захищав отруйну гадюку, якій він був наче старшим братом. І як же доля віддячила йому за все це? Його рученьки зламані, і він більше ніколи не зможе робити ними хороше!
Муфтик промовляв так розчулено, що й Півчеревичка розжалобив.
– Ну, – буркнув він і сковтнув кілька разів підряд, бо перехопило горло. – Може, друга рука все-таки ціла. Адже я не знаю, в яку саме халепу він вскочив.
– Як ти гадаєш, яка в нього залишилась здоровою рука? – запитав, схлипуючи, Муфтик. – Ліва чи права?
– Сподіваймося, що права, – сказав Півчеревичок, потому раптово заплакав і схилився Муфтикові на плече.
Вони якийсь час не вимовили ні слова. Тільки плакали, обійнявшись. Ридали невтішно. І через те, що Півчеревичкові сльози лилися на Муфтикову спину, його муфта геть змокріла.
