Ще зранку ми з Петриком приготували фарби, пензлики, картон і папір, а по обіді узялися до роботи.
Задумали зробити маску лева. Грізну, страшну, щоб усі злякались. Комісія, яка роздаватиме призи, побачить, злякається і одразу ж віддасть Петрикові перший приз. А може, навіть усі призи зразу.
Спочатку ми вирізали з картону голову лева. Потім проробили дірки для очей і пащі.
Зосталося тільки пофарбувати.
Ось тут-то й вийшла затримка: стара історія з пензликами. Тільки почнеш ними фарбувати, як вони одразу ж лисіють.
Минуло рівно дві хвилини, і в Петрикових руках залишилися самі палички. А всі щетинки опинилися на масці. Вийшов якийсь непоголений лев. Робота припинилась.
Не довго думаючи, Петрик побіг у магазин по нові пензлики. Тоді за діло взявся я: в мене ж пензлик не магазинний, а мій власний – хвіст. Уже ж він так швидко не полисіє!
Я став умочати хвіст у наймальовничіші фарби і водити ним по морді лева. За хвилину все було готове.
Лев вийшов ще страшніший, аніж ми хотіли, – синій, чорний, зелений.
«Ох і зрадіє ж Петрик!» – подумав я.
Але все вийшло не так. Петрик чомусь розсердився й роздер маску на дрібні шматки. А на другу маску картону вже не було. Довелося вигадувати інший костюм. Думали, думали, нарешті придумали. Петрик почав стрибати по кімнаті й радісно гукати:
– Я знаю, знаю, що робити! Я прийду на маскарад татуйованим індіанцем! Не треба мені ніякого картону, я сам себе розфарбую!..
Петрик швидко роздягнувся до пояса, поставив перед себе дзеркало і взявся за фарби. Спочатку він червоними і жовтими смугами розфарбував своє обличчя. Потім намалював на грудях орла і мішень, а на руках обручі всіх кольорів. Навіть на спині він примудрився провести різні лінії. Вийшов чудовий індіанець.
Коли ж він устромив у волосся куряче перо, то стало ясно, що такого костюма ні в кого на маскараді не буде.
Я так заздрив Петрикові, що вирішив також перефарбуватися – зробитися індіанським мишеням. У блюдці залишалася густо розведена зелена фарба. Я заліз у блюдце, покачався трохи і виліз. Лапи й ніс я вмочив у залишки червоної фарби – і справу було скінчено. Костюм у мене вийшов не гірший, ніж у Петрика.
Потім ми почали з ним бігати по кімнаті й верещати, як індіанці. А я ще до того ж поплазував на череві й покачався на спині. Тому підлога в кімнаті стала також індіанською.
– Ну, вже час на маскарад! – сказав Петрик.
А я подумав, що добре було б узяти з собою на маскарад і підлогу.
Вона теж стала дуже гарна, і її ніхто не впізнає.
Так воно й вийшло.
Саме цієї хвилини до кімнати зайшла тітонька Марина.
Вона спочатку похитнулася, потім сплеснула руками, а тоді скрикнула:
– Що ж це коїться?! Квартири не впізнати!..
– Еге ж, – сказав Петрик, – тому що ми індіанці! Ми йдемо на маскарад!
– Зараз буде тобі маскарад! Зараз ти в мене дістанеш прочуханки! – закричала тітонька Марина і силоміць потягла індіанця у ванну.
Ну, я без Петрика до школи на маскарад, звичайно, не пішов, адже це було б нечесно, не по-товариському. Тому я також побіг до ванної.
Тітонька Марина влаштувала Петрикові не лише прочуханку, а й промивку і прочистку, а я принишк під ванною і чекав своєї черги. Коли Петрик знову став Петриком, а не індіанцем, я підбіг до тітоньки Марини і попросив, щоб вона мене також прочухала, промила й прочистила.
Але тут стався нещасний випадок. Тітонька Марина зиркнула на мене, змахнула руками й заволала:
– Ой, ой, він уже зелений!
Звичайно, я був зелений. Який же ще?.. Але тітонька Марина, видно, подумала, що в мене якась зелена хвороба, і так розхвилювалася, що знепритомніла. Я запищав: «Рятуйте! Рятуйте! Швидше рятуйте тітоньку Марину!..» І пищав доти, аж доки не прийшов лікар із великим шприцом і не зробив тітоньці Марині укол. А ми з Петриком зразу поховались за шафу, щоб нам помилково теж не зробили уколу.
Потім тітонька Марина довго скаржилася лікареві на своє тяжке життя.
Вона казала, що тепер їй усе здається зеленим і все вона плутає й плутає.
Вранці їй треба було помити черевики і підсмажити картоплю, а вона помила картоплю й підсмажила черевики…
Завтра вона чекає на гостей, а в хаті в них коїться неймовірний гармидер.
Того вечора ми всі втрьох мили в домі підлогу. А тітонька Марина ще встигла замісити тісто для пирогів.
Тут я змикитив, що через Петрика зовсім не приділяю уваги тітоньці Марині, і вона, звичайно, на мене ображається. Петрикові я вже багато надопомагав.
Тепер допомагатиму тітоньці Марині…