Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.
Фургончик повернув на шосе Свободи.
– Тепер скоро, – прошепотів Півчеревичок.
Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.
– Їдь усе-таки трохи швидше, – попрохав Півчеревичок. – Нерви не витримують оцього чалапання.
Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:
– Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.
– Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… – читав Півчеревичок номери будинків.
Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.
– Будинок номер дев’ять, – сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.
– Ну поглянемо, на що здатний слон, – мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не могли вчинити, вся надія на хобот.
Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.
– Чи та сама? – Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.
– Та сама, – запевнив Муфтик.
Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.
– І Мохобородько там, у ній? – запитав він.
– Авжеж, – підтвердив Півчеревичок. – Він, очевидячки, спить.
– Гм-м, – здивувався Вольдемар і замислився.
Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував хоботом туди-сюди.
– Що ж, розпочнемо? – запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.
– Можна б і починати, – зронив Муфтик.
А Півчеревичок додав:
– А що тут зволікати!
– Правильно, – погодився Вольдемар.
Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.
Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити – зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не вдатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.
Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.
Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.
– Щоб тільки не впустив його додолу! – забідкався Муфтик.
І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною. Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака так спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.
– Ти бачив?! – вигукнув Півчеревичок.
Муфтик кивнув:
– Воістину майстерна робота!
Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.
Господарча сумка на кінчику слонячого хобота повільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.
– Готово! – захоплено вигукнув Півчеревичок.
І блискавично разом із Муфтиком опинився біля господарчої сумки.
– Він точно в сумці? – запитав Вольдемар, сидячи на слоні.
– А де ж йому бути – у сумці! – щасливо усміхнувся Муфтик. – І спить!
Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, і їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! Нарешті він вільний!
Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче втупився на Муфтика й Півчеревичка.
– Що трапилось? – запитав він. – Де це я?
– Ти на волі, – усміхнувся Муфтик.
Півчеревичок теж розплився в усмішці:
– Ми зняли тебе хоботом із отого вікна.
Мохобородько сів у господарчій сумці.
– Неймовірно, – пробурмотів він. – Це просто неймовірно.
– Він ще в тенетах сну, – моргнув Півчеревичок Муфтикові. – І нічогісінько ще не розуміє.
Та ось Мохобородько заговорив:
– Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?
– Звісно ж, ми! – вигукнув Півчеревичок.
– А на спині слона сидить Вольдемар, – сказав Муфтик. – Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.
Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.
– Вельми вдячний вам, – ґречно мовив він. – Од щирого серця дякую вам.
Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:
– Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.
– Та очуняйся ти нарешті, – майже розсердився Півчеревичок. – Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.
Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:
– О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, – у цьому голосі бриніла схвильованість. – Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.
Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.
– Ви! – скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. – Ви тут!
Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.
– Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, – сердечно звернулася вона до Мохобородька. – Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.
– А навіщо ви це зробили? – здивувався Мохобородько.
– Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, – вела далі жінка. – Я ґрунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.
Запала тиша.
– Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, – мовила жінка. – Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.
Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:
– До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.
Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє.
Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.
– Яка чудова тварина! – похвалила вона. – Він теж чистопородний?
Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.
– Це – африканський слон, – пояснив працівник зоопарку.
– О-о, – зронила жінка. – Якби ви знали, як мені подобаються тварини!
Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…
– В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, – сказав Вольдемар жінці. – Я міг би при нагоді розповісти вам про них…
– Дякую вам, – промовила жінка. – Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.
Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.
– Я теж радий цьому несподіваному знайомству, – стиха пробубонів він.
І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.
– Щасливої дороги! – побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.
– Щасливої дороги, – пророкотів зі спини слона Вольдемар. – Напишіть мені, як знайдете час.
– Неодмінно, – запевнив Муфтик. – Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.
Кумедні чоловічки сіли в машину.
Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:
- Клекоче радо кров у жилах,
- чекає море нас шумливе.
Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.
Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.
КІНЕЦЬ