РОЗЛУКА

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

– Тепер скоро, – прошепотів Півчеревичок.

Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.

– Їдь усе-таки трохи швидше, – попрохав Півчеревичок. – Нерви не витримують оцього чалапання.

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:

– Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

– Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… – читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

– Будинок номер дев’ять, – сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

– Ну поглянемо, на що здатний слон, – мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

– Чи та сама? – Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

– Та сама, – запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

– І Мохобородько там, у ній? – запитав він.

– Авжеж, – підтвердив Півчеревичок. – Він, очевидячки, спить.

– Гм-м, – здивувався Вольдемар і замислився.

Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував хоботом туди-сюди.

– Що ж, розпочнемо? – запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

– Можна б і починати, – зронив Муфтик.

А Півчеревичок додав:

– А що тут зволікати!

– Правильно, – погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити – зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не вдатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.

– Щоб тільки не впустив його додолу! – забідкався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною. Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака так спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

– Ти бачив?! – вигукнув Півчеревичок.

Муфтик кивнув:

– Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонячого хобота повільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

– Готово! – захоплено вигукнув Півчеревичок.

І блискавично разом із Муфтиком опинився біля господарчої сумки.

– Він точно в сумці? – запитав Вольдемар, сидячи на слоні.

– А де ж йому бути – у сумці! – щасливо усміхнувся Муфтик. – І спить!

Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, і їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! Нарешті він вільний!

Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче втупився на Муфтика й Півчеревичка.

– Що трапилось? – запитав він. – Де це я?

– Ти на волі, – усміхнувся Муфтик.

Півчеревичок теж розплився в усмішці:

– Ми зняли тебе хоботом із отого вікна.

Мохобородько сів у господарчій сумці.

– Неймовірно, – пробурмотів він. – Це просто неймовірно.

– Він ще в тенетах сну, – моргнув Півчеревичок Муфтикові. – І нічогісінько ще не розуміє.

Та ось Мохобородько заговорив:

– Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?

– Звісно ж, ми! – вигукнув Півчеревичок.

– А на спині слона сидить Вольдемар, – сказав Муфтик. – Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.

Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.

– Вельми вдячний вам, – ґречно мовив він. – Од щирого серця дякую вам.

Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:

– Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.

– Та очуняйся ти нарешті, – майже розсердився Півчеревичок. – Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.

Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:

– О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, – у цьому голосі бриніла схвильованість. – Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.

Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.

– Ви! – скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. – Ви тут!

Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.

– Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, – сердечно звернулася вона до Мохобородька. – Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.

– А навіщо ви це зробили? – здивувався Мохобородько.

– Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, – вела далі жінка. – Я ґрунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.

Запала тиша.

– Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, – мовила жінка. – Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.

Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:

– До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.

Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє.

Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.

– Яка чудова тварина! – похвалила вона. – Він теж чистопородний?

Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.

– Це – африканський слон, – пояснив працівник зоопарку.

– О-о, – зронила жінка. – Якби ви знали, як мені подобаються тварини!

Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…

– В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, – сказав Вольдемар жінці. – Я міг би при нагоді розповісти вам про них…

– Дякую вам, – промовила жінка. – Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.

Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.

– Я теж радий цьому несподіваному знайомству, – стиха пробубонів він.

І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.

– Щасливої дороги! – побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.

– Щасливої дороги, – пророкотів зі спини слона Вольдемар. – Напишіть мені, як знайдете час.

– Неодмінно, – запевнив Муфтик. – Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.

Кумедні чоловічки сіли в машину.

Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:

  • Клекоче радо кров у жилах,
  • чекає море нас шумливе.

Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.

Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.

КІНЕЦЬ