Добридень, це я…
Ні, ні, ви ж не туди дивитесь: я тут, унизу. Бачите?.. Дуже приємно.
Мене звуть Мицик, мишенятко Мицик. Добре, що ми з вами зустрілися. У мене сьогодні велика радість, така велика, що обов’язково треба з ким-небудь поділитися.
Моя сусідка, тітонька Марина, збирається подарувати мені отако-о-ого кота… Вона вже навіть пішла по нього, а я ось сиджу собі та й думаю: за що мені, такому малому, отакий великий подарунок? Я ж ніякісіньких подвигів не вчинив, просто виконував усе, що мені належить робити.
Їй-право.
Не вірите – можу розповісти.
Тільки треба якскоріше, бо зараз прийде тітонька Марина з подарунком, тоді вже мені буде не до вас.
Отож, спочатку про…
Новосілля
Колись-то в мене була окрема нірка на околиці міста. Одного разу прийшли каменярі та теслярі та й добудували до неї льох, всілякі приміщення, коридори, сходи. Вийшов такий собі великий будинок з одною ніркою, трьома кімнатами й кухнею.
Майстри так квапилися на нове будівництво, що геть забули зробити хід з моєї нірки до їдальні. Та я не хотів їх турбувати й зробив усе сам: прогриз чудові дверцята – щілинку за буфетом.
Коли все було готове, я вирішив, що час уже познайомитися із сусідами й привітати їх з новосіллям. Я пригладив вуса, шерстку як годиться і визирнув із нірки. На мене одразу дмухнуло вареною куркою. «Дуже добре, – подумав я, – потрапив саме на урочисте свято: господарі обідають!»
Так воно й було. За столом, одне проти одного, сиділи гладка тітонька в окулярах і худенький хлопчик, її син. Це й були мої сусіди – тітонька Марина і Петрик. Мені вони одразу сподобалися: люблю людей, які обідають.
Я навшпиньках забіг до кімнати, тихесенько побажав їм смачного та й примостився під Петриковим стільцем. Тут було дуже весело: Петрик дриґав ногами й розсипав навсібіч крихти.
Коли я з’їв усі смачні шматочки, то постукав по Петриковому черевику й попросив добавки. Петрик побачив мене і зрадів. Він одразу заліз під стілець і пригостив мене чудовим шматком курятини.
Тітонька Марина теж зацікавилася і спитала:
– Що ти там робиш?
– Гостя частую, – відповів Петрик.
– Негайно повернись на місце! – наказала тітонька Марина. – За обідом усі повинні сидіти за столом!
Я миттю здогадався, що й мене теж запрошують. Та було якось ніяково: тільки-но познайомились – і вже до столу! Тож я залишився на тому ж місці, де сидів раніше. Петрик зрозумів мене і кинув під стілець цілу курячу ніжку.
Тут уже тітонька Марина не витримала – нахилилася й глипнула на мене крізь свої товстелезні окуляри.
– Ой! Ой! Боже ж мій, що ж це таке?! – зойкнула вона. – Лови його! Лови!..
І вони вдвох узялися ганятися за мною, щоб посадовити до столу.
Потім тітонька Марина скочила з ногами на диван звідтіля заходилася подавати команди:
– Петрику, він під стільцем! Петрику, він під столом! Швидше, швидше!
Спочатку ми з Петриком просто гасали, а потім стали гратися в горюдуба. Він ганявся за мною, а я за ним. Ми так веселилися, аж усі вікна й меблі двиготіли. А коли Петрик наштовхнувся на стіл – тарілки, всі як одна, пострибали на підлогу й розлетілися на друзки.
Бах-дзень! Дзень-бах! Загримотіла справжня музика.
Тітонька Марина також пожвавішала. Вона почала бігати по дивану й кидати в мене різні речі. Ох і весело ж було!
Я вельми радів, що зумів отак розворушити своїх нових сусідів. Петрик теж був задоволений. А от тітоньці Марині раптом стало зле: вона лягла на диван і, дивлячись на тарілчані друзки, жалібним голосом проказала:
– Життя нема з цією дитиною!
Але Петрик одразу її заспокоїв. Він пояснив їй, що посуд б’ють на щастя.
Тоді тітонька Марина ще гірше забідкалася:
– А черевики щотижня теж б’ють на щастя? А клякси й двійки – теж на щастя? А мені самій по господарству крутитися – теж велике щастя?!.
Тут я зрозумів, що веселощам кінець, що час закочувати рукава й братися до діла. Коли в домі скрута – сусіда не повинен стояти осторонь. Зразу ж почну їм допомагати.
Ось тільки мені чомусь здається, що тітонька Марина мене боїться. Якби це було не так, вона б теж гралася з нами в горюдуба, а не залазила б з ногами на диван. Я зовсім не бажав, щоб мене боялися, я хотів, щоб мене всі любили. Тому я передусім мав з’ясувати…
Чому тітонька Марина мене боїться
Виявляється, що в тітоньки Марини в окулярах збільшувальні скельця. Коли я дивлюся їй у вічі, то бачу справжні чайні блюдця. Отже, я теж здаюся їй набагато більшим, ніж то є насправді. Цілком можливо, що вона вважає мене за слона. Адже слони так само сірого кольору. І в них так само великі гарні вуха. Тільки хвіст у слонів спереду, а не ззаду, як у мишей. Але ж тітонька Марина може цього не знати і тому боїться.
Я радий, що я не слон. Якби я був такий великий, як слон, хіба ж зміг би я бігати під буфетом і залазити у свою нірку?
А може, тітонька Марина на мене образилась? Зараз усі будують собі окремі квартири, а в неї, виявилось, – із сусідом. Але ж то не я, а вона до мене присусідилась! Проте в мене й на думці нема ображатися, а навпаки – я радий.
Тітоньці Марині доведеться з цим примиритися, бо без мене тепер у домі не обійтися. Ну, хто ж, наприклад, як не я, має зайнятися Петриковим вихованням?