Невдала подорож

Дідусь із бабусею часто приходили до нас у гості. Частіше, ніж Тасині навідувалися до своєї онуки, що іноді дико її дратувало. Кому б не хотілося, щоб принаймні кожними вихідними до тебе приходили дід і баба з купою гостинців?

– Не хотілося б, – суворо відрізала Тася. – Такі речі швидко приїдаються.

Тут вона помилялася: її бабця з дідусем жили в селі, і їх вона бачила в найкращому разі двічі на рік; мої ж мешкали в сусідньому будинку.

Ми саме дивилися з гірки – нашого споглядального пункту – на те, як вони виходили з будинку. З нашого – себто йшли до себе додому. Тася, зітхнувши, відвернулася в інший бік.

– Що робитимем сьогодні? – запитала вона, коли я повернулася до неї – ба з дідом якраз завернули за ріг.

Було тепло – настільки, що мені вранці дозволили вдягнути легеньку джинсову курточку. Це означало лише одне: літо вже майже прийшло. Іншими словами – прийшов час пригод. А от що його утнути просто зараз… Це було ще те питаннячко.

– А в тебе ідей немає? – про всяк випадок питаю Тасю.

– Є одна, – киває вона. – Але це не просто ідея. Це може бути навіть трохи небезпечно.

Витримавши кілька митей застережливої тиші, вона провадила:

– Пам’ятаєш, коли не було світла, я хотіла щось розказати? Один план?

Киваю. Ще б пак, я пам’ятала – килим і досі в чистці й ніхто не знає, чи повернеться він звідти живим.

– Добре, – каже й розповідає мені свою ідею.

У мене перехоплює дихання.

– По-справжньому? – мій голос опустився до шепоту.

Вона сміливо киває:

– Ну а як інакше?! Всі пригоди – справжні, і крапка!

О так, у цьому я не сумнівалася. До сьогодні всі наші пригоди були навіть справжнішими за справжні. Але тепер був новий рівень. Це був цілковитий захват.

Тася пропонувала подорож.

Справжню подорож на повітряній кулі.

– Я такі бачила у відео на ютубі, – впевнено додала вона наприкінці своєї пропозиції.

Спочатку я сумнівалася.

– А як же батьки? А дід із ба? Ми ж не можемо отак просто поїхати. Тобто полетіти.

– Авжеж, ні, – одразу ж дістала я відповідь разом з поглядом із серії «що тут не зрозуміло?». – Ми повернемося, перш ніж хтось помітить нашу відсутність. Це ж повітря! – додала Тася. – По ньому швидко мандрувати. До Америки навіть можна долетіти за кілька годин.

– Але ж ти не збираєшся летіти в Америку? – жахнулася я.

– Авжеж, ні, – знову Тасі доводиться пояснювати цілком очевидні для неї речі. – Ми полетимо за Поле.

Що ж, за Поле – це, звісно, не Америка, але теж гідна пригода. Адже за Полем ми зроду не були. Та й на самому Полі бували лише кілька разів, і то завжди разом із батьками, тому нормально його дослідити нам, ясна річ, досі не вдалося.

До Поля можна дійти, як прямувати в протилежний від річки бік, воно лежить за дальніми будинками. Влітку там страшна спека і висохла трава. Узимку – гола земля. Навесні ж – трава по пояс і часто грязюка. Поле – це дуже цікаво. Тася колись навіть побачила там зайця.

А за Полем – за Полем починалася невідома земля.

– А де ми візьмемо кулю?

Тася по-змовницькому потерла долоні одна об одну, як це роблять зазвичай у кіно.

– Із кулею проблем не буде. Ще від дня народження двійнят у нас удома їх купа – думаю, як зв’язати всі докупи, буде те саме, що й велика куля. Це ще не найважче. А от кіш…

– Справді, нам і кіш потрібен…

Ми добряче задумалися. Такого великого коша, щоб у ньому вмістилися ми обидві, ні в кого з нас не було.

– Це, звісно, проблема… – пробурмотіла Тася, почухавши голову. – Але не існує проблем, які не можна розв’язати!

«Особливо коли розв’язувати береться сама Тася», – подумки додала я.

Ми думали довго. Кілька днів, можливо, навіть цілий тиждень. Перебрали всі варіанти. Спочатку хотіли скласти докупи кілька кошиків звичайного розміру, які знайшлися вдома в кожної (не надійно). Потім збиралися сплести кіш із вербової лози (її важко було зривати і вона чомусь постійно ламалася в руках) та гілля інших дерев. Однак усе було марно, нічого не виходило.

Тоді ми стали думати про інші способи. Можливо, використати замість кошика торбинки? Великі міцні полотняні торбинки – адже ходять з ними на закупи на базар замість кошиків, з якими ходили колись давно. Тоді можна й летіти в таких. Ми спробували залізти в таку торбу, але вона майже одразу почала підозріло рипіти, ніби розходилася по швах – і це ж ми навіть ще не злетіли.

Була ще одна ідея обійтися взагалі без будь-якого кошика. Чом би й ні? Ми годинами висіли на турніках та всьому, на чому можна повисіти, – витримали б ми те саме й на повітряних кулях. Це був непоганий варіант, але врешті Тася хитнула головою:

– Ні, – сказала вона. – Це надто небезпечно, та й до того ж що це за політ на повітряній кулі, коли просто махаєш ногами над землею? Нам навіть речі покласти буде нікуди!

Це вона слушно зауважила. Ми, до речі, подбали вже про все потрібне – без цього ж бо ніяк у подорожі! У свої наплічники ми завчасно спакували речі: кілька шоколадних батончиків (я знала, що мої там уже розтанули: з кожним днем наших роздумів ставало дедалі тепліше – та вони були в обгортці, тож я могла не хвилюватися), потім змінну білизну (потрібно залишатися чистими!), трохи горішків, Тася взяла свою улюблену іграшку, я ж була більш практичною, поклавши атлас світу (мало куди нас може занести) та фломастер – позначати в ньому наш маршрут. Окрім цього ми взяли дві ложки (якщо доведеться їсти ложкою – наприклад, розталі шоколадні батончики), паперові стаканчики (набиратимемо воду зі струмків) та блокнот. Ми ж маємо записати всі наші пригоди!

Словом, до цілого дня на повітряній кулі за Полем ми були добре підготовані. От тільки кулі все ніяк не було. Тому й день цей постійно відкладався. Наплічники простоювали без діла.

– Ну має ж бути хоч щось! Хоч щось! – вигукнула Тася, коли ми вкотре нічого путнього так і не вигадали. – Я вже ладна летіти в будь-чому, до чого можна прив’язати ті кульки!

І тут мене осяла думка! Є дещо, до чого кульки прив’язати навіть легше, ніж до справжнього кошика. Кульок знадобиться, звичайно, більше, ніж ми думали, але… Але їх справді легко буде прив’язати.

– Ну не відмовлятися ж від такої чудової ідеї! – все бубоніла Тася, поки я схвильовано обдумувала свій задум. – Такі пригоди на дорозі не валяються! І до того ж… А що з тобою таке? Ти вся червона.

Тепер вона дивилася на мене не так схвильовано, як зацікавлено. Це був мій зоряний час.

– У мене є думка, – почала я і Тасині очі загорілися.

– Щодо кулі?!

– Еге, щодо кулі.

– Що за думка?!

– Тільки обіцяй не сміятись і не…

– Та кажи вже! – нетерпляче перервала вона мене.

– Ну, добре, – видихнула я. – Щоліта ми варимо варення.

– Ми? – звела брову Тася.

– Ну добре, не ми. Дідусь варить варення. Задоволена? – Тася вдоволено кивнула. – Так от, ми варимо… тобто дідусь його варить у великій каструлі. Дуже, дуже великій. Каструля та стоїть у нас удома. На балконі. Коли я була мала, тато інколи саджав мене в неї і кружляв зі мною по кімнаті.

Далі свою розповідь я не продумала, тому додала лиш:

– Вона справді велика. І має ручки. До них можна прив’язати кульки. Багато кульок – вона все таки важча за звичайний кошик.

До Тасі нарешті дійшло.

– А якого вона кольору? – запитала подруга.

– Зеленого, – спантеличено відповіла я.

– Що ж, зелена каструля – це набагато краще, ніж нічого! – вигукнула Тася. – Зможеш узавтра притягнути її у двір?

Я згодилась, хоча й не була цілком упевнена в цьому. Щоб усе пішло за планом, батьки не мали мене помітити з нею. А не помітити дівчинку з великою та важкою зеленою каструлею, яку та тягне надвір, мабуть, буде важко.

Однак нам пощастило. Мені вдалося винести каструлю з дому майже непоміченою.

– Куди це ти її тягнеш? – звів брови, побачивши мене, тато.

– Надвір, – чесно сказала я. Брехати мені не хотілося. Та й не вміла я.

– Нащо? – здивувався він. – Чи дід варення зібрався варити?

«Ох, тату, дякую, дякую!» – подумала я, бо тепер мені справді не доведеться нічого вигадувати.

– Угу, – сказала я і вийшла з каструлею за двері.

Дідо і справді збирався варити варення. Не зараз, пізніше – і то напевно. Каструля йому знадобиться. Щойно ми злітаємо на ній за Поле, притягнемо її дідусеві.

Так ми з великою зеленою каструлею опинилися надворі. Там нас уже чекала Тася з повною повітряних кульок коробкою.

– Тепер надуваємо, – скомандувала вона.

І ми почали надувати. Кульок у коробці було, мабуть, із мільйон, бо надували ми їх цілу вічність, але не використали й половини з них – боліли губи, боліло в грудях.

– Я вже не можу, – нарешті здалася я першою. Тася тільки того й чекала – вона зроду не сказала б цього сама.

– Справді? Ну, тоді годі.

Кульки було акуратно прив’язано до ручок каструлі. Вітер піднімав їх над нашими головами. І хоч використали ми не всі, їх і так було стільки, що не вдавалося полічити. Завчасно на дно каструлі ми поклали кілька важких каменів – щоб вона не полетіла без нас.

Тепер ми залізли всередину. Кульки так само роздував вітер. Настав час позбутися каміння і тоді – політ!

– Готова? – запитує Тася.

Я киваю, і ми викидаємо каміння на землю.

Нічого не відбувається.

Ми не в повітрі, різнобарвні кульки не несуть нас із нашими наплічниками та атласом світу в зеленій каструлі через Поле до невідомої землі. Ми не стаємо на шлях пригод. Ми досі стоїмо на твердій землі. У каструлі.

Згори хтось пирснув.

– Це бог сміється з нас, – набурмосилася Тася.

Не знаю, що там із богом, але це був мій тато. Він саме визирнув із балкона.

– Вирішили порадувати діда святковим настроєм? – запитав тато. – Так ця каструля й справді має веселіший вигляд!

– Треба було більше кульок… – розчаровано протягнула Тася. – Ех.

Більше ми про кулю ніколи не згадували. Батьки ж реготали щоразу, як хтось починав говорити про варення.