ВОЛЬДЕМАР ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

– Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? – запитав Муфтик Півчеревичка.

Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.

– Я навіть не бачив живого слона, – пошкодував Півчеревичок. – Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.

– І я всім серцем уповаю на це, – сказав Муфтик. – Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.

– Золоті слова, – погодився Півчеревичок. – Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.

За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.

– Десяту пробило, – полічив Муфтик.

– Час діяти, – мовив Півчеревичок.

Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.

– А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? – поцікавився працівник готелю.

– Саме так, – ствердив Півчеревичок. – І через години дві він буде остаточно вільний.

– Вітаю, вітаю, – зрадів адміністратор. – Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок дні на два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?

Муфтик покрутив головою:

– План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.

А Півчеревичок додав:

– Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів – уже півперемоги, чи не так?

Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.

– Одна справа – план, – задумливо почав він. – Зовсім інша – дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.

– У нашому плані завбачено все-все, – усміхнувся Півчеревичок. – Скажімо, така дрібничка, як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.

– Слон? – ошелешено запитав адміністратор.

– Так-так, – знов усміхнувся Півчеревичок. – Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.

Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.

– Ну, тоді звичайно, – розуміюче кивнув. – Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.

Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.

– Тепер усі мости спалено, – сказав Муфтик, сідаючи за кермо.

– Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ – і вперед! – підохотив Півчеревичок.

Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, по яку міркував адміністратор і яка могла б зірвати їхні наміри.

– Наша слава розвіялась як дим, – мовив трохи перегодом Муфтик. – Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.

І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.

– Наша слава була оманливою, – задумливо мовив Півчеревичок. – Лиш сяйнула і згасла.

– Таке зі славою буває нерідко, – підсумував Муфтик.

Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.

– Висить! – вигукнув Півчеревичок. – Усе гаразд!

Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.

– Не знаю тільки, чи сягне слонячий хобот отакої височини? – занепокоївся Муфтик.

Однак Півчеревичок запевнив:

– Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.

А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне – мчати до Вольдемара. Він-бо вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…

І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.

Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше – не привернути до себе надмірної уваги.

На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.

Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове – теж.

– Може, Вольдемар заснув? – припустив Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима:

– У такому випадку чулося б його хропіння.

– А якщо не спить, то долинав би його стогін, – заперечив Півчеревичок. – Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без угаву.

– Очевидячки, він дрімає, – висловив здогад Муфтик.

Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.

– Щось треба робити, – сказав нарешті Півчеревичок. – Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.

Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?

– Ми повинні подати про себе знак, – вирішив Муфтик.

І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно – аж дзенькнуло!

По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось, і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.

– Що це ви ґвалт зчинили! – прошепотів він. – Ще піднімете на ноги всю лікарню!

– Вибачте, – пошепки перепросив Півчеревичок. – Ми думали, що ви, можливо, задрімали.

– От вигадав – задрімав! – передражнив Вольдемар. – Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.

Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.

– Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? – запитав він. – Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.

Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.

– У мене ж десять надувних Півчеревичків, – прошепотів Вольдемарові. – Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.

Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові.

Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.

І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, – якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.

Спершу з’явилася одна нога, потому – друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.

– Ну як? – запитав пошепки Півчеревичок.

– Хвалитись нічим, – зізнався Вольдемар. – Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.

– Можливо, ліпше зіслизнути, – порадив Півчеревичок. – При цьому струс набагато менший.

Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:

– Саме ковзання – моя найбільша слабинка, – сумно пожалівся він.

Тиша. Гнітюча тиша.

Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.

– Що ж робити? – запитав Півчеревичок.

– Я мушу зосередитись, – сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.

Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.

– Кроки! У коридорі кроки!

І Вольдемар наважився – стрибнув. Почувся глухий стук і слідом – притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.

– Тихіше, тихіше! – умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.

Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.

– Обійшлося, – прошепотів Вольдемар. – Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.

– Вам добряче перепало? – стурбовано запитав Півчеревичок.

– Та більше перелякався, – відповів Вольдемар.

Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача тієї ж миті перестало гарчати.

– Розумний собака, – усміхнувся задоволено Вольдемар. – Одразу відчуває добру людину.

Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.

Зоопарк розташовувався не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.

Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.

Вольдемар вибрався з машини.

– Ого-о! – вигукнув сторож, помітивши його. – Невже оклигав?

– Поки що тимчасово, – сказав працівник зоопарку. – Та краще розкажи, як почувається мій слон?

– Ох і сумує за тобою, – зітхнув сторож. – Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.

Вольдемар стурбовано зарокотів:

– Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.

Тепер уже спохмурнів нічний сторож:

– Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок – тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.

Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:

– Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…

Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:

– Ну, умовив. Забирай свого слона, – махнув він рукою. – Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.

І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.

Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:

– Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.

– Ребра таки зламані, – відповів Півчеревичок, – але дух його незламний.