Одного спекотного дня ми, як завжди, ховалися в тіні дерев у нашому дворі.
– Ще трохи і треба переміщатися на іншу лавку, – кажу я, дивлячись на сонце.
Тіні швидко рухаються, там, де щойно була прохолода, за кілька хвилин нещадно палитиме літнє сонце. Тася важко позіхає. Але вибору в нас немає. Не сидіти ж удома половину літа – просто тому, що вдень надворі жарко?
Ми допиваємо останні ковтки холодного квасу й думаємо, за що нам узятися. Усі ігри набридли, всі місцинки неподалік досліджено, кожне деревце, кожен затінок і закуток відвідано.
Розходилися ми хіба що на обід. Тоді я йшла додому, і там тато годував мене здебільшого фруктами, бо суп у таку жару терпіти просто неможливо (та й взагалі я його не дуже люблю). Тася ж ішла до себе додому, де на неї чекав на обідній перерві тато і часом тітка з двійнятами. Двійнята завжди бешкетували, чим виводили її (Тасю) (та й тітку, мабуть) із себе. До того ж від супу спека її не звільняла, тож по обіді подруга верталася надвір завжди трохи роздратована.
Втім, сьогодні вона була ще більш роздратована, ніж завжди. І лише коли Тася вже майже впритул підійшла до мене та нашої звичної лавки, я зрозуміла чому. За нею дріботіли двійнята.
– Не питай, – у відповідь на мій помах рукою в бік малих похмуро проказала вона. – Вони сьогодні з нами. У тітки справи, а в нас справ немає.
Останню фразу вона вимовила кривляючись – явно намагалася зобразити тітчин голос, адже саме це й могла сказати тітка, не знаючи справжнього стану речей. Справ-бо в нас зазвичай було чимало. Хоча сьогодні вона, мабуть, таки мала слушність…
– Тому треба подивитися за ними, – зітхнула приречено Тася. – Еге, малече?
Малеча люто запротестувала.
– Сама ти малеча, – висолопила язика Даринка.
Її братик Сашко теж набундючився. Певне, вони так само були не в захваті від того, щоб провести день у нашій компанії. Дарма що вона, найпевніше, була б веселішою за тітчину…
Даринка й Сашко мали по шість років, і це цілком пристойний вік, щоб прилучитися до чогось цікавішого, ніж життя за тітчиним розкладом. Наприклад, до наших ігор і пригод. Шкода, що ми вже намагалися зробити повітряну кулю, бо інакше її можна було б спробувати зробити зараз. Разом з малими.
Тася, здавалося, теж думала про те, чим нам зайнятися разом з ними. Завдання було складне, бо, по-перше, нам це мало бути цікаво. По-друге, воно хоч якось мало залучити малих. Ну, коли вже нам від них нікуди не дітися. І по-третє, ми не мали осоромитися перед ними. Це мало бути щось гідне. Гідне старших. Як ми. Гідне того, щоб малі про це потім згадували з трепетом у животах і хизувалися цим перед майбутніми шкільними друзями.
Тінь тим часом невблаганно повзла вбік, і одне моє плече вже нещадно вигрівало сонце.
– Ай! – скрикнула я, радше з нудьги, ніж від пекучого доторку сонячного проміння.
Малеча сахнулася.
– Ти не виносиш сонця? – боязко запитав Сашко.
Я подумала, що пояснювати їм усе буде складно, тож просто згідливо кивнула.
– Бідолашка, – Даринка погладила мене по руці.
– То ти як вампір? – Сашкові очі загорілися.
Тася голосно гмикнула.
Я вирячила очі й приставила пальця до губ – мовляв, нікому ні слова!
Тася гмикнула вдруге, однак діти вже не звертали на неї ніякої уваги, вражено витріщаючись на мене.
– Ого-о-о, – тільки й видихнула Даринка.
– Та ніякий вона не вампір! – запротестувала Тася.
Дивно, я думала, вона не хоче розважати малих, а тепер здавалося, що, навпаки, жалкувала за їхньою увагою до себе.
– Еге, а чого вона тоді від сонця кричить? – залізно відповідала їй Даринка, все ще тримаючи мене за руку – певно, з жалості.
– Та то вона вас так дурить, – буркнула Тася.
Малі запитально поглянули на мене, але тут сонячні промені підкралися ще ближче і знову торкнулися мого плеча. Я знову зойкнула. Даринка швиденько відвела мене на крок убік – у тінь.
Тася закотила очі. Якби вона могла робити це звуком, то був би, певне, дуже голосний звук. Я не хотіла її розчаровувати, але малеча видавалася мені такою цікавою та допитливою, що я вважала їхню увагу власним успіхом, – востаннє, коли ми гуляли з двійнятами, вони постійно норовили втекти від нас. А тепер вже от хвилин зо п’ять неначе прикипіли до мене. Такого ще не було.
– Як же ти так живеш, бідне-е-е-е-есенька, – усе примовляла до мене Даринка.
– Ми повинні тебе врятувати! – раптово схопився з місця Сашко.
– Але як? – Даринка аж відпустила мою руку. Я несміливо глянула на Тасю. Та дивилася кудись убік.
– Треба відвести її додому, – хлопчик проказав це так, ніби то була найочевидніша річ у світі.
– Але я не хочу додому, – запротестувала я.
– Так-так, уявляєш, як страждали б усі вампіри, якби вони повинні були сидіти вдома в кожен сонячний день! Ні… тут має бути інший вихід, – вступилася за мене Даринка.
І тут, на мій великий подив, очі загорілися вже в Тасі:
– Я знаю, що робити. Я знаю, як урятувати Юлю.
Двійнята воднораз обернулися до неї.
– Як? – затамувавши дух, разом запитали вони.
Тася всміхнулася. Вона знову була головною. Мені навіть трохи полегшало.
– Ми зробимо їй дім – надворі! Ось як!
Все, полегшення мого наче й не було. Дім надворі?! Це ще що таке? Я до такого не готувалася, до того ж… до того ж… у мене вже є дім! І мама з татом! І навіть суп! Я не готова жити надворі, хоч би яким цікавим це здавалося… Я готова навіть суп їсти! Час від часу.
– Ні, Тасю, жити надворі – це не для мене, – хитнула я головою. Діти розчаровано зітхнули. Але я не піддалася на це: все-таки вдома на мене чекають батьки. Я так не можу… е-е-е… вчинити з ними.
Чудово. Це гідна причина. Не через боягузтво.
Вона подіяла, здається, і на двійнят.
– Та ні! – від роздратування Тася аж вдарила себе по лобі. – Я хочу збудувати… – напружена пауза. Будинок? Хатину? Хатку? – Халабуду!
Ми завмерли.
Це було те, що треба.
– Нам давно пора вже зробити штаб-квартиру, – казала мені Тася, коли ми йшли по матеріали для халабуди до мене. – Ну, знаєш, для обдумування всіх наших справ і пригод. Без дорослих.
Я не зовсім розуміла, що таке штаб-квартира, але обдумувати справи та пригоди в якомусь особливому місці здавалося мені дуже заманливою ідеєю.
Для халабуди ми обрали досить непогану місцинку, під гіркою, де росла померхла трава й було багато місця. От тільки перебувати там довго неможливо було: сонце смалило звідусіль. Саме тому й потрібно було зробити там халабуду – аби сховатися від сонця.
– Це – важливий стратегічний пункт! – урочисто виголосила Тася двійнятам. – Звідси видно весь двір і навіть краєчок вулиці за рогом. До того ж ми можемо бачити вікна наших будинків, а нас звідти вже не буде видно! – від здивування у двійнят округлились очі. – Адже ми сидітимем у халабуді! Самі!
– Тобто ми будемо головні? – у захваті запитав Сашко.
– Та ні, – сказала Тася. – Ми будемо головні. А ви зможете бути з нами!
– Мабуть, і так згодиться, – стенула плечима Даринка, трохи подумавши. Сашко не протестував.
Лишалось єдине питання: що саме нам використати для зведення халабуди.
– Можна використати гілля, – якось непевно запропонувала Тася. – Аби сховатися від сонця.
– Ні, це нікуди не годиться, – сказала тоді я. – Але в мене є інша ідея.
Так ми опинилися на дорозі до мого дому – ми саме йшли по цю ідею. Позаду пленталася малеча. Підніматися треба було аж на шостий поверх. Я до цього звикла, та й Тася теж – так часто вона бігає до нас. Але для двійнят це було незвично. Досі вони піднімалися не вище другого поверху, на якому жила Тася з татом.
– Ну скоро вже чи як? – спиною я не бачила, хто то сказав, і таким чином зауважила, що голоси у двійнят цілком однаковісінькі.
– Вже майже прийшли, – запевнила їх Тася. Ми вже й справді підходили до мого порога.
Вдома нас зустрів тато. На наші трохи плутані пояснення про халабуду, сонце, гірку, гілля й таке інше він відповів дуже жваво.
– То ви вже придумали, що робити?
– Я придумала, – сказала я, перш ніж Тася встигла розтулити рота. Все-таки це був мій тато. Та й вигадала все справді я. – Нам потрібні старі пледи. І подушки. І пляжна підстилка, – і додала: – Будь ласка. Якщо можна.
Тато заметушився, відшукуючи все потрібне.
– Ну, те, що зникли ці пледи й подушки, наша мама не помітить, – вони вже доволі старі, – примовляв він.
Я це знала. Саме тому й попросила про них. Пледами ми затулимо нашу халабуду, звісивши їх по боках гірки. А подушок накидаємо всередині, під нею – щоб не було мулько сидіти. Під кінець я подумала й про те, що кидати подушки просто на землю буде не дуже приємно – тому попросила і про підстилку.
– А от підстилку не загуби, бо ж як на пляж зберемося, знадобиться, – тато вже знайшов майже все потрібне. – Та й все інше принось додому, як награєтеся. Бо як дощ уночі піде – все змокне. А так халабуду відбудуєте швидко…
Він усе говорив і говорив, двійнята вже знудилися. Тася, здавалося, була не в захваті від того, що халабуду треба буде щоразу відбудовувати. Але промовчала: краще така халабуда, ніж ніякої.
– Не хочете, щоб я вам допоміг? Я б теж побуду… – гукнув тато вже нам услід, коли ми збігали вниз по сходах.
– Ні, ми впораємося! – навіть не дослухавши, відповіла я й додала вже тихіше Тасі: – Він теж утомлюється за роботою. Треба ж якось розважатися. Але це буде тільки наша халабуда!
Тася зі знанням справи погодилась. Її тато теж, певне, стомлювався постійно працювати.
* * *
Халабуду ми збудували дуже швидко. Пледи самі чіплялися за гірку, тож навіть не потрібно було притуляти їх нічим. Підстилка ідеально лягла під гірку, а на ній чудово вклалися всі ті подушки, що ми принесли з дому. Кілька разів, будуючи, я бачила, як на нас із балкона дивиться мій тато.
І от, нарешті, все було готове – і ми опинилися всередині, де світло прибирало синьо-зелених відтінків – кольору моїх пледів. Щоправда, від сонця вони нас ховали, але спека в халабуді усе одно була страшна. Тому ми взяли собі по гілочці з листям із дерева, що росло поруч, і обмахувалися ними, як віялами.
Дітлахи були в захваті.
– Супер!
– Чудово!
– Що далі?!
– Це ж штуб-квартира!
– Штаб, – виправила сестру Тася.
– Штаб-квартира! – одразу повторила та. – Тобто… ми маємо… виконувати якісь завдання…
– Е-е-е… місії, – невпевнено додав Сашко.
Насправді всередині халабуди було так спекотно й задушливо, що ніякі завдання чи місії нам виконувати вже анітрохи не хотілося. Однак Сашко з Даринкою явно і досі палко жадали звершень.
Розбирати халабуду і знову повертатися до початку, визнаючи тим самим перед малими провал нашої ідеї, ми з Тасею теж не хотіли. Тому потрібно було щось інше… Якась справа… Для малих, щоб вони нарешті заспокоїлися.
– Я знаю! – нарешті вигукнула я. Тася поглянула на мене. – Я… е-е-е… як вампір, потребую допомоги. Вийти на сонце я вже не можу, – доводилось вигадувати все на ходу, і поки що я наче непогано з цим справлялася. – Сьогодні я дуже багато часу провела під сонячним промінням. – Даринка співчутливо кивнула. Здавалося, їм із братом подобалась ця вампірська тема. – Але… але мені потрібні очі назовні. Річ у тому, що ми е-е-е…
Тут мені на допомогу стала Тася:
– Воюємо з іншим кланом. Вампірським.
– Авжеж, вампірським, – погодилась я.
– І нас вони знають в обличчя.
– Так-так, і можуть завдати удару щомиті.
– Еге ж.
– Тому ми повинні бути готові.
– Але нас вони не мають побачити, інакше одразу розгадають, що ми ховаємося тут, що наш штаб тут.
Ніби це й так не було очевидно – гірка з навішаними на ній пледами посеред двору.
– Ми будемо за вартових! – захоплено вигукнула Даринка.
– О так! Ви будете в безпеці! – додав Сашко.
– Ми доповідатимем!
– Щохвилини!
– Ви не пропустите їхньої появи!
– Ми станемо лицарями… – захоплено видихнув Сашко, і всі швидко з цим погодились. Урешті тепер вони стояли на варті – сторожили наш штаб від ворожого вампірського племені.
І доповідала нам малеча щохвилини, тож ми достеменно знали, коли, скажімо, з крамниці поверталась огрядна пані з лисим собакою на повідку, коли з-за рогу виїжджав червоний автомобіль і хто виглядав з вікна на другому поверсі четвертого під’їзду.
Якби двійнята і справді мали вартувати, з них вийшли б непогані вартові. Так настав вечір, і ми розібрали халабуду, сказавши малим, що більше її не збиратимемо.
– Бо тоді наші вороги запідозрять щось, – зауважила Тася.
Двійнята посупились, але швидко забули про це, адже до нас саме прямував їхній тато.
– Дарма, зате їм напевно буде чим похвалитися перед іншими малими, – сказала Тася.
Я була рада, що нарешті настав вечір. І не тому, що була вампіром і боялася сонця, а тому, що тепер нарешті стало прохолодніше. І ще тому, що більше не потрібно було сидіти в задушливій халабуді.
Щоправда, потім варта двійнят стала нам таки в пригоді. Але про це ми дізналися вже набагато пізніше.