МОХОБОРОДЬКОВА ПРОГУЛЯНКА

Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.

– Отже, мій маленький, – суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. – Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?

– Справді хочу, – кивнув Мохобородько. – У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.

– Гаразд, – одповіла жінка. – Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?

– Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, – пробубонів Мохобородько. – Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і прогулюються лише в разі крайньої необхідності.

Господиня багатозначно всміхнулася.

– На щастя, мене це не стосується, – кинула вона. – Я знаю, що треба підтримувати форму.

І раптом вона додала:

– Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!

Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…

– Чи ти не радий? – урвала жінка Мохобородькові роздуми.

– Авжеж, вельми радію! – зізнався Мохобородько. – Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!

– Тут поблизу є чудовий парк, – вела жінка далі. – Шматочок живої природи серед міських кам’яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.

«І, може, пощастить заховатися під кущем, – подумки мріяв Мохобородько. – Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати – як вітра в полі…»

На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:

– На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.

Мохобородько заціпенів: на нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача!

Тим часом жінка попрямувала до нього.

– Зараз спробуємо, мій малесенький, – сказала вона. – Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.

Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.

– Ну? – запитала жінка. – Як почуваємось? Не дуже туго?

Мохобородько ледве ковтнув слину.

– Немов обценьками стисло горло, – тільки й спромігся вимовити він.

Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.

– Поступово звикнеш, – кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. – До кожної речі треба звикати.

Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.

– Ви знаєте, – благально заговорив він. – Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?

Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.

– Ти ж не якесь там дитя, – одрізала вона. – І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень – коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.

Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик задовольняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.

– Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, – попередила вона.

– Як?! – закричав Мохобородько. – Навіщо?

– Так уже заведено, – люб’язно посміхнулася жінка.

Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.

Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.

– Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку, – проскрекотіла вона. – Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.

Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.

Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.

«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло, – подумав Мохобородько. – Та й була вона скороминущою…»

Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з’явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальну увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і повідець.

«До слави причетний не лише кожен зокрема, – міркував собі Мохобородько. – Значно важливіше зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треба поважати особистість, а не її славу, зберігати гідність і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідність навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можна гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вдається не кожному, особливо ж якщо начеплено ще й намордник».

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийняти випробування долі без нарікань. Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо, забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикнув повідець.

– Ну, потерпи ще ледь-ледь, – суворо попередила дама. – Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

– Який гарний парк, чи не правда? – запитала жінка. – Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

– Тут переважно прогулюють своїх собак, – пояснила жінка. – Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…

Вона говорила далі. Про парк і свою Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого – густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застрягне, тут вона його просто не спіймає…

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…

– Що ти там длубаєшся? – у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

– Не варто й морочитись, – глузливо кинула господиня. – Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, зумисне начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

Їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямковитою, але похмурою мордою.

– Це – дог, – шанобливо повідомила господиня. – Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.

– Даруйте, – звернувся чоловік до господині. – Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, – сердито подумав Мохобородько. – Обоє набридливі… до краю…»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

– Мій малесенький вельми-вельми породистий, – привітно мовила вона.

– А ви б не могли поділитися, де такого придбали? – випитував літній чоловік. – Чи немає у вас часом цуценяток?

– На жаль, це єдиний екземпляр, – усміхнулась жінка. – Єдиний представник своєї породи, якщо можна так висловитись.

– Он воно що, – скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. – А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

– На жаль, це абсолютно неможливо, – ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. – Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

– Так-так, – буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

– Ти глянь! – вигукнула переможно жінка. – У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували в глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

– Дивись, – показала господиня на білосніжне собача неподалік. – Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

– До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, – сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

– Ньюфаундленд, – назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. – Ньюфаундленди – найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

– Гм-м… – кивнув Мохобородько.

– А це ірландський сетер, – показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. – А ось там, недалечко, – пудель, дуже веселий собака. А ото…

Раптом жінчин голос урвався.

Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

– Ходімо! – тривожно прошепотіла вона. – Ходімо хутенько додому!