ВІДВІДИНИ ЛІКАРНІ

Нарешті Муфтик і Півчеревичок виплакалися до останньої сльозини. Та їхні очі, як і раніше, були сумні і від невтішного плачу почервоніли. І цими сумними й почервонілими очима дивилися вони тепер один на одного.

– Ми повинні діяти, – запропонував Муфтик.

– Маєш рацію, – погодився Півчеревичок. – Бездіяльність – діяльності смерть.

Перш за все вони вирішили піти до лікарні. Якщо їхнє припущення збулося і на Мохобородька справді хтось мимоволі наступив уночі, то зараз він має перебувати в лікарні. Як тільки вони сіли в автомобіль і звернули на вулицю перед готелем, обом стало ясно, що здійснити свій намір їм буде нелегко. Година пік уже настала. Вервечки машин мчали вулицею, немов спінена бляшана річка, і скрізь хутенько й діловито кудись квапилися люди. Чимало хто помітив Муфтиків фургончик і кинувся до нього. Біля машини вже юрмилися хлопчаки, які намагалися зазирнути у віконця.

– Зараз ми знов опинимось у тенетах слави, – стурбовано мовив Півчеревичок. – Будь-якої миті нас знову оточить людський натовп.

– Схоже, ти правий, – зітхнув Муфтик.

Але несподіваний випадок став кумедним чоловічкам у пригоді.

Зненацька пролунали різкі звуки сирени. Люди зупинились і з цікавістю дивилися туди, звідкіля все гучав і наближався гудок. І машини на перехресті теж завмерли. На всій вулиці життя умить наче заціпеніло. І тут з’явилася машина «швидкої допомоги», яка мчала на повній швидкості.

– Зараз! – вигукнув Муфтик. – Зараз або ніколи!

Як тільки машина «швидкої допомоги» промчала повз готель, Муфтик дав повний газ. Славний фургончик рвонув з місця і за якусь мить наздогнав медичну машину.

– Ми повинні мчати слідком за нею, – просопів Муфтик. – Будь-що-будь.

– Дивись тільки, щоб не врізався в неї, – тривожно застеріг Півчеревичок.

Муфтик не відповів. Вести авто на такій шаленій швидкості слід якнайуважніше. Лиш не відстати б! І не наскочити на «швидку допомогу». Через найменшу похибку або навіть якусь дрібничку могло скоїтися нещастя.

Скрізь машини і перехожі завбачливо давали дорогу «швидкій допомозі». І разом з нею легко мчав фургончик. І жодній людині не спало на думку, що кумедні чоловічки користуються цією нагодою і «швидкою допомогою» ніби розчищають собі шлях. Жоден охоронець порядку і гадки не мав звинуватити Муфтика в перевищенні швидкості. Всі вважали, що фургончик теж належить до «швидкої допомоги» і виконує якесь важливе й відповідальне доручення.

Нарешті «швидка допомога» зупинилася перед дверима лікарні, і саме на це Муфтик і Півчеревичок тайкома сподівались. Звісно, Муфтик блискавично зупинив автомобіль і, коли санітари на ношах винесли з машини потерпілого й попрямували до лікарні, двійко друзів, не гаючись, рушили за ними.

Лише тут Муфтик збагнув, що вони для Мохобородька нічого з собою не прихопили.

– До хворого не личить приходити впорожні, – забідкався він. – Повинні були б купити якихось ласощів. Або фруктів. Або хоч квітів.

Але Півчеревичок обстоював іншу точку зору.

– У нього ж не день народження, – одрізав він. – Ти подумай сам, куди це годиться – можливо, він з голови до ніг у гіпсі, а ми з’явимося, мов на посміх, вітати його квітами.

– Ну, гаразд, – погодився Муфтик. – Щодо квітів я з тобою згоден. Проте щось із ласощів ми неодмінно маємо принести.

Усе ж Півчеревичок не погодився і з цим.

– Сам Мохобородько вважає почуття набагато вагомішими за речі, – непохитно вів своєї. – Якісь нікчемні солодощі в порівнянні зі справжніми дружніми почуттями – ніщо. Наше завдання – бути Мохобородькові моральною опорою, а не обгодовувати його солодким.

Півчеревичок говорив дуже переконливо, і нарешті Муфтик погодився з ним. Хай і так. Зрештою це ж бо правда, що ніяка коробка мармеладу чи цукерок не переважить щиросердого співчуття.

Але ж де шукати Мохобородька? Лікарня велика, і не можна просто ходити з палати в палату. Кумедні чоловічки безпорадно озирались, та ось помітили чоловіка в білому халаті, який, буцімто на замовлення, наближався до них. Його великі окуляри в роговій оправі й невеличка біла шапочка достеменно засвідчували, що мають справу з лікарем.

– Даруйте, будь ласка, – сказав Муфтик, підходячи до лікаря. – Ви не могли б повідомити, в якій палаті перебуває Мохобородько?

– А, борода… – пробурмотів, зупиняючись, лікар, і немов щось обдумуючи. – Чи це той, що займається тваринами?

– Саме так, – квапливо запевнив Півчеревичок. – Тварини – його найбільша слабкість.

– Вірю, вірю, – мовив чоловік у білій шапочці, і його лице раптом оповив смуток. – На жаль, така слабкість інколи обходиться вельми дорого.

– Безперечно, – погодився Півчеревичок. – я, наприклад, з тваринами завжди дуже обережний. Якось мені довелося віч-на-віч здибатися з пацюком, і, повірте, відтоді це стало для мене неабияким уроком.

Але Муфтикові зараз не хотілося просторікувати про тварин.

– Скажіть, будь ласка, як він почувається, – настирливо звернувся Муфтик до лікаря.

А Півчеревичок додав:

– Ми побоюємось, що… що на нього, либонь, наступили.

Медик зняв окуляри і протер їх носовою хусточкою. А тоді сказав:

– Недаремно побоюєтесь.

Кумедні чоловічки, мов по команді, миттю зблідли.

– Як?! – скрикнув Муфтик.

– Це неможливо! – заволав і Півчеревичок.

Лікар начепив на перенісся окуляри.

– На жаль, усе-таки можливо, – вимовив він. – Я, певна річ, не стверджую, що подібне може траплятися щодня, але цього разу на нього таки наступили.

– Ми повинні його побачити! – став благати Муфтик.

І Півчеревичок повторив, як відлуння:

– Ми повинні його негайно побачити!

Чоловік у білій шапочці, здавалося, міркував.

– Хто ви йому будете? – запитав по хвилі.

– Ми – його друзі, – відповів Муфтик.

– Ми – його єдині друзі, – запевнив Півчеревичок. – Окрім нас, у нього нікого немає.

– Он воно що, – сказав лікар. – Ну, коли справді, окрім вас, у нього нікого немає, я візьму на себе відповідальність і дозволю вам його провідати. Побачення з друзями, гадаю, благотворно вплине на його здоров’я, чи не так?

Обоє друзів згідливо закивали.

– Одначе зважте, що становище його серйозне, – вів медик далі. – Із вами, його друзями, буду відвертий: у нього переламані всі ребра, окрім цього, є внутрішні пошкодження. Так що довго турбувати його не можна, щонайбільше – п’ять хвилин.

Кумедні чоловічки знову кивнули, і лікар запросив їх іти за ним. У кінці довгого коридору вони зупинились перед дверима однієї з палат.

– Послухайте! – раптом злякано прошепотів Півчеревичок. – Що це за голоси?

Не було потреби особливо напружувати слух, щоб почути дивовижні звуки, які долинали з палати. Незрозуміле постогнування й охання впереміж із безладними словами.

– Ваш друг без угаву щось бурмоче, – пояснив лікар. – Ось чому нам довелося влаштувати його в окрему палату, щоб він не турбував інших хворих.

Сказавши це, лікар одчинив двері і провів Муфтика і Півчеревичка до палати.

– А до вас гості! – гучно повідомив він і, звертаючись до обох друзів, додав: – Я не заважатиму вашій зустрічі своєю присутністю, але прошу вас пам’ятати – цього разу не більше п’яти хвилин. Надалі, коли йому стане краще, звісно, гостям можна буде побути довше.

Муфтик і Півчеревичок сказали лікареві «до побачення» і підступили до ліжка хворого. І, зрозуміла річ, неважко уявити їхній подив, коли вони побачили незнайомого чоловіка з чорною бородою. Його темні очі засвітилися радістю і водночас неприхованим збентеженням.

Кумедні чоловічки стояли коло ліжка мов прицвяховані і не знали, що й казати.

– Мене звати Вольдемар! – нарешті урвав мовчанку хворий і простягнув Муфтикові й Півчеревичку руку. – Дуже радий з вами познайомитись.

– Муфтик, – назвався Муфтик, потискуючи руку. – Радий взаємно.

– Радий невимовно, – сказав Півчеревичок і в свою чергу потиснув руку хворого. – Ми гадали, що тут лежить наш друг…

Муфтик помітив, що очі Вольдемара оповив смуток, і поспішив урвати Півчеревичка:

– Ми побоювались, що тут лежить наш інший друг, увесь у гіпсі. А тепер ось ми з полегшенням побачили принаймні, що руки у вас цілі-цілісінькі.

– І ноги теж неушкоджені, – зізнався Вольдемар, і тінь зажури зникла з його очей. – Зламані лиш ребра, і, здається, нутрощі зрушені з місця. Однак тут і дивуватися нічого. Добре, що так обійшлося. Якщо на тебе наступає слон…

– Слон?! – одночасно вигукнули Муфтик і Півчеревичок.

– Авжеж, слон, – продовжив Вольдемар. – А хіба ви не знали? Я ж працівник зоопарку, і там на мене ненароком наступив слон.

– З тваринами треба бути дуже обережним, – діловито порадив Півчеревичок. – Якось зі мною сталася подібна пригода, я сам мимоволі наступив, правда, не на слона, а на гадюку. Життя моє трималося на волосинці.

– Авжеж, – мовив Вольдемар. – Із тваринами треба вміло поводитися.

– Вам, мабуть, дуже боляче? – співчутливо запитав Муфтик. – Ми чули з-за дверей, як ви стогнали.

– Я справді стогнав, – зізнався Вольдемар. – Але все ж не стільки від болю, скільки від суму. Я неймовірно сумую за своїм улюбленим слоном, і цей смуток змушує мене мимоволі стогнати.

– Дивина, – не міг зрозуміти Півчеревичок душевного стану Вольдемара. – На вас наступив слон, а ви, незважаючи на це, сумуєте за ним!

– Саме так, – погодився працівник зоопарку. – Я не знаю, як вам пояснити, але це саме так.

На Вольдемаровому обличчі з’явилося якесь дивне осяяння, яке не могла приховати навіть борода, і погляд його став мрійливим і лагідним. Муфтик і Півчеревичок умить збагнули, що подумки Вольдемар зі своїм слоном. Вони тактовно помовчали.

У цей час одчинилися двері і ввійшла сестра з пучком термометрів у руці.

– Доброго ранку, – сказала вона Вольдемару й мигцем кивнула Муфтику й Півчеревичкові. – Як ми сьогодні почуваємося?

– Дякую за турботу, сестро Кірсіпуу, – відповів Вольдемар. – Трохи ліпше. І як бачите, у мене гості.

– Бачу, бачу, – ствердила сестра і простягнула Вольдемарові термометр, який він одразу ж сунув під пахву. – Сподіваюсь, що гості не занадто втомлять вас.

Сказавши це, медсестра легким порухом поправила Вольдемару ковдру і вийшла. Та її останні слова нагадали Муфтику й Півчеревичку, що їм уже треба йти. Адже п’ять хвилин – невеличкий відтинок часу, який вже, напевне, минув.

– Коли ви завітаєте знову? – запитав Вольдемар.

– Можливо, завтра, – сказав Муфтик.

– Так, – підтримав Півчеревичок. – Неодмінно завтра.

– Ви й не здогадуєтесь, як утішили ви мене своїми відвідинами, – усміхнувся Вольдемар.

Та коли Муфтик і Півчеревичок зачинили за собою двері, з палати знову почувся жалібний стогін.

– Все це, звичайно, вельми красиво, – мовив Півчеревичок, – але в нас ще й досі немає жодної вістинки про Мохобородька.

Вони трохи порадились і вирішили розшукати реєстратуру. Одначе там їх запевнили, що хворого на ім’я Мохобородько в лікарні взагалі немає.

– А що, як через свій маленький зріст він помилково потрапив до дитячої лікарні? – висловив припущення реєстратор.

Але Муфтик і Півчеревичок пояснили, що в Мохобородька борода майже до землі, і через це така можливість виключена.

І реєстратор з цим погодився цілком.

– Я сповна розумію вашу турботу, – співчував він. – І якщо на нього справді наступили, як ви гадаєте, то ми негайно приймемо його до лікарні. Тільки спершу, звісно, його треба знайти.

– Зрозуміла річ, – погодився Півчеревичок.

Було ясніше ясного, що Мохобородька треба розшукувати.

Тут, у лікарні, зараз їм робити нічого, і тому вони подякували реєстраторові за співчуття і вийшли з приміщення.