– Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? – запитав Муфтик Півчеревичка.
Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.
– Я навіть не бачив живого слона, – пошкодував Півчеревичок. – Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.
– І я всім серцем уповаю на це, – сказав Муфтик. – Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.
– Золоті слова, – погодився Півчеревичок. – Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.
За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.
– Десяту пробило, – полічив Муфтик.
– Час діяти, – мовив Півчеревичок.
Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.
– А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? – поцікавився працівник готелю.
– Саме так, – ствердив Півчеревичок. – І через години дві він буде остаточно вільний.
– Вітаю, вітаю, – зрадів адміністратор. – Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок дні на два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?
Муфтик покрутив головою:
– План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.
А Півчеревичок додав:
– Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів – уже півперемоги, чи не так?
Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.
– Одна справа – план, – задумливо почав він. – Зовсім інша – дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.
– У нашому плані завбачено все-все, – усміхнувся Півчеревичок. – Скажімо, така дрібничка, як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.
– Слон? – ошелешено запитав адміністратор.
– Так-так, – знов усміхнувся Півчеревичок. – Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.
Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.
– Ну, тоді звичайно, – розуміюче кивнув. – Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.
Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.
– Тепер усі мости спалено, – сказав Муфтик, сідаючи за кермо.
– Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ – і вперед! – підохотив Півчеревичок.
Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, по яку міркував адміністратор і яка могла б зірвати їхні наміри.
– Наша слава розвіялась як дим, – мовив трохи перегодом Муфтик. – Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.
І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.
– Наша слава була оманливою, – задумливо мовив Півчеревичок. – Лиш сяйнула і згасла.
– Таке зі славою буває нерідко, – підсумував Муфтик.
Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.
– Висить! – вигукнув Півчеревичок. – Усе гаразд!
Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.
– Не знаю тільки, чи сягне слонячий хобот отакої височини? – занепокоївся Муфтик.
Однак Півчеревичок запевнив:
– Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.
А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне – мчати до Вольдемара. Він-бо вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…
І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.
Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше – не привернути до себе надмірної уваги.
На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.
Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове – теж.
– Може, Вольдемар заснув? – припустив Півчеревичок.
Муфтик стенув плечима:
– У такому випадку чулося б його хропіння.
– А якщо не спить, то долинав би його стогін, – заперечив Півчеревичок. – Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без угаву.
– Очевидячки, він дрімає, – висловив здогад Муфтик.
Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.
– Щось треба робити, – сказав нарешті Півчеревичок. – Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.
Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?
– Ми повинні подати про себе знак, – вирішив Муфтик.
І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно – аж дзенькнуло!
По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось, і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.
– Що це ви ґвалт зчинили! – прошепотів він. – Ще піднімете на ноги всю лікарню!
– Вибачте, – пошепки перепросив Півчеревичок. – Ми думали, що ви, можливо, задрімали.
– От вигадав – задрімав! – передражнив Вольдемар. – Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.
Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.
– Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? – запитав він. – Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.
Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.
– У мене ж десять надувних Півчеревичків, – прошепотів Вольдемарові. – Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.
Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові.
Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.
І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, – якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.
Спершу з’явилася одна нога, потому – друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.
– Ну як? – запитав пошепки Півчеревичок.
– Хвалитись нічим, – зізнався Вольдемар. – Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.
– Можливо, ліпше зіслизнути, – порадив Півчеревичок. – При цьому струс набагато менший.
Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:
– Саме ковзання – моя найбільша слабинка, – сумно пожалівся він.
Тиша. Гнітюча тиша.
Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.
– Що ж робити? – запитав Півчеревичок.
– Я мушу зосередитись, – сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.
Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.
– Кроки! У коридорі кроки!
І Вольдемар наважився – стрибнув. Почувся глухий стук і слідом – притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.
– Тихіше, тихіше! – умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.
Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.
– Обійшлося, – прошепотів Вольдемар. – Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.
– Вам добряче перепало? – стурбовано запитав Півчеревичок.
– Та більше перелякався, – відповів Вольдемар.
Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача тієї ж миті перестало гарчати.
– Розумний собака, – усміхнувся задоволено Вольдемар. – Одразу відчуває добру людину.
Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.
Зоопарк розташовувався не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.
Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.
Вольдемар вибрався з машини.
– Ого-о! – вигукнув сторож, помітивши його. – Невже оклигав?
– Поки що тимчасово, – сказав працівник зоопарку. – Та краще розкажи, як почувається мій слон?
– Ох і сумує за тобою, – зітхнув сторож. – Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.
Вольдемар стурбовано зарокотів:
– Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.
Тепер уже спохмурнів нічний сторож:
– Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок – тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.
Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:
– Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…
Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:
– Ну, умовив. Забирай свого слона, – махнув він рукою. – Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.
І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.
Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:
– Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.
– Ребра таки зламані, – відповів Півчеревичок, – але дух його незламний.