Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.
– Отже, мій маленький, – суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. – Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?
– Справді хочу, – кивнув Мохобородько. – У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.
– Гаразд, – одповіла жінка. – Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?
– Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, – пробубонів Мохобородько. – Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і прогулюються лише в разі крайньої необхідності.
Господиня багатозначно всміхнулася.
– На щастя, мене це не стосується, – кинула вона. – Я знаю, що треба підтримувати форму.
І раптом вона додала:
– Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!
Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…
– Чи ти не радий? – урвала жінка Мохобородькові роздуми.
– Авжеж, вельми радію! – зізнався Мохобородько. – Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!
– Тут поблизу є чудовий парк, – вела жінка далі. – Шматочок живої природи серед міських кам’яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.
«І, може, пощастить заховатися під кущем, – подумки мріяв Мохобородько. – Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати – як вітра в полі…»
На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:
– На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.
Мохобородько заціпенів: на нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача!
Тим часом жінка попрямувала до нього.
– Зараз спробуємо, мій малесенький, – сказала вона. – Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.
Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.
– Ну? – запитала жінка. – Як почуваємось? Не дуже туго?
Мохобородько ледве ковтнув слину.
– Немов обценьками стисло горло, – тільки й спромігся вимовити він.
Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.
– Поступово звикнеш, – кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. – До кожної речі треба звикати.
Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.
– Ви знаєте, – благально заговорив він. – Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?
Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.
– Ти ж не якесь там дитя, – одрізала вона. – І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень – коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.
Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик задовольняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.
– Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, – попередила вона.
– Як?! – закричав Мохобородько. – Навіщо?
– Так уже заведено, – люб’язно посміхнулася жінка.
Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.
Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.
– Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку, – проскрекотіла вона. – Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.
Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.
Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.
«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло, – подумав Мохобородько. – Та й була вона скороминущою…»
Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з’явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальну увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і повідець.
«До слави причетний не лише кожен зокрема, – міркував собі Мохобородько. – Значно важливіше зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треба поважати особистість, а не її славу, зберігати гідність і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідність навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можна гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вдається не кожному, особливо ж якщо начеплено ще й намордник».
Але, попри все, Мохобородько вирішив прийняти випробування долі без нарікань. Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.
Природа! Справжня жива природа!
Вони підходили до парку.
Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо, забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикнув повідець.
– Ну, потерпи ще ледь-ледь, – суворо попередила дама. – Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?
Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.
– Який гарний парк, чи не правда? – запитала жінка. – Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.
Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.
– Тут переважно прогулюють своїх собак, – пояснила жінка. – Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…
Вона говорила далі. Про парк і свою Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.
Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого – густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застрягне, тут вона його просто не спіймає…
Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…
– Що ти там длубаєшся? – у жінчиному голосі відчувалася засторога.
Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.
– Не варто й морочитись, – глузливо кинула господиня. – Пряжку надійно припасовано ззаду.
Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, зумисне начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.
Їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.
Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямковитою, але похмурою мордою.
– Це – дог, – шанобливо повідомила господиня. – Порода чи не найбільших собак у світі.
Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.
– Даруйте, – звернувся чоловік до господині. – Скажіть, він у вас теж чистопородний?
Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.
А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.
«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, – сердито подумав Мохобородько. – Обоє набридливі… до краю…»
Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.
– Мій малесенький вельми-вельми породистий, – привітно мовила вона.
– А ви б не могли поділитися, де такого придбали? – випитував літній чоловік. – Чи немає у вас часом цуценяток?
– На жаль, це єдиний екземпляр, – усміхнулась жінка. – Єдиний представник своєї породи, якщо можна так висловитись.
– Он воно що, – скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. – А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.
– На жаль, це абсолютно неможливо, – ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. – Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.
– Так-так, – буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.
– Ти глянь! – вигукнула переможно жінка. – У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!
Вони попростували в глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.
– Дивись, – показала господиня на білосніжне собача неподалік. – Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.
Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.
– До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, – сказала вона.
Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.
– Ньюфаундленд, – назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. – Ньюфаундленди – найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.
– Гм-м… – кивнув Мохобородько.
– А це ірландський сетер, – показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. – А ось там, недалечко, – пудель, дуже веселий собака. А ото…
Раптом жінчин голос урвався.
Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.
– Ходімо! – тривожно прошепотіла вона. – Ходімо хутенько додому!