Кригохід, калюжі, сонце й цвірінчання птахів ясно промовляли за те, що зима (хоч би яка вона була) вже минула. Попереду нас чекають весна, літо, тепло.
Заквітли пишним білим цвітом абрикоси, розносячи свій чудовний запах по двору й навіть за його межами. А ще розцвіла райська яблуня під нашими вікнами. Це моє улюблене дерево, влітку на ньому з’являються крихітні кислі яблучка, які добре жувати і якими можна малювати на асфальті, коли закінчиться крейда. А навесні її гілля вкривають яскраві темно-рожеві квіти. Тоді нам хочеться дивитись на неї, не відриваючи очей. Допоки комусь із нас не закортить побігати наввипередки. А чи не прийде час обідати. Чи там вечеряти.
– Ого, дванадцять градусів жари! – вигукував щоранку дід, коли дзвонив мені, щоб повідомити про це. – Ось-ось купатися будемо!
І я вже була цілком готова до цього. Хоча було ще трохи прохолодно. Але ж це не надовго і вже незабаром можна буде пірнати, розбризкувати ногами воду навкруги та стрибати бомбочкою з причалу.
Мені навіть наснилося, як ми з Тасею та її меншим братиком Сашком (де була її сестриця Даринка в цьому сні, я не знаю) гуляли коло річки. Світило сонце, гойдалися комиші і вода блищала, тепла тепла, як у ванній. Було так добре, неначе насправді.
А коли я прокинулась, з’ясувалося, що за ніч наше місто засипало снігом. Усе!
Уявіть собі! Усю зиму ми його дочекатися не могли, а тут – саме тоді, коли всі мріяли лише про близьке тепло, він падає прямісінько нам на дах!
– Усе в снігу! – вигукує по телефону дідусь так, наче я сама цього не бачу. – Холодно! Бідні наші абрикоски, не просто їм тепер буде…
– Нам теж не дуже, – буркнула я у відповідь. Тато подивився на мене несхвально.
* * *
До школи ми ходимо з Тасею вдвох. Тільки я виходжу завжди першою і чекаю на неї. Тоді зазвичай тупцюю на місці від нудьги, але цього разу тупцювати довелося від холоду. Щоб розважитись, я уявляла себе арктичною дослідницею, що, загубивши свою станцію, стоїть тепер сама-одна в сніговій пустелі, де повсюди ходять білі ведмеді… Бути дослідницею небезпечно! Але ніколи не страшно, бо першопрохідці повинні бути сміливі й нічого не боятися!.. З під’їзду неподалік вийшла тітонька в білому пуховику. Ось і він – білий ведмідь! Тепер ми зійдемося з тобою у двобою – не на життя, а на смерть… Ведмідь пройшов повз, навіть не звернувши на мене уваги. Що ж, буває.
У мене вже почервоніли руки та ніс, коли з-за рогу з’явилася нарешті набурмосена Тася. Сніг їй не подобався.
– Я хотіла пускати сьогодні човники! – жалілася вона, коли ми проходили повз засніжену траву обабіч дороги.
Я співчутливо кивала: коли погода не дає тобі пускати човники, радіти їй буває непросто.
– Це неподобство, – буркотіла Тася всю дорогу.
Я з нею погоджувалась. Хоча грати в арктичну дослідницю мені сподобалося. Хоч би й кілька хвилин, і весною, а не взимку. Але Тасі я про це, звісно, нічого не сказала. Все-таки ми вже не маленькі.
– Ну, вже після цього має бути тепло, – промовила я до подруги й згадала дідусеві слова про те, що це, мовляв, на спекотне літо. Здається.
– Це було б справедливо, – поміркувавши, відповіла Тася. – А ти впевнена, що дід це не просто так сказав? У нас кожне літо спекотне. То й без цього снігу було б так.
Цього я не знала, але щоб трохи підбадьорити Тасю та поліпшити їй настрій, зіпсований «цим снігом», кивнула:
– Аякже, впевнена. Дід знається на погоді краще за всіх, – і це загалом була правда. Адже це він щоранку дзвонив мені доповісти про неї!
Школа стоїть зовсім близько до нашого дому, тож дійти до неї можна всього за кілька хвилин. Але сьогодні ці кілька хвилин розтягнулися щонайменше вдвічі: дорогою ми часто зупинялися (навіть попри Тасине невдоволення погодою), кидалися сніжками та каталися на саморобних санчатах. Саморобні санчата – це коли ти сідаєш на свій наплічник і їдеш на ньому, скільки можеш, по льоду – ось що це таке. А зі сніжками на нас нападали, йдучи також до школи, інші діти. От ми й давали їм відкоша.
Врешті, трохи не спізнившись, ми добігли до класу мокрі, розчервонілі, замерзлі, але щасливі. І навіть Тася не могла того приховати.
– Човники ще встигнемо попускати, – захекано шепнула вона, коли ми всілися на свої місця.
У школі ми з Тасею сидимо за різними партами, але одна від одної близько. Разом учителька нас не саджала, бо тоді б ми не замовкали. Утім, не замовкати ми могли й будучи не за однією партою.
– Юлю! Тасю! – раз у раз вигукувала вчителька, втомлено розводячи руками. – Ну годі вже теревенити! Дивіться, бо розсаджу вас іще далі.
Ми відчайдушно мотали головами й замовкали. Але не надовго.
Часом Катерина Богданівна (так звуть нашу вчительку) так сердилася, що називала нас на прізвище.
Тоді ми знали, що пора й справді як не припиняти балакати на уроці, то принаймні робити це тихіше.
– Дзиґа! Та що ж це таке! От уже й справді промовисте прізвище! – зітхала тоді вона.
Дзиґа – це моє прізвище. Тася йому дуже заздрить, бо воно цікаве. А я не бачу в ньому нічого аж такого, чому справді треба заздрити. Хіба що довіку я буду приречена на «Юля Дзиґа! Ха-ха-ха! А чому не Юла?» Мене така репліка в ситуації, коли чують моє ім’я, особливо не дратує, однак часом таке набридає.
Тасине ж прізвище подібного ефекту ні на кого не справляє.
– Нічого ти не розумієш, – набурмосено проказувала вона, і розмова про прізвища на цьому закінчувалася.
Але сьогодні ми так стомилися й змерзли надворі, що, на велику втіху Катерині Богданівні, першу половину уроку навіть рота не розтуляли. Це було природознавство, на якому вчителька натхненно розповідала про те, як навесні усе живе прокидається від зимової сплячки й повертається до життя. Певне, ніхто не сказав їй, що надворі сніг і до життя повертається хіба що зима (оце так поворот!).
– А тоді розпускаються квіти, – провадила Катерина Богданівна свою розповідь. – Діти, які квіти ви знаєте?
Усі наперебій почали вигукувати:
– Троянди!
– Тюльпани!
– Бузок!
– Яблуневі!
– Абрикоси!
О, дідусь зранку ще про них непокоївся – вони ж устигли вже розквітнути…
– Вишня!
Що ж із ними тепер буде?.. Та й не лише вони розпустилися…
– Наша райська яблунька, – ледь чутно видихнула я, але Катерина Богданівна мій голос почула – певне, то все роки практики прислухання до наших із Тасею балачок.
– Так, молодці, всі ці квіти існують, – кивнула вона.
– Ви не розумієте! – вигукнула я, розгублено глянувши на Тасю. – Наша! Яблунька! Вже! Вкрилася! Цвітом! Прекрасним рожевим цвітом! Що з нею, що з ним тепер буде?! Тепер! Коли її вкрив сніг!
Уранці я її навіть не помітила – це тому, що все дерево разом із яскравим рожевим квітом опинилося під одним білим сніговим покривалом.
Тася зблідла: вона теж любила деревце. Тепер воно, мабуть, замерзне… Якщо яблунька ожила з приходом весни, то раптова зима може легко загубити її…
– Вибачте, – кажу й кидаюсь, хапаючи свою куртку, до дверей. – У нас невідкладні справи.
Таки так, невідкладні, – Тася бігла за мною.
Увесь клас та особливо Катерина Богданівна ошелешено дивилися на нас. Учителька навіть не встигла нам заперечити, не кажучи вже про те, щоб зупинити.
Утім, наздогнала вона нас швидко. Якби школа стояла трохи далі від дому, ми не встигли б добігти до нашої яблуньки до того, як вчителька добігла до нас. Але тоді мене це зовсім не хвилювало. Треба було рятувати наше деревцятко! Щоб улітку воно дало ті кислі плоди, що їх так смачно жувати та якими так добре малювати на асфальті… Я могла думати лише про це, а от що робити і як робити – не знала. Стоячи поряд, Тася від напруги закусила губу. Коли так робила я, мама завжди веліла негайно припинити, бо це, мовляв, некрасиво. У Тасі ж мами не було, тому й напучати її було нікому. В іншій ситуації я б подумала, що маю їй сказати те саме замість мами, але сьогодні був не той випадок.
Дерево!
Ми повинні врятувати дерево!
– Дівчата, це неприпустимо, це… – заговорила захекана Катерина Богданівна, але Тася раптово перебила її криком:
– Ви не розумієте! Тут наше дерево! Помирає!
Вона схопила яблуню за гілку й легенько трухнула, від чого сніг із неї посипався на землю, відкривши прекрасні рожеві квіти.
Вчителька отетеріла й не могла нічого сказати.
На щастя, поряд був мій дід. Він щодня отак гуляє – просто ходить то тут, то там. Йому все одно, яка стоїть погода (звичайно, йому не все одно, коли він розповідає про неї мені), і байдуже, де ходити. Сьогодні він гуляв саме в нашому дворі й оце зараз, спантеличено поправляючи капелюха, прямував до нас.
– Дідусю! – кинулась я до нього в сльозах. Ну, тепер він урятує нас, урятує нашу яблуньку!
Дідусь усміхнувся – його усмішку видно здалеку.
* * *
За кілька хвилин дідусь розв’язав одразу всі наші проблеми. Справді ж бо, так можуть тільки дідусі. Принаймні мій дідусь може.
По-перше, він відпустив Катерину Богданівну назад до школи.
– Можете йти, голубонько, я їх догляну, – так він їй і сказав.
По-друге, він утер наші з Тасею почервонілі мокрі носи і вручив кожній по своїй рукавичці – щоб ми засунули в них свої руки, бо ті дуже сильно змерзли.
І, по-третє…
– Як нам урятувати нашу яблуньку? Адже тут сніг! – Тася безпорадно дивилась на мого дідуся. У неї майже ніколи не буває безпорадного вигляду.
– А ми ще й у сніжки вранці грали… – пробурмотіла я, із соромом згадавши ще й про свою уявну гру в арктичних дослідників. І це все поки наше дерево тут мерзло!
– Ми повинні її зігріти! – міркувала вголос Тася, поки дідусь уважно розглядав дерево. – Розтопити цей сніг! Може… може розставити по гілках свічки? Тоді їхній вогонь зігріватиме й не даватиме яблуньці мерзнути… Чи, може…
Тим часом дідусь лише хитнув головою, відводячи погляд від гілля. Тася замовкла на півслові. Скидалося на те, що в дерева не було жодного шансу.
– То все?.. Нічого не можна вдіяти? – почула я свій голос і сама йому здивувалася: звучав він так, ніби ось-ось зірветься.
Дід поклав свої широкі долоні нам на плечі й промовив:
– Та годі вам рюмсати. Усе з вашою яблунею буде добре. Вона не боїться ні снігу, ані морозів, стійка до них. Я це добре бачу.
Тасине обличчя враз змінилося – вона поглянула на мене з надією. Я подивилася на дідуся.
– То все буде добре? Нам не треба хвилюватися?
Той знову хитнув головою:
– Не треба.
Ми ще трохи постояли мовчки перед засніженою яблунькою. Хоча дідусь і сказав нам, що сніг їй не страшний і що зараз деревцю нічого не загрожує, отак стояти й дивитися на її квіт, укритий снігом, було трохи… дивно. Тася переступила з ноги на ногу.
– Ну… то ми тут більше не потрібні? – запитала вона невпевнено.
Дідусь стенув плечима й нічого не сказав. Ми все ще стояли перед засніженим деревом.
А все-таки на вигляд вона наче… змерзла, – нарешті сказала я. Тася подивилася на мене так, ніби я вкрала її слова, і кивнула.
– Ага.
– То, може, щось зробимо?
Дідусь вигнув брову:
– І що ви пропонуєте?
Ми знову трохи помовчали.
– Так! – вигукнула раптом, підскочивши, Тася. Може, яблунька й не мерзне, але дивитись на неї аж самій холодно! Ми повинні її одягнути!
Дідусь хмикнув, але залишився нам допомагати з цим.
* * *
Уже за пів години, струсивши з яблуні сніг, ми понадівали… дідусь надівав, а ми лише крутились біля нього, більше заважаючи, ніж допомагаючи, адже теж хотіли взяти в порятунку дерева активну участь. То, кажу, понадівали на її гілля рукавички, а потім ще й пообмотували його шарфиками. На щастя, і рукавички, й шарфики довго шукати не довелося: у крамниці просто за рогом ще з грудня у велику пластикову коробку збирали загублені речі – шапки, шарфики, рукавички. Там і досі їх була ціла купа: ніхто чомусь не приходив по свої речі, от нам там так і сказали, що ми можемо їх забрати.
– То нехай буде з них хоч якась користь! – радісно гукнула Тася, хапаючи коробку до рук.
– Ану ж як хтось таки повернеться? – я зазирнула всередину коробки.
– Раніше треба було думати! Адже весна вже, кому вони тепер потрібні! – була Тасина відповідь.
А проте ми таки вирішили – про всяк випадок – залишити в крамниці записку:
ЯКЩО ВИ ШУКАЛИ ТУТ ЗАГУБЛЕНІ РУКАВИЧКИ (і таке інше), ПОШУКАЙТЕ ЇХ НА ЯБЛУНІ ЗА РОГОМ. ДЕРЕВЦЮ БУЛО ДУЖЕ ТРЕБА
Рукавичок (і такого іншого) виявилося чималенько.
* * *
Як же всі здивувалися, коли побачили наше утеплене дерево!
– Ну, тепер уже точно як на Різдво, – всміхнулася мама. – Неначе ялинка в іграшках.
А тоді тато дістав із шафи різдвяні цукерки, що лишилися з минулого свята.
– Можемо й відсвяткувати.
Я з ним цілком погодилась.
І хоча тепер ми з Тасею, щоб відпрацювати пропущений урок, повинні були робити додаткове завдання з природознавства (чомусь ніхто, навіть мама з татом, не розумів, що сьогодні ми вже й так зробили для природи багато), я почувалася щасливою. Дивитися на яблуньку вже не було холодно.
А сніг уже назавтра зійшов.
Дідусь радісно повідомляв у слухавку, що зранку навіть чув пташине цвірінчання за вікном!