МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ

Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина – його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього. Їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.

Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся. Час уже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив він протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.

– Вибачте! – гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. – Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?

Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.

– Зараз же з’ясуємо, – дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:

– Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.

Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!

– Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? – запитала жінка.

– Та не дуже, – відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. – Я так…

– А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?

– Дякую, ні.

– Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.

Мохобородько заперечливо похитав головою.

– А з малиновим?

Мохобородько знову одмовився.

– Ну, що ж, – сказала господиня і продовжила накривати стіл. – Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.

Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, у шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув моторошну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.

«Звідкіль отака спустошеність? – думав Мохобородько. – Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливав на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше – ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово призводить до примиренства й покірливості. Байдужості треба оголосити безжальну війну!» Мохобородько рішуче попрохав:

– Я все-таки хочу суничного варення.

Геть збайдужіння! Головне – до чогось прагнути.

– От бачиш, – зраділа жінка. – А я вважала, що ти занедужав.

– Занедужав? – засміявся Мохобородько. – Я ще ніколи не хворів.

– Справді? – здивувалася господиня. – А я вже уявляла, як я тебе покладу в ліжко, як доглядатиму хворенького.

Вона принесла з кухні велику тарілку млинців, поставила на стіл суничне варення й налила в кухлі молока.

– Прошу їсти.

Вони сіли за стіл. Жінка начепила Мохобородькові фартушину, поклала йому на тарілку запашного млинця, покраяла його на шматочки й намазала варенням. Тоді наколола шматочок на виделку і тицьнула Мохобородьку до рота. Той, звісно, набурмосився, та все ж почав жувати.

– Молодець, – похвалила жінка. – Так чарівно ти їси, мій малесенький.

Мохобородько зауважив, що після його денного сну в господарчій сумці господиня якось особливо полагіднішала. Чим же це пояснити? Мохобородько не знайшов жодної доречної підстави, бо нічого не знав про жінчину телефонну розмову з медсестрою Кірсіпуу. Він же не відав, що під час його сну з лікарні повідомили таке, що примусило господиню серйозно замислитися. Саме через цю телефонну розмову жінка й була сьогодні такою уважною й лагідною. В той же час після цієї телефонної розмови в її душу закралися всілякі сумніви, яких вона хотіла скараскатися, весь час побороти, але все одно віднадити їх остаточно не вдавалося.

– Мій малесенький друже, – мовила жінка, тицьнувши Мохобородькові новий шматочок млинця. – Скажи мені таку річ, але цілком щиро, дуже прошу. Ти коли-небудь вважав, що тебе наче викрали?

Мохобородько буркнув щось непевне.

Чудернацьке запитання, їй-бо. Ви тільки уявіть – його, сплячого, запихають у господарчу сумку, ще й запитують, чи вважає, що його нібито викрали?!

– Чи тобі інколи здається, буцімто я тримаю тебе силоміць? – продовжувала жінка. – Ти скажи відверто, не соромся.

Несерйозно все це. Його тримають, образно кажучи, за сімома замками. Чатують кожен його крок і прогулюють лише на повідку, мов собаку. І таке несподіване запитання! Чи йому інколи здається, буцімто хтось його тримає тут силоміць?

Мохобородько не розумів, чого жінка домагається своїми незвичайними запитаннями, і тому ухилився від прямої відповіді.

– А як би ви назвали моє становище?

Жінка сунула Мохобородькові до рота ще шматочок млинця.

– Я б назвала його благополучним, – сказала вона, посміхаючись. – Невже, наприклад, отакі млинці тобі не до смаку?

– Дуже смачні, – погодився Мохобородько.

– От бачиш, – переможно мовила жінка.

Тієї миті задзвонив телефон. Господиня підвелась, підійшла до телефону і взяла трубку.

– Алло!

– У мене знову є деякі новини, – долинув з трубки бадьорий голос медсестри Кірсіпуу. – Сподіваюсь, вони вас зацікавлять.

– Он що! – вирвалося в жінки – Слухаю вас.

Надалі вона по можливості напускала байдужість, щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

– Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, – повідомила працівниця лікарні. – Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

– Так що, схоже, план звільнення в них готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.

– Невже? – запитала жінка. – А він справді такий дужий?

– Неймовірно дужий, – ствердила медсестра Кірсіпуу. – На зріст – два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому вельми добросердий.

– Добросердий? – здивувалася жінка. – З такою зовнішністю?

– Авжеж, – вела своєї Кірсіпуу. – Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

– Гаразд, – сухо мовила вона. – Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну слухавку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

– Ночуватимеш все-таки в кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

– Чому? – тремтливим голосом запитав він.

– Ти зовсім блідий, – сказала жінка. – Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.

– Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, – пробував заперечити Мохобородько.

– Ти ж ніколи в житті й не хворів, – нагадала вона. – І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

– Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів – поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

– Навіщо?! – вигукнув Мохобородько. – Навіщо ви це робите?

– А так, – сказала жінка. – Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло в кутку. Довго сиділа і щось думала-думала. І чула, як Мохобородько неспокійно крутився в постелі.

– А тепер спи, – тихо мовила жінка. – А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані.

«Мій малесенький бідолаха», – повторила жінка про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня взяла слухавку.

– Він зник! – пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. – Він утік через вікно. Я певна, що, невдовзі можете стрічати гостей.

– О-о, – вихопилося в жінки.

– Тож будьте напоготові.

– Дякую вам, – одповіла жінка й поклала слухавку.