Ясна річ, наше покарання тривало довше, ніж тиждень. Після того ще зо два тижні ми взагалі не мали виходити з двору. Тобто з поля зору батьків.
– Але ж ми не підемо вже нікуди вночі! – стогнала Тася, повиснувши на батьковому лікті.
Однак того вже годі було вмовити: вони добряче зговорилися з моїми батьками. Виходу не було – ми мали сидіти на одному місці.
– Можна хіба до річки, – сказав тоді мій тато, але не встигли ми зрадіти, як він додав: – Але! Якщо з вами буде Тасин батько.
Ми втратили їхню довіру, це було очевидно.
Очевидним було й те, що нам конче потрібно її повернути. А це було ой як не просто, бо стільки спокус, і всі вони дуже великі. А проте ми трималися з усієї сили.
– Ні, це нікуди не годиться!
Ми з Тасею знов сиділи на лавці просто під нашими вікнами. Щоб нас можна було побачити.
– Угу, – погодилась я.
– Ми могли б… Могли б піти в Поле! Могли б… піти по морозиво! Чи по квас! Чи просто… в сусідній двір! Чи…
– Аби не до школи, – вставила я.
– Ні, до школи ми б напевно не пішли, – мотнула головою Тася: ще свіжими були спогади про цілковитий домашній арешт. І додала: – Аби моя воля, узагалі туди не верталася б.
– Угу, – знову погодилась я, хоча зо-о-о-овсім трошечки вже встигла засумувати за уроками.
Так би ми й просиділи весь день, розмірковуючи про своє жалюгідне становище, якби повз нас із вереском не пробігло троє хлопців. Спочатку я й уваги на це не звернула – нічого особливого у верескливих хлопцях наче немає. Але невдовзі картина повторилася – з новими хлопцями. А потім ще раз. Я зацікавилася. Тася трохи напружилась.
– Куди вони так біжать?
– Явно кудись в одне місце.
Тася пирснула. І я за нею.
– Треба буде запитати, коли хтось із них вертатиметься. Якщо вони взагалі вертатимуться.
Не було сумнівів, ми пропускали щось цікавеньке. І, як на зло, не мали ніякої можливості його побачити й оцінити. Адже були прикуті до цієї лавки під нашими вікнами. (Майже, майже прикуті).
Із нетерплячки Тася аж засовалася на місці.
– Можемо намотати коло по двору, – запропонувала я. Тепер це була єдина наша розвага – намотувати кола по двору, порослому померхлою від спеки травою.
– Та ні, ще пропустимо когось із них.
Я окинула поглядом двір. Він був невеличкий – дивно, що зовсім недавно, навіть рік тому двір здавався набагато просторішим.
– Навряд чи ми пропустимо їх тут, – я обвела рукою наш скромний простір для гуляння.
Тася завагалася.
– Ну, гаразд. Давай. Тільки дивись уважно, не можна їх пропустити!
І ми пішли. Аж на четвертому нашому колі двоє з хлопців, тих, що пробігали повз нас, здається, з другої компанії, поверталися через двір (мабуть, до свого двору).
Миттю ми опинилися біля них.
– Чого вам? – запитав один, коли зрозумів, що ми йдемо просто за ними.
– Хочемо спитати у вас, що там таке, куди ви так бігли? Тобто, звідки ви повертаєтеся.
Мій голос прозвучав якось невпевнено, але в розмову миттю втрутилась Тася.
– Еге, куди це ви так поспішали?
Хлопець набундючився, за ним і його друг. Так відбувалося завжди, коли Тася заговорювала своїм тоном. Його важко описати, але це десь так, коли мама каже тобі доїдати суп з галушками – страву, яку ти ненавидиш, і ти відповідаєш отим своєрідним тоном. Не надто він сприяє спілкуванню.
– А вам що до того? – кинув хлопчик ззаду.
– Еге ж, самі підіть і подивіться, – додав перший.
Ех, аби ж ми могли! Не гаяли б з ними часу. Та й кола по двору не довелося б намотувати. Та хіба ж їм оце все поясниш! Тоді треба було б розповідати все спочатку – від самої пригоди з привидом. Щоб усе було зрозуміло. І щоб вони пройнялися до нас належною повагою. А це було б дуже довго.
На мить мені здалося, що Тася якраз збиралася це зробити: їй дуже подобалося розповідати всю цю історію. Звичайно, оминаючи ту її частину, де привид виявляється шкільним сторожем. Але вона вчасно передумала.
– Перш ніж піти, ми хочемо бути певні, що не згаємо там часу і що воно того варте! – пихато кинула вона. А тоді додала: – Та може, там нічого немає і ви верещали, як дитинчата мамонтів, просто так.
– Еге ж, – сказала я, дивуючись, звідки вона витягнула тих мамонтів. Тася, мабуть, і сама такого не чекала від себе. Хлопчаки були приголомшені й водночас до глибини душі ображені. Але, як не дивно, це подіяло.
– Це ви як… ем-м-м… мамонти! – обурено відповів перший хлопчик, вочевидь, ватажок. – Не гасали ми просто так! Тут з’явився батут – він зразу за рогом, підіть і самі подивіться, наче ви не можете!
Із цими словами хлопці гордовито розвернулися й кинулися геть – до іншого двору.
– Вибачайте! – навздогін крикнула їм я. Певне, вони справді образилися на «мамонтів». А сама повернулася до Тасі:
– Чому мамонти?
Тася знизала плечима.
– Не знаю. Не вигадала нічого ліпшого. Першими на думку спали мамонти.
З її очей було видно, що перейматись мамонтами вона вже була не в настрої. Усе, що хвилювало подругу, – це…
– Батут… – пробурмотіла вона.
Подумки ми робили те саме – оцінювали ситуацію. Наскільки неприпустимим буде порушити заборону й піти на батут? Чи воно того варте?
Тася замислено терла підборіддя. Я робила те саме. Це допомагало думати.
Аж раптом згадую, як мама казала не торкатись обличчя брудними руками. І швидко прибираю від нього руки. Тасі такого не кажуть, тому вона й далі тре його.
– А що як ми… – починає вона, і я вже знаю, що з цього всього буде.
– Але ж нас покарано, – мені доводиться грати роль голосу розуму. Чи совісті, як його називає дідусь. Я не хочу бути зараз цим голосом, бо дуже хочу на батут, але може, може, Тася його переконає? І тоді ми будемо в безпеці і зможемо піти?
Але Тасі це не вдається. Окрім як ухилитись від покарання без поважної на те причини в неї нічого немає.
Голос розуму виграє.
Рівно на двадцять секунд.
– Але… – тепер це вже був мій власний голос. – Але ж нам можна на річку до твого тата. Еге?
– Еге, – понуро відповідає Тася: де там тій річці до батута.
– А річка отут-но, еге? – я показую рукою туди, де за рогом тече вона.
– Так, – із Тасиного голосу розумію, що вона вже здогадується, до чого я веду.
– А як ми хочемо піти на річку… До твого тата, звісно, – навмисне підкреслюю я, – тоді ми маємо пройти і до батута… Ми просто підемо на річку.
– Через батут, – Тася аж затріпотіла.
– І не порушимо жодного правила.
– Так!
– Ти геній! – скрикує Тася, але відразу стишує голос – щоб не почули мої батьки: може, хтось із них на балконі.
Я люблю бути генієм, тому пропоную ще одну розумну річ:
– Тільки треба дивитися, щоб ніхто не засік нас із балкона.
Тася серйозно киває.
Так починається наша таємна операція з проникнення на батут. Під прикриттям. Річки.
Ми пробираємося просто під балконами – лише тут нас не буде видно з наших вікон. Тася постійно шикає на мене так, ніби то я здіймаю шум, а не вона своїм шиканням.
– Та годі вже! – нарешті не витримую я й шепочу у відповідь на чергове шикання. – Так нас почують!
Тася обертається до мене.
– Ну, отак нас почують вже напевно, – каже вона.
Нарешті ми вибираємося з нашого двору. Всередині мене щось завмирає: не впевнена, через батут це (а його вже видно з другого боку вулиці) чи через те, що ми з Тасею зухвало порушуємо правила свого покарання. Яке ми мали б відбути вже цього тижня. Якщо нас спіймають, то покарають, певне, ще на тиждень. А то й до кінця літа! І тоді…
Я не встигаю додумати цю страшну думку, бо Тася хапає мене за лікоть і тягне за собою в напрямку батута.
– У нас обмаль часу! – каже вона. – Подумаємо потім.
Певне, вона так само щойно міркувала про наслідки нашої втечі.
Вже коли ми опинились на батуті (добре, що в нас знайшлося доволі кишенькових грошей для розваги), ці думки знову з’явилися в моїй голові. І цього разу викинути їх з неї не могло ніщо.
Ану ж як нас побачать?
Та може, це й на краще – щоб побачили?
На батуті в нас було рівно десять хвилин. І поки всі навколо з реготом стрибали й вистрибували одне над одним, ми з Тасею силкувалися робити те саме. Щасливі малюки! Вони не знають, що таке докори сумління, моральні обов’язки й таке інше. (Жодного серйознішого слова чи словосполучення мені на думку не спало, але й цього було цілком досить.)
Ми порушили довіру наших батьків! Знову! Ох…
Чомусь про це не так тяжко було думати, коли ми лише розмірковували про батут. Тепер же ж, на батуті, думки ці ставали просто нестерпними.
Несподівано я зрозуміла, що вже навіть не стрибаю, а просто сиджу в кутку, куди не дострибують інші, і чекаю, коли спливе наш час і ми зможемо піти на річку – за правилами, до Тасиного тата.
Ще за мить я зрозуміла, що Тася сидить поруч.
– Щось це не так весело, як я думала, – каже вона.
Еге ж.
– То, може, підемо вже зараз? – пропоную я.
– Та не можемо, ми ж заплатили… Треба вистрибати.
Вона має слушність – треба перечекати. Замість нас міг би стрибати хтось інший, хтось, кому б це принесло більшу втіху. Отож негоже просто так покинути цю можливість. Ми висидимо до кінця. Заради всіх, хто вірить у батут.
Час тягнувся повільно, але врешті і він сплив.
Усі діти повилазили з батута. Ми вилазили останніми, тому втратили ще час: треба було подумати про це раніше й бути одразу біля виходу на волю. Але ми не подумали.
Як тільки ми опинилися за межами батута, щодуху понеслися до річки, до будиночка, в якому працював Тасин тато.
– Ми… тут, – видихнула я, щойно ми опинились у нього на порозі.
– Чого такі захекані? – звів він брови.
– Бігли… Щоб не довго бути між двором і річкою, – поспіхом відповіла Тася.
– За правилами, – додала за нею я.
Усе було як завжди: він потріпав нас по маківках, обійняв Тасю, дав обом печива і відправив на берег, наказавши не лізти самим у воду. Якби мої батьки помітили, що ми десь поділися, то подзвонили б Тасиному татові, і нас розкрили б. Однак усе було спокійно. Ніхто нічого не помітив.
Мені відлягло від серця.
– Хух. Добре як, – видихнула з полегшенням Тася, коли ми вийшли від її тата з повними жменями печива.
– Еге ж, – підтакнула я.
Утім, полегшення тривало недовго.
* * *
– Кляте сумління! – Тася розлючено вдарила ногою по водній гладіні.
Набурмосена, я сиділа поруч. Ніхто ні про що не дізнався, наша витівка з батутом минулася непомітно для всіх, окрім тільки нас.
– Але ж усе добре…
Збагнути, що саме було не так, ми не змогли.
Залишок вечора минув невесело. Переважно ми просто сиділи біля річки, посупившись. Навіть коли поруч опинився Баклан – набережний кіт, чорно-білий і дуже товстий, та почав ластитися до нас, ми майже не звернули на нього уваги. Бідолашний Баклан! Він був не винен, але ми образили його. Як і наших батьків.
Кіт гордовито пішов від нас, задерши хвоста.
Я сподівалася, що батьки такого не можуть зробити ніколи-ніколи.
* * *
Увечері ці докори сумління стали такими нестерпними, що я не стрималась і розказала батькам правду. Хай вони покарають нас хоч на ціле літо, хоч на все життя… Принаймні я знову зможу дихати вільно. (Хоч на все життя, звісно, не хотілося б).
Мама з татом вислухали мене уважно й ще кілька митей мовчали. Ну, все, це кінець, подумала я.
– Добре, що ти зізналася, – нарешті сказав тато. – Не тікай так більше, добре?
І все. Ніхто не лютився, ніхто не кричав. І Тасю її батько теж не сварив. Щоправда, наступного дня вона обурено розповіла мені, що, виявляється, її батько все знав: моя мама таки подзвонила йому, сказала, що ми на батуті за будинком – вона бачила нас у вікно з другого його боку. Увесь цей час вони все знали.
– Уяви собі! А ми мучилися! Вони це все спланували умисне!
Я обурювалася разом із подругою. Хоча в її голосі теж було чути полегшення.