Як я допомагав тітоньці Марині ліпити пиріжки з маком

За той час, як до мене підселилися сусіди, я проробив у домі велику роботу: у всіх шафах і буфеті прогриз невеличкі дірочки.

Це для того, щоб тітонька Марина знала, де в неї лежать які продукти.

Дірочки в домі – це наче дірочки в швейцарському сирі: що їх більше, то краще. Скажімо, тітонька Марина хоче, щоб усі мали її за добру господиню, бачили, що в її домівці всього вдосталь, є що їсти й пити. Чудово, нехай милуються. Я нагризу їй стільки дірочок, що весь будинок аж світитиметься. Мені не важко. Я за добро сплачую добром. Нехай тітонька Марина бачить, що я не дурно їм хліб, сало, борошно, масло, смалець, сметану, ковбасу, сосиски, сардельки, сир, цукор, манку, гречку, вівсянку, рис, макарони, свічки і взагалі все, що вона для мене приносить.

Окрім дірочок, я допомагав тітоньці Марині готувати різні страви.

Але пиріжки з маком ми з нею робили вперше.

Зранку тітонька Марина розкачала тісто, нарізала його кружечками, натовкла маку.

Я знав, що їй знадобиться моя допомога: адже вона погано бачить.

А тут ще й свої окуляри кудись поділа.

Це відчулося одразу, як тільки вона стала накладати мак на тістяні коржики: на один мало накладе, на другий забагато. От я й став від’їдати зайвину, щоб у неї пиріжки вийшли однакові. Їв, їв, аж поки спати схотілося. Від маку всіх на сон хилить, це вже здавна відомо.

Дивився я на тісто, позіхав і думав: «З нього може вийти добра постеля – м’якенька та смачненька. Треба в тітоньки Марини позичити пухкеньку грудочку. Схотів – поспав, схотів – поїв… Ось візьму зараз і приляжу на вільний коржичок…»

Та поки я позіхав – проґавив останній коржичок: тітонька Марина на нього вже маку наклала. Довелося йти на своє місце. Але до нірки я не дійшов, сон звалив мене по дорозі, просто під диваном.

Прокинувся я від Петрикових вигуків.

– Ура! – гукав він. – Пиріжки готові! Дивіться, які в нас пиріжки!

І справді – пиріжки вдалися пухкі, рум’яні. Дивився я на них і думав: «Молодець все ж таки тітонька Марина: сама без мене діло закінчила!»

Петрик і мені дав пиріжка покуштувати. Та я вже більше маку не їв, вирішив – на сьогодні досить. Бо ще при гостях позіхати почну, незручно буде.

Коли ввечері прийшли гості, тітонька Марина налила всім чаю й поставила на стіл миску з нашими пиріжками. Я все те спостерігав з-під дивана.

Гості їли пиріжки й нахвалювали.

– Чудово! – прицмокували вони язиками. – Сто штук з’їси й ще забажаєш!

А одна гостя особливо розхвалювала. Вона розглядала пиріжки й казала господарці:

– Вони ще й з візерунками! Надзвичайний малюнок, якась-то пташина лапка…

Тітонька Марина придивилася і зойкнула:

– Яка пташина?! Та це ж, це ж…

І зразу стала мене шукати.

І враз усі гості підхопилися, загукали й почали за мною ганятися, щоб узнати рецепт – як готувати пиріжки з візерунком.

Але ж ви знаєте мою скромність. Я від своєї роботи не відмовляюсь – усі її бачили, але слава мені не потрібна. Хай вона дістається самій тітоньці Марині!

І я заховався за буфет.

Не встигли гості розійтися, як сталася ще одна радісна подія: до нас приїхав довгожданий гість, рідний брат тітоньки Марини, славетний музикант.

Всі кинулись його обіймати й цілувати. А я не став лізти гостеві на очі, зміркував – познайомлюся з ним пізніше, коли випаде слушна нагода.

І така нагода випала.