Як я виступав у театрі

Виявилось, що брат тітоньки Марини грає на флейті. Це чудовий інструмент. Жоден інший не може так тонесенько пищати, як флейта. І на вигляд вона дуже гарна: з одного боку щілинка-пискалка, з другого – нірка, а посередині – блискучі кнопочки. Ще й до того ж зветься вона – пікколо.

Дядечко-артист нам першого ж вечора зіграв на ній і заявив, що в нього завтра в театрі концерт. Він сам стоятиме на сцені і гратиме соло. Я зразу ж здогадався, що то він має на увазі сало, і все це мені ще дужче сподобалось.

На концерт вирішили йти всі разом, тому полягали спати в доброму настрої. Але вранці дядечко-музика раптом сказав, що погано почувається і побоюється, що не зможе добре зіграти, – «чого доброго, завалить увесь концерт». Тітонька Марина забідкалася, стала ламати руки й переживати.

– Боже ж мій! – голосила вона. – Я б усе віддала, аби концерт пройшов добре! Я б розцілувала того, хто виручить мого братика!

Почувши останні слова, я негайно вирішив допомогти бідному музикантові і водночас ще раз довести тітоньці Марині свою дружбу. Зробити це неважко: флейту я завжди зможу замінити, особливо коли вона пікколо. Там, де артист тоненької ноти взяти не зможе, я за нього попищу. Одного тільки я не знаю: як мені потрапити до театру?

Але все сталося дуже просто – допоміг щасливий випадок. Пам’ятаю, мені закортіло ще раз глянути на цей чудовий музичний інструмент. Я виліз на диван і побачив, що футляр розкритий і в ньому лежить-красується ота сама пікколо. Я миттю заліз у футляр і, на свою радість, окрім флейти, побачив на м’якій оксамитовій підкладці торішні крихти від солодкого печива. Потім з багатьох масних, солоних і солодких плям я з’ясував, що тут поперебували різні бутерброди, паштети, оселедець, огірочки, тістечка і цукерки – цілий гастроном! Коротше кажучи, дядечко-музикант носив у цьому футлярі не тільки флейту, а й сніданки.

І ось, тільки-но я заліз у флейтину нірку, щоб познайомитися з нею ближче, вічко футляра закрилося і всередині стало темно, ніби в баночці з чорною ваксою. Потім мене разом із флейтою кудись понесли. Виявляється, просто до театру. Таким чином, я потрапив саме туди, куди треба. Не пам’ятаю, що було далі, але, коли продзвенів дзвінок, дядечко вийняв з футляра флейту і ми з ним вийшли на сцену. Всі місця в залі були зайняті. Петрик і тітонька Марина сиділи в першому ряду й дивилися на нас. Я дуже хвилювався, бо виступав уперше в житті.

На щастя, все було не так уже й важко. Коли я висунувся з флейтиної нірки, я побачив перед собою ноти. А вони всі подібні до мишок, білих і чорних, з хвостиками. І я одразу зрозумів, що там написано. Тому, коли дядечко тричі притупнув ногою, ми разом з флейтою запищали.

Успіх був величезний. Зал аж гудів від захвату. А Петрик навіть застрибав, коли впізнав мене.

Та найголовніше було не це, найголовніше сталося наприкінці. Справа в тому, що мені доводилось весь час міцно чіплятися за щось у флейті, бо, коли дядечко грав, робився сильний протяг і мені в спину повівав вітер. І ось, коли нам треба було взяти найвищу ноту, дядечко набрав у легені якнайбільше повітря та як дмухне – я не стримався і, наче куля, вилетів з флейти! Пролетів увесь зал та й гепнувся просто біля виходу. Публіка від захвату підхопилася з крісел. Такого музичного трюку в цьому місті ще жоден артист не робив.

Узагалі все вийшло гаразд. Наш виступ закінчився навіть раніше, ніж треба було. Я побіг до гардероба і знайшов Петрикове пальто. Зробити це було неважко, бо його пальто найкрасивіше: на ньому спереду і ззаду чорнильні плями. Тільки-но я заліз у кишеню, як публіка ринула до гардероба.

Додому ми їхали в таксі і довго не могли позбутися пережитих вражень.

Вдома тітонька Марина прикладала до серця холодні компреси і стогнала.

А дядечко-музикант ходив по кімнаті і весь час дивувався. «Не розумію, – казав він, – звідкіля в новому будинку миші?! Це ж рідкість! Ти не приділяєш їм належної уваги?!»

Я хотів сказати, що даремно він про мене турбується. Та хіба тітонька Марина дасть слово промовити? Вона закричала, що з неї давно вже досить, що якийсь-то терпець їй увірвався і що завтра ж вона приділить мені стільки уваги, скільки я заслужив, – принесе мені чудовий подарунок.

І якщо після цього концерту дядечка ще колись запросять до нашого міста, то все вже буде інакше…

Було дуже ніяково, що дорослі так за мене піклуються. Але я нетерпляче став чекати завтрашнього ранку, себто сьогоднішнього, тому що тітонька Марина саме зараз пішла, щоб принести мені подарунок.

Тепер уже чекати залишилось недовго…

Тітонька Марина приносить подарунок

Учора тітонька Марина обіцяла розцілувати того, хто виручить її брата. Я не полюбляю ніжностей, та заради дружби і спокою я б їй це дозволив.

Але ж тітонька Марина вранці навіть не глянула в мій бік. Вона схопила велику торбу і кудись подалася. А Петрик не втримався і все мені розпатякав. Він гасав по кімнаті і радо гукав:

– Ура! Ура! У нас буде сибірський кіт! Мама зараз принесе чудового кота!..

Я зразу ж здогадався, що це і є мій подарунок.

Ой, здається, дзвонять. Хтось прийшов… Еге ж, це вона, тітонька Марина, з подарунком!.. Чого ж я стовбичу?! Треба щось робити! Я знаю що: візьму й заховаюсь у нірку. Коли приносять подарунки, всі біжать назустріч, а мене не буде. Петрик і тітонька Марина почнуть дивуватися, шукати й питати: «Де ж він? Та де ж він?» А я раптом висунусь із нірки й скажу: «Добридень, я тут! Я пожартував!»

І всім стане дуже весело. Ну, а там уже видно буде – сидіти в нірці ще чи виходити… Пробачте – біжу!.. Я радий був із вами познайомитись і розповісти вам цю історію, бо ви вмієте добре слухати, а я люблю розповідати… Нічого, живі будемо – побачимось! Не знаю тільки де… А поки що – на все добре! До скорого побачення!.. Ой!..