Як ми робили свічки

– Ну, де ти там? – перепитує у дверну щілину Тася.

Я стою на столі, по лікті зануривши руки в кухонну шафку. Порпатись у ній – річ не з найприємніших, усе заставлено банками-склянками, від яких будь-якої миті можна чекати якоїсь халепи: або впаде щось і розіб’ється, або розкрутиться і в обличчя тобі вдарить хмара борошна. Утім, шафка була в моєму домі, тож ми справедливо вирішили, що лізтиму туди я, а Тася пильнуватиме двері. Ну, щоб нас не піймали за цим злочинним ділом.

– Ну? – Тася вже нетерпляче тупцювала під дверима.

– Та вже майже, – кажу, – майже знайшла.

Еге, не так вже й просто знайти заховані від тебе ж марципани, яких закортіло саме зараз, коли мама вирішила, що годі їсти самі цукерки. І що тільки в усіх цих банках можна такого зберігати? А так багато!

Нарешті рука натрапила на щось дуже схоже на картонну коробку з марципанами, що її мама відклала до кращого часу.

– Є!

Витягаю її з шафки, швиденько виставляю все на свої місця, щільно зачиняю дверцята й зістрибую зі стола. Тася за дверима аж підскакує від нетерплячки – ось хто найкраще розуміє мою пристрасть до марципанів.

Поки що ніхто з дорослих нічого не помітив: тато працює в кабінеті, мама розмовляє з кимось по телефону. Ось випурхуємо надвір. Скоро вже сутенітиме – вдома я маю бути, коли на кухні загориться світло (такою в нас із батьками була домовленість). Отож часу на поїдання марципанових цукерок обмаль.

* * *

Надворі тепло, але що нижче сідає сонце, то прохолоднішим стає вітер. Рум’яні промені фарбують високу сіру стіну будинку в насичений колір. Ми жуємо. Сонце поволі ховається за дахами.

Небо з блакитного потроху стає рожевим, потім червоніє, нарешті все захоплює синя барва. Швидко – навесні завжди так. Гадаю, тут уся річ у сонці. Якщо день довшає і сонце сяє довше, ніж узимку, то десь його, дня, має поменшати. Чому б, скажімо, не зекономити на його заході.

Ми з Тасею залізли на найвищу гірку у дворі й тепер сидимо на ній, звісивши ноги та махаючи ними в повітрі. І не зводимо очей з вікон будинку. Жодне з них так і не загорілося світлом – хоча сонце вже майже повністю заховалось за обрієм.

– Щось тут не так, – нарешті я порушую тишу.

Тася замислено киває. Чутно, як у неї бурчить у животі – ще б пак, уже час вечері. Тася, звичайно, теж чує цей звук і незручно совається на місці.

Проти нас мигнув і засяяв помаранчевий вуличний ліхтар.

У цей час світло вдома завжди горить.

– Може, щось сталося? – пошепки каже Тася, не відриваючи очей від моїх вікон (її загоряються пізніше – коли тато приходить додому і тітка повертає двійнят).

– Що, наприклад? – у животі в мене холоднішає. Може, всі пішли й будинок стоїть порожній? Може, його разом із мешканцями захопили чужинці? Може, всі в ньому вимерли?

– Ходімо перевіримо.

У під’їзді темно, хоч в око стрель. Ми крадемося, ніби злодії, нашої ходи майже не чути. На другому поверсі горить однісінька лампочка – аварійна, каже Тася. Не знаю, звідки їй про це відомо, але не сперечаюся. Усе-таки її тато знається на таких штукенціях. Аварійних. Та й Тася здатна влаштувати такі аварії та катастрофи, що можна сказати, вона справжній професіонал. Ми підходимо до моїх дверей – дзвінок не працює. Стукаємо. Відчиняє мама.

– А я вже думала, коли ви прийдете. Збиралася відправляти по вас батька. Світла немає, – нарешті додає вона. – Мають увімкнути за годину-дві. Сідайте вечеряти.

То ось у чому річ! Нікого не викрадено! Ніхто не вимер! Вимкнули світло!

– Я ж сказала, що лампочка аварійна, – зі знанням справи кивнула мені Тася.

Тася часто вечеряє з нами – поки її батько на роботі. Подружчин живіт схвально буркотить. Вона вдає, що не чує його.

На кухні горить самотній ліхтар – іншого в нас удома нема. Поруч уже сидить тато, мама якраз накриває на стіл. Тася штурхає мене в бік і шепоче в саме вухо:

– Нам потрібно буде обговорити план.

– Який план?

– Таємний. Але не тут. І нам потрібне буде світло. Щоб його розробити.

– Але ж…

– Немає, так, бачу. Може, є ще один ліхтар?

Хитаю головою.

– А, може, свічки?

Свічок у нас теж немає. Аж тут я дещо згадую. Є щось інше.

– У мене є ідея.

Тася хоче спитати яка, але не встигає – перед нами вже повні тарілки тушкованої з м’ясом картоплі і це сильніше за неї. Отож усі питання залишаються на час після вечері.

Однак ми нічого не зможемо зробити, поки тут батьки. Потрібно буде дочекатися кінця вечері, коли мама з татом підуть на балкон пити каву. Вони роблять це щоразу, тож можна бути певним, що хоча б на кілька хвилин ми залишимося самі. Цього часу вистачить по зав’язку.

Як я й передбачала, щойно батьки покінчили з вечерею, тато зварив їм з мамою кави і, по дорозі погладивши мене по голівці, вони пішли на балкон – смакувати нею на свіжому повітрі (так каже мама). Але ж я знаю, що їм це потрібно не стільки, щоб посмакувати, скільки щоб поговорити про свої дорослі справи наодинці – тобто без мене. Наче мені було б цікаво слухати про нудне доросле життя. Втім, зараз нам із Тасею це було тільки на руку. Їхні вуха для нас теж були б зайві.

Щойно батьки зникли за розсувними дверима на балкон і ті зачинилися за ними, я розказала Тасі про свій задум. Та зачаровано слухала, а коли я доказала (насправді, щоб сказати два речення, багато часу й не потрібно), мало не заплескала в долоні. Однак вчасно схаменулася.

А задум мій був такий. Шукаючи в кухонній шафці марципани, я натрапила на пакунок із бджолиними стільниками, які з пасіки нам передав дідусь. За містом у нас був будиночок, а за ним – пасіка, на якій подеколи працював дідусь, хоч дедалі частіше коло неї порався його сусіда. Адже тепер дідусь із бабусею жили тут, у місті. Де знайти мотузку, я і сама знала.

Тася аж просяяла.

– Ми зробимо свічки, – захоплено проказала вона.

І я знов полізла до шафки. Стільники були на місці – у промасленому коричневому папері. Сховавши їх за пазухою, я намацала на столі товстенний клубок мотузки. Тепер ми мали все потрібне.

Дідусь не раз показував мені, як самому робити свічки.

– Нащо купувати той парафін? – казав він, а я зі знанням справи кивала, хоча й гадки не мала, що то таке, той парафін, – нащо, якщо маємо першокласний віск із наших-таки стільників. Там сама хімія, а тут – бджілки наші, та й свічки такі краще горять.

Я знала, що робити: потрібно воскові стільники скрутити навколо промасленої мотузки в трубочку, а потім перев’язати їх – щоб не розлізлися. Здається, так. Отож мотузку («Ґніт», – зачаровано прошепотіла Тася) ми, як могли, промаслили: у холодильнику лежало бутербродне масло.

– Дідусь це робить не зовсім так, – я мала попередити Тасю, що ми не цілком дотримуємося інструкцій.

– Масло – воно і в Африці масло, – знизала плечима подруга.

Важко було з цим не погодитися.

У моїй кімнаті, звичайно, теж було темно. Тільки слабке світло ліхтаря кидало тіні на стелю та стіни.

Свічки були нам просто необхідні.

Стільники були усі в меду – липкому й тягучому, тож ми подбали про те, щоб не забруднити килим, постеливши на нього журнали. За планом ми мали б обгорнути відрізки мотузки воском стільників – а мед став би пречудовим клеєм. Отож ми почали роботу.

* * *

Коли мої батьки, нарешті щось запідозривши, вирішили перевірити, що ми робимо, сталося кілька речей. По-перше, різко дали світло. По-друге, стало зрозуміло, що килим, попри наші зусилля, ми так і не вберегли: мед розтікся по сторінках журналів, по килиму й по нашому одягу, а в Тасі ним було ще й все лице перемазане. Своє я не бачила, та, судячи з виразу облич батьків, воно було не набагато краще від Тасиного. І, нарешті, за спинами батьків чомусь стояв сам дідусь, і вже він себе не стримував – реготав так, що ну!

Утім, одну свічку нам таки вдалося зробити, і її ми потім довго берегли на чорний день. Тобто на такий, коли знов зникне майже все світло. Можливо, тоді нам навіть дозволять її запалити. Та найпевніше мама просто купить ще один ліхтар.