ПОГОНЯ

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька, – міркував він. – Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

– Мо-хо-бо-родь-ку!

– Мо-хо-бо-родь-ку! По-стри-вай! – пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох, любі друзі, хутчіше, хутчіше!

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

– За-че-кай! – знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

– По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення з полону близьке, як ніколи раніше, і в цьому становищі не можна залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.

Звісно, нічого приємного в такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне – виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.

Жінка зупинилася й озирнулась.

– Мохобородьку! – вигукнула сердито. – Зараз же вставай!

Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!

– Мохобородьку, ану вставай! – знову скрикнула жінка.

Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскілечки не вплинуло на Мохобородька.

Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше… Лише сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві – швидше вперед…

Жінка теж поглянула на переслідувачів і вмить зрозуміла, що найменше зволікання може дорого їй коштувати. Ще вона збагнула, що Мохобородько добровільно не підведеться. Втікачка хутко нахилилась і рішуче схопила Мохобородька на руки.

Як він не пручався, як не борсався, як не виривався, нічого не допомогло. Жінка так міцно притиснула його до себе, що Мохобородькові аж подих перехопило, і кинулася втікати.

Одначе незабаром Мохобородько собі на втіху помітив, що їй уже бракує колишньої снаги. Вона добряче-таки захекалась. Хоч Мохобородько й неважкий, та нести його було втомливо. Ох, скоріше б Муфтик і Півчеревичок наздогнали їх!

Сам же кумедний чоловічок не міг анічого зробити для свого порятунку. Стиснутий дужими руками господині, він мусив одмовитися від будь-якого опору. Йому лише пощастило, і то з великими труднощами, підтягтися вище, щоб через її плече лиш позирати назад.

Ох, воленько-воле! Яке любе й солодке слово! Тим часом Півчеревичок і Муфтик трохи наблизилися. Надія на звільнення зростала з кожною секундою. Тепер Мохобородько зовсім чітко вирізняв обличчя Півчеревичка й Муфтика. Обоє сповнені рішучості. І це ще більше додало надії Мохобородькові.

Парк закінчувався. Попереду чувся вуличний гомін.

«Якщо не тут, то принаймні на вулиці Муфтик і Півчеревичок наздоженуть жінку», – сподівався Мохобородько.

У нього було достатньо підстав так гадати, бо відчувалося: сили втікачки вичерпувалися.

Вже кілька разів вона спіткнулась, її кроки ставали невпевненими й хитливими.

– Прокляті кумедні чоловічки! – лаялася жінка, жадібно хапаючи повітря. – Несусвітні розбійники!

І тут жінка з Мохобородьком на руках вибігла на вулицю.

– Мохобородьку! – долинув радісний переможний голос Півчеревичка. – Ми ось-ось наздоженемо!

Вже й неозброєним оком було видно, що кумедні чоловічки незабаром опиняться біля свого товариша. Зоставалося якихось двадцять кроків.

І раптом сталося непередбачене. Вулицею наближалося таксі. Вільне таксі!

Помітивши цю машину, втікачка немов сповнилася колишньою снагою. Лівою рукою вона міцно притиснула Мохобородька, а правою почала заклично розмахувати.

Таксі зупинилося. Мохобородько не встиг і опам’ятатися, як жінка запхнула його в куток заднього сидіння.

– Куди поїдемо? – запитав водій.

Втікачка назвала адресу.

Та не встиг водій рушити, як раптом хтось несамовито затарабанив у дверцята. Півчеревичок!.. І за мить крізь віконце Мохобородько побачив збуджене обличчя Муфтика.

– Візьмемо і їх? – водій запитально поглянув на жінку.

– Ні-ні! – заперечила вона. – Вони не з нами. Взагалі ми не маємо з ними нічого спільного. Це, здається, ті самі волоцюги, які ганялися в парку за моїм малесеньким.

– Ясно, – кивнув таксист.

І машина рушила.

Мохобородько був у відчаї. Невже і справді все пішло шкереберть? Невже немає ні найменшої надії? Адже Муфтик і Півчеревичок були поряд. Його відділяло від них лише віконне скло…

Раптом Мохобородько помітив, що шибка з його боку опущена. Отже, просто поряд – одчинене віконце. І несподівано зблиснула думка. Мохобородько тайкома зірвав зі своєї бороди брусничку і непомітно зронив її крізь відкриту шибку на вулицю.

Муфтик і Півчеревичок, які обурено дивилися вслід автомашині, яка все даленіла, одночасно помітили, як з віконця щось кинули.

Хто саме? Мохобородько? І що це може бути? Принаймні щось таке дрібненьке, що й зблизька неозброєним оком не роздивишся до пуття.

Муфтик і Півчеревичок метнулися вперед, прикипівши поглядом до асфальту. І Комірець, схоже, зрозумів, що вони розшукують щось, і старанно обнюхував дорогу.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

– Брусничка!

Нахилився, підібрав ягодину і показав її Муфтикові.

– Оце так! – замислено сказав той. – Ягода як ягода.

– І вже спілісінька, – зауважив Півчеревичок.

Друзі перезирнулися.

Деякий час панувала тиша, тоді Муфтик запитав Півчеревичка:

– Ти в дитинстві читав казки?

Півчеревичок кивнув:

– Авжеж! Цілі гори!

– Ну, у такому разі ти маєш зрозуміти, що означає брусничка, – продовжив Муфтик. – Ті, кого викрадають, зчаста в казках кидають що-небудь на землю, щоб указати друзям слід. Найчастіше для цього використовують горошини, хлібні крихти або, наприклад, ягоди.

– А птахи дзьобають усі ці горошини і крихтини чи ягоди, – стурбовано додав Півчеревичок.

– Вельми влучне зауваження, – підтвердив Муфтик. – Так воно в казках і так може трапитись у реальному житті. І через це ми й повинні поспішати. Мусимо наздогнати Мохобородька, перш ніж птахи подзьобають ягоди.

– Ти й справді гадаєш, що Мохобородько брусничками помічає нам шлях? – дещо невпевнено уточнив Півчеревичок. А Муфтик був цілком певен.

– Не варто применшувати тямущості Мохобородька, – сказав він. – Окрім цього, бруснички в нього ж у бороді!

Муфтику й Півчеревичкові не можна було зволікати, і вони вирушили негайно. Спочатку напрямок таксі був їм досить відомий, та, незважаючи на це, вони весь час пильно дивилися на дорогу, щоб мимохіть не пропустили ягідку. Адже бруснички були їм не лише дороговказом. Зараз кожна кинута на вулицю ягідка – ніби привіт од їхнього любого товариша.

Перегодом Півчеревичок сказав:

– Благаю небо, щоб жінка не завезла нашого Мохобородька кудись на протилежний кінець міста. Мої п’яти уже й так пеком печуть.

Та й Муфтик страшенно втомився, навіть більше, ніж Півчеревичок, бо, маючи автомобіль, він не звик ходити пішки.

І не дивно, що втома навалилася на обох друзів. Усенький день Муфтик і Півчеревичок моталися по місту. Спершу пішли до крамниці вибирати Комірцеві повідок. Тоді, купивши нарешті пасок потрібної довжини, добре прочимчикували, доки опинилися в парку. Там довгенько гуляли, перш ніж уздріли Мохобородька, і, звичайно, чимало сил забрало шалене переслідування, яке зрештою так невтішно скінчилося. Для боротьби з Комірцевим ожирінням це було пречудово, та вони самі мало не валилися з ніг від утоми, очі заплющувалися.

Одначе, незважаючи на все це, Муфтик і Півчеревичок мужньо йшли далі. Тепер, коли вони так близько бачили Мохобородька і крізь віконце таксі зазирнули в очі своєму нещасному другові, вже не могли так просто облишити пошук.

– Брусниця! – зрадів Півчеревичок. – Знову брусниця!

Вони були саме на перехресті, і знайдена Півчеревичком ягідка, немов червона ікринка, лежала на дорозі, вказуючи їм напрямок, куди слід звернути, водночас додаючи їм запалу.

Наступну брусничку знайшов Муфтик. Тоді ще одну ягоду помітив Півчеревичок. Тепер уже не було ніякого сумніву, що вони прямують по правильному сліду. І свинцевий тягар утоми ніби відстав од їхніх ніг, друзі знову наддали ходи.

– Стоп! – зненацька вигукнув Півчеревичок.

Повна пригорща брусниці! Повна пригорща висипана в одному місці! Що б то значило? Чому це Мохобородько раптом так розщедрився?

– Одна, дві, три, – Півчеревичок заходився лічити знайдені ягоди. – Сім, вісім, дев’ять… одинадцять. Всього дванадцять брусничок.

Муфтик і Півчеревичок запитально дивилися один на одного.

– Напевне, Мохобородькові більше не потрібна брусниця, – висловив здогад Муфтик.

– Отже, він сюди прибув, – підбив підсумок Півчеревичок.

– Мабуть, він тому кинув зразу багато ягід, щоб ми ненароком не проминули цього місця, – розмірковував Муфтик.

Та ось вони помітили ще рядочок брусничних ягід. Вони лежали на однаковій відстані одна від одної і вели до вхідних дверей високого будинку, що стояв на розі.

– Ясно, – сказав Півчеревичок. – Тут і мешкає наш любий Мохобородько.

– Шосе Свободи, – прочитав Муфтик на будинку. – Номер дев’ять.

Півчеревичок похитав головою:

– Шосе Свободи! Адже це схоже на глум – скніти в полоні на шосе Свободи!

Але як би там не було, вони знали місце, де перебував Мохобородько. Закинувши голови, пильно роздивлялися вікна. Саме в цей час одчинилося вікно на третьому поверсі, і звідти на якомусь держаку вивісили господарчу сумку – вона повільно гойдалася.

– Чудернацький звичай ось так вивішувати з вікна господарчі сумки, – зауважив Півчеревичок.

І тієї миті перед їхніми ногами впала бруснична ягідка. І впала з отієї сумки!

Звичайно, Муфтик і Півчеревичок не могли здогадатися, що Мохобородько, як тільки дістався додому, пожалівся на неймовірну втому і прикинувся, що засне і край. А коли він почав ще й жахливо хропти, жінці не лишалось нічого іншого, як покласти свого улюбленця до господарчої сумки і повісити за вікно. Мохобородько потайки й сподівався на це. Муфтик і Півчеревичок не передбачали й того, що, кинувши останню брусничку, Мохобородько насправжки заснув у господарчій сумці. Одначе яке це все зараз мало значення! Головне – будь-що звільнити Мохобородька з отієї сумки.

Як завгодно… Але як? До такої висоти не дотягнеться і найвищий у світі чоловік…

– Треба з кимось порадитись, – подумав уголос Півчеревичок.

– Аз ким?

І раптом вони разом згадали про Вольдемара. У місті цей чоловік був єдиний, до кого вони наважилися б піти й розповісти про свою біду. Окрім цього, вони ще й пообіцяли Вольдемару знову провідати його в лікарні. Напевне, він уже й не очікує на них. А може, й очікує, бо в нього немає ні родичів, ні друзів. Окрім них, Вольдемарові нікого чекати в гості.