Немає дня кращого за день, коли закінчується школа. Ти знаєш: попереду – ціле літо, вільне, повне пригод і обіцянок довгих сонячних днів коло річки. Але краще від самого задоволення може бути лише його чекання – це ми з Тасею давно вже зрозуміли. Останній день школи – він саме такий.
Усі зібралися коло школи. Влітку в нас дуже спекотно, і вже тепер відчувалося, що літо дуже близько: сонце було високо й надворі майже не лишилося тіні.
– Коли це вже закінчиться? – сказала Тася.
Я й не помітила, як вона з’явилася поруч. Часом їй це справді вдавалось, але здебільшого Тасина гучна балачка робила таке неможливим.
– Воно ще не почалося, – зітхнула я у відповідь.
Але то була неправда. Воно якраз починалося. Зі сходів, які тепер правили за сцену, до нас зверталася директорка школи. Однак її слів ми не чули, тому що позаду не змовкали наші однокласники. На них голосно шикала Катерина Богданівна. Ми з Тасею з цікавістю прислухалися.
– Так! Це могло б бути восьмим чудом світу, – збуджено шепотів Вовчик – хлопець із розтріпаним волоссям та завжди розбитими колінами.
– Ніби він знає решту сім чудес, – мугикнула мені Тася.
Я не стала перепитувати в неї, чи знає їх вона.
Хлопці за нашими спинами разом вражено зойкнули.
– Еге! Еге! – повторював Вовчик. – Це правда! Мені про нього розповів брат, він казав, що сам бачив під час шкільної вечірки…
Тут Тася не витримала й різко розвернулася до хлопців.
– Про що це ви тут базікаєте?
– Не твоє діло! – відрізав Ромчик, який стояв до нас ближче від усіх.
Зверху на нас шикнула Катерина Богданівна, але ніхто не звернув на неї уваги.
– Моє, моє. Ми й так усе чуємо, – відрізала Тася. Юль, скажи!
Я сказати не встигла, бо саме в цю мить Вовчика прорвало – хоч би як він хотів зберегти секрет, що зробив би його крутим і таємничим, не втримався:
– Таке вам розкажу, не повірите!
Ромчик, який справді намагався зберегти цей секрет, лише зітхнув – ніби знав, що так воно й буде і це неминуче. Дмитрик, який стояв поруч, закотив очі:
– І не вірте, – сказав він.
– Та кажу ж, брат сам це бачив!
Вони, мабуть, почали б сперечатися, а говорити тихіше навіть не намагались, але зверху знову шикнула Катерина Богданівна. Цього разу її шикання прозвучало навіть загрозливо.
Вовчик збуджено зашепотів:
– Це справжня шкільна легенда. Кажуть… Тобто мій брат теж каже – а він це бачив на власні очі, – що в школі живе… Привид! Справжній привид!
У Тасі заблищали очі, але для годиться вона недовірливо гмикнула.
– Ти ж не маленький, щоб вірити в привиди, – звела вона брову.
У мене трохи спітніли долоні. Ого! Привид! У нашій школі! Сонце пекло все дужче. При його світлі та в таку спеку в привиди повірити було важко.
Вовчик набурмосився.
– Ну то й не слухай!
Тася відразу пом’якшала.
– Ні, розказуй, що там тобі брат наплів!
– І мені цікаво, – вставила я.
Вовчик дивився з недовірою, але бажання розказати про це всім, кого він бачив, знову виявилося сильнішим за нього.
– Хочете, самі спитайте в брата, – попередив він нас і провадив далі: – і він розкаже вам усе те саме, слово в слово. На останній вечірці, кілька днів тому, вони з друзями бачили привид. На другому поверсі. Старшої школи. У туалеті.
– В жіночому чи чоловічому? – перепитала Тася.
Вовчик розкрив рота, закрив і знову розкрив:
– Не знаю, – чесно зізнався він. – Та хіба ж це так важливо?! Він сказав, що існує стара шкільна легенда про першого завгоспа, який блукає шкільними коридорами, стежить, щоб усе було за правилами… Про цю легенду розповідають молодшим, щойно ті стають достатньо дорослими, щоб дізнатися про це… От брат і розказав мені – адже ми вже йдемо в четвертий клас. Ніколи доти він не бачив привид. Тільки тоді і там – на другому поверсі. А ще сказав, що привиди не люблять, коли про них забувають, тому показуються отак часом – нагадують про себе…
Тася пильно дивилася на Вовчика й несподівано промовила:
– Який саме то був туалет важливо, бо ми підемо на пошуки привиду!
Усі сторопіли.
– Як?!
– У старшу школу?!
– Та ти здуріла!
Терпець Катерини Богданівни нарешті урвався, і вона розвела нас у різні кінці групи.
– Сьогодні ввечері, коли він прокидається, – встигнула шепнути Тася. – Якщо твій брат не збрехав. І якщо ви не боїтеся, звичайно.
* * *
До кінця дня я не могла думати ні про що інше.
Після останнього дзвоника батьки повели нас із Тасею їсти морозиво, а потім у парк на атракціони. За інших обставин я б цілком віддалася розвагам, але тепер мені було важко зосередитися на цьому.
Тася ж поводилася так, наче це не вона зібралась увечері до школи на полювання за привидами.
Я не витримала вже на гойдалці-ромашці.
– Тасю, ти про привид серйозно?
– А що я? – звела брову подруга. – Це ж Вовчик розповідав, у нього й питай.
– Та ні! Про те, що ми маємо піти на полювання.
Тася вирячила очі.
– Та ти що! Яке полювання?! Скажеш іще. Це ж привид! Це небезпечно!
– Добре, а я вже подумала, що…
– Ми підемо подивитися. Побачити справжнього привида, – її очі знову спалахнули, але про всяк випадок вона додала: – Якщо, звичайно, Вовчик, або його брат, не брешуть.
Я зітхнула:
– То ти все-таки хочеш знову піти до школи?
– Авжеж! А ти хіба ні?
Дивне запитання: ми тільки й чекали на те, коли школа нарешті закінчиться, а тут не встигли навіть піти з останнього дзвоника, а Тася вже тягне мене назад – хіба лише в інше крило будівлі, те, що для старшокласників. Щоби Тася тягнула когось до школи – це щось новеньке!
* * *
Ясна річ, про цей задум батьки не мали дізнатися. Тому ми вирішили переконатися в тому, що вони нічого не запідозрять. Так у нас з’явилась ідея про ночівлю.
– А чи можу я лишитися в тебе на ніч? – запитала Тася, коли ми вже поверталися додому. Батьки, як завжди, пленталися десь позаду й цієї розмови не чули.
– То ти передумала йти? – я й не сподівалася, що таке можливо.
– Та ні, просто так буде легше піти й повернутися непоміченими.
– Не розумію.
– Ну, це буде підозріло, якщо нас раптом піймають на поверненні до школи ввечері. Розумієш?
– Розумію.
Але я не розуміла, як ночівля в мене завадить нас упіймати. Тася, здавалося, теж відчула мій сумнів.
– Ох. Ну, тобто за нами слідкуватимуть лише твої батьки, і загроза бути спійманими знизиться аж на цілого одного батька! Мого! Зрозуміло?
Я кивнула. Але все це досі звучало не надто переконливо.
Проблема в тому, що мої батьки зазвичай дуже добре пильнують мене. Особливо коли поруч Тася. А втім, може, це не така вже й проблема. Може, це, навпаки, на краще. Тому я лиш мовчки погодилася, знову кивнувши.
* * *
Спочатку все було спокійно. Ми вирішили, що план буде такий.
Ми гулятимемо надворі (як завжди), потім прийдемо до мене додому вечеряти, умиємося, почистимо зуби й перевдягнемося в піжами. Далі трохи показимося в моїй кімнаті, а тоді прийде час лягати спати. Я повторювала цей план про себе, аби заспокоїтись і думати про хороше, а не про те, що частина з прогулянкою надворі включатиме в себе ще й проникнення до старшої школи. Коли нас там не має бути. Та ще й тоді, коли там пануватимуть привиди.
Але що ближчав той час, коли ми мали вирушати – одразу як почне сідати сонце, за півгодини до вечері, то неспокійніше ставало в мене на душі.
Тася все зиркала на свого рожевого годинника з плетеним ремінцем на зап’ястку (я теж собі такого хотіла, але ніколи б не наважилася купити такий самий, бо всі вирішили б, що я повторюю за нею). Я не витримала і сказала:
– А може, не треба?
Тепер, коли ми вже були так близько до втілення нашого плану, і світло навкруги ставало усе яскравішим і теплішим (що означало лише одне – ось-ось воно згасне і сонце зникне за будинками), ця витівка здавалася взагалі неможливою. Неможливо йти о такій порі до школи! Коли ми туди прийдемо, вже почне сутеніти. А там узагалі стемніє. Це буде якось… дивно. (Я переконувала себе, що мені зовсім не страшно – і дарма що там привид). Навіть полетіти на повітряній кулі в каструлі здавалося мені можливим. А це – ні.
Найгірше, що саме це, мабуть, і не давало Тасі спокою, і тому вона так уже хотіла вдертися зараз до школи. Це мало надихати її навіть сильніше, ніж можливість побачити привид.
– Ми не можемо не піти, – відрізала Тася.
– Чому?
– Тому що тоді про нас казатимуть, що ми боягузки.
– Та хто казатиме?!
– Вовчик! Та інші.
– А ти певна, що вони будуть?
Тася насупила брови. І після недовгої мовчанки відповіла:
– Ну… Ні. Але тоді ми зможемо сказати, що це вони боягузи!
Я зітхнула.
– Твоя правда.
Ще хвилин зо п’ять ми просто сиділи й дивилися на те, як сонце зафарбовує все навкруги в помаранчевий колір, а небо щохвилини тьмянішає.
– Ну, все, саме в цей час привиди й прокидаються зазвичай, пора!
Я не була така впевнена, але намагалася про це вже не думати.
Тася скочила з лавки, на якій ми сиділи, і подалася геть із двору. Я зробила те саме.
Ми йшли вулицею, якою щоранку прямували до школи, от тільки зараз усе було зовсім інакшим. Вулиця мала не такий вигляд, до якого ми звикли. І, мабуть, причина цього була в тому, що на неї потроху починали падати сутінки. Навкруги хутко довшали тіні будинків і поволі розчинялися.
Чомусь вулиця була зовсім порожня.
Мені стало трохи страшно, але Тасі про це не можна було говорити. Бо одна річ, коли боягузкою тебе вважає Вовчик, і зовсім інша – коли Тася.
Та певно і їй було моторошно, бо вона промовила:
– Не гаятимемо більше часу, гайда до школи бігом!
Ще б пак, я погодилася: затримуватися на цій довжелезній порожній вулиці довше, ніж було потрібно, мені зовсім не хотілося. Добре, що школа зовсім поруч (і оце мені спало на думку після нашої пригоди зі снігом і яблунею!).
І ми побігли.
Признаюся, що бігти порожньою вечірньою вулицею – дуже приємно. Вітер підхоплює волосся, летить в обличчя, ноги самі несуть тебе вперед. Шкода тільки, що несуть у напрямку саме шкільного подвір’я, якого ми ледве встигли спекатися. А втім, то вже деталі.
Добігши до школи, ми завмерли. У легких сутінках вона була наче така сама, що і вдень, а проте зовсім інша. Школа здавалася вищою. І куди більш страхітливою.
– Ну, і де, цікаво, Вовчик?
Я озиралася навколо, але в усьому дворі нікого, крім нас, не було.
Тася стенула плечима.
– Яка різниця. Ми тут заради привиду!
Я ж за привид уже й не думала. А Тася, виявляється, була настроєна більш ніж рішуче.
– Не замкнено, – у захваті прошепотіла подруга, смикнувши двері, що вели до крила старших класів.
Просто за ними на нас чекала чорна порожнеча.
Тут я подумала: що як привид таки існує? І ми зіткнемося з ним просто тут – у невідомих нам стінах старшої школи? А що як він справді небезпечний? Вовчик казав, що він стежить за виконанням правил… Не думаю, що вдертися серед ночі до школи входить до списку правильних речей.
Але вже було пізно: Тася пірнула всередину. І я за нею.
Спочатку все було тихо. Очі звикли до темряви, і стало навіть ніби трошечки світло.
– І де тут туалети? – прошепотіла Тася.
– Пошукаймо далі. І піднімімося на другий поверх.
– Нащо?
– То Вовчик же ж казав, що його бачили на другому…
– Справді…
І ми піднялися.
У коридорі на другому поверсі було тихо. І гулко. Хоч би як тихо ми ступали, звуки від нашої ходи розносило луною по коридору.
Туалет був попереду. Ми його вже побачили.
Мабуть, Тасі теж було трохи моторошно, бо вона дуже сповільнилась. Я вже думала, чи не повертати нам назад, коли це з туалету долинув плескіт води.
Ми заклякли. Я не могла поворушитися. Судячи з усього, Тася так само.
Плюскіт ущух.
Аж раптом…
Раптом з туалету виплив привид.
Справжній.
Привид.
Він був білий – геть-чисто ввесь, і з нього скрапувала вода.
Ми гучно заверещали, але зрушити з місця так і не змогли.
Привид несподівано заверещав у відповідь.
Уже за кілька хвилин ми разом із привидом, який виявився шкільним сторожем (перед зміною той вирішив освіжитись у шкільному туалеті) сиділи внизу й чекали на наших батьків. Привид, тобто сторож, одразу забажав поспілкуватися з ними по телефону.
Увесь час, поки вів нас униз, він хрюкав собі під ніс – мабуть, сміявся.
– А ви справді не привид? – питала в нього Тася.
– Та поки що ні, – раз по раз хрюкаючи, відповідав сторож.
Поки що… Ну, це майже рахується.
А тоді прибігли захекані батьки. Ночівлю нам було скасовано, і на наступний тиждень для нас готувалося покарання.
– Домашній арешт! – сварила нас мама короткою дорогою додому. – І… І…
Нічого гіршого вона так і не вигадала.
Тиждень – не так вже й багато, мабуть, подумаєте ви. Але коли це перший тиждень літа, та ще й той, коли ви мали поїхати до зоопарку… Тоді це ціла вічність. Утім, і вічності, як виявилося, приходить кінець.
– Зроду не піду до школи, коли в цьому не буде конечної потреби, – сказала Тася наступного тижня. – Самі клопоти!
Звичайно, Вовчик почув зовсім іншу історію, про привид, який трохи нас не зжер, через що ми переховувалися від нього цілий тиждень по домівках.
– Рівно стільки, скільки вистачає їхньої пам’яті, – сказала я йому.
І Вовчик наче повірив. Що й не дивно.