Якби нам сказали, що цей день змінить усе наше літо, ми б повірили. Бо насправді в це повірити просто, коли кожен літній день може стати пригодою. Втім, того ранку ми ще не знали, що станеться пізніше, тому ніяк не були до того готові.
Нічого особливого день не обіцяв. Після сніданку я помила посуд (це було моє нове щоденне завдання від батьків), тоді трохи понудилася в кімнаті, опісля вирішила вийти надвір. Там уже були Тася з малечею. Двійнят знову залишили на неї. Здавалося, вона вже навіть трохи звиклася з цим, чи, може, це просто діти цього дня були якимись особливо тихими.
– Привіт! – махнула я рукою, наблизившись до них.
– Привіт, – пробубоніли двійнята, а Тася взагалі змовчала.
Щось тут було не так.
– Усе гаразд? – запитала я, вже знаючи, що явно нічого не гаразд.
Даринка з Сашком почали хлюпати носами. Тася склала руки на грудях і спокійно промовила:
– Нашу золоту рибку сьогодні відпустили в річку.
– Як?! І не покликали ме… – я затнулася на пів слові, бо таки головним тут було, мабуть, інше. – Але чому?!
– Тому що так треба було. Ми не можемо знущатися з риби, тримаючи її в банці в квартирі. Її місце – в річці, – так само спокійно вела Тася.
Двійнята, було видно, так не вважали, бо тільки дужче зашморгали носами.
– Але ж це був наш Фігаро, – позіхнула Даринка.
– Фігаро тут, – сумно сказав Сашко.
– Фігаро там, – додала Даринка.
– Та годі вам уже бундючитися, Фігаро на волі! У річці плаває! – промовила до них Тася.
Я відчула себе якось дуже ніяково. Ніби прокралася до них додому, коли вони про це не знали. Їхню рибку – Фігаро – я ніколи не бачила, та багато про неї чула. Вона в них була вже, певне, з рік. Дивно, що риби взагалі так довго живуть. Чи може…
– Знаєте, я, мабуть, піду. Згадала, що в мами компот лишився… – почала я вигадувати причину, аби залишити їх із їхнім Фігаро, а чи спогадами про нього трохи посумувати, однак Тася спинила мене самим лише поглядом. – Або ні, – завершила я і сіла поруч.
Ми трохи помовчали.
– Так, ну, досить! – Тася плеснула в долоні. – Якщо навіть Фігаро може насолоджуватися річкою, то й ми повинні наслідувати його приклад. Ідемо на річку! Заради Фігаро, – додала вона, глянувши на двійнят.
Ті одразу ніби прокинулись. Ідея з річкою їм сподобалась, а те, що цим походом можна віддати належне їхній рибці, – ще більше.
Вода була тепла. Шкода лише, що заходити далі, ніж по пояс, нам не дозволяли, і Тасин тато очей з нас не зводив. Варто було ступити навіть трохи далі від дозволеного, він миттю опинявся поруч і вичитував нам. Тому простіше (і для нас, і для нього) було дотримуватися правил.
Утім, пірнати, хай навіть і на глибині по пояс, нам ніхто заборонити не міг. Тож ми пірнали.
Я боюся розплющувати очі під водою – хоча про це майже ніхто не знає. Тася ж і двійнята лише з розплющеними очима й пірнають.
– А в чому тоді прикол пірнати й не бачити, що під водою?
Тася й справді не розуміє. Але в цьому немає її провини – вона просто не знає, як це. Пірнати, покладаючись лише на відчуття – а не на зір. Воно, звісно, не зручно, коли щомиті тебе може схопити за ноги хтось, хто під водою все бачить (наприклад, Тася), але пірнання є пірнання, хоч із заплющеними, хоч із розплющеними очима.
Зате я добре плаваю під водою (коли в ній мало людей). Мене навчив цього тато. Минулого літа. Відтоді я це просто обожнюю.
Поки я плавала, двійнята все видивлялися свою рибку в уже закаламученій воді: ми добряче потупотіли в ній до цього.
– Ти його бачив? – вигулькує Даринчина голова.
– Ні, – хитає своєю Сашко.
– А я, здається, бачила!
– Та то була моя п’ятка, – втручається нарешті Тася. Двійнята знову пірнають на пошуки свого Фігаро.
* * *
Ми плескалися б у воді без упину, якби хтось не змушував нас час від часу з неї вилазити. На жаль, цей хтось і зараз був поруч.
– Агов, ану виходьте з води! – гукнув до нас Тасин тато, а потім ще раз, і ще, коли ми вкотре вдали, що його не почули. Утретє вдавати вже було б занадто, тож нам і справді довелося з води виходити. Тасині губи були майже сині, у мене цокотіли зуби – але невже це причина виходити з води? Ми б дружно відповіли вам, що аж ніяк.
А проте вийти на берег нам таки довелося. Від гарячого сонячного проміння на ще мокрій і холодній шкірі повиступали сироти. Це було дивне відчуття.
Ми з Тасею сиділи на мокрій від наших купальників підстилці, а Сашко з Даринкою – в самому піску: вони намагалися звести з нього замок. Поки що він мав вигляд купи мокрого піску, зваленого в щось на зразок піраміди.
Тася мружилася на сонце.
– І як ото вони сидять у тому піску? – зверталася вона до мене, а чи просто ні до кого. – Адже потім повні труси піщинок.
Я згадала, як ще два роки тому ми сиділи так само й піщинки нас мало хвилювали. Тепер це й мені здалося безглуздям: то були явно не ми.
Втім, розвинути цю тему в нас не вистачило часу. Щось підкралося до нас іззаду й лизнуло мене в спину. Кіт Баклан? Але ж він ніколи нікого не лиже! Щось змусило Тасю рвучко підскочити з гучним навіть для неї зойком. Я різко обернулась. І тоді на мене поглянули найкрасивіші очі, які будь-коли дивилися на мене (це при тому, що і в мами, і в тата очі зелені-зелені, красиві-красиві). Очі дивилися з цікавістю, проханням та надією водночас.
Здавалось, я закохалася.
– Це пе-е-е-ес! – заверещали двійнята, обернувшись на Тасин зойк.
Пес дивився на мене своїми величезними вологими очима ще з якусь мить, а тоді весело побіг до купи піску, яку двійнята вважали своїм замком, та зухвало розрив її лапами. Сашко з Даринкою навіть не зважили на це: замок їм вже не так був потрібен. Тепер їм потрібен був лише він. Собака.
На місці зосталась лише я. Тася й двійнята гладили пса, а той задоволено вигинався під їхніми руками, валяючись у піску та б’ючи хвостом.
У мене ніколи не було собаки. І, мабуть, ніколи не буде. У тата на собак алергія – так мені казали вже тисячу разів зі щоразу винуватішими обличчями.
– Я й сам хочу собаку з дитинства, – ніби виправдовуючись, завжди починав казати тато. Але він не міг її мати. А отже, і ми не могли.
А тепер мене (тобто нас, але ж і мене теж!) пес знайшов сам, тицьнувся носом, лизнув спину й дивився своїми великими очима – прямо в мої. Ми наче знайшли одне одного.
То був маленький песик. На хоч би яку породу в ньому не було й натяку, самі плями, сильні лапи, довга морда і висячі вуха. З усім тим, то був красивий пес. Можливо, найкрасивіший з тих, яких я бачила.
– Чий ти, песику, га? – запитувала його Тася, щедро чухаючи за вухом.
Пес, ясна річ, мовчав.
– Мабуть, нічийний, – сказала Даринка.
– Еге ж, інакше по нього б уже хтось сюди прибіг, – додав Сашко.
– Але ж на ньому нашийник… – уставила нарешті я. Ще одна перепона між нами.
– Ага, – Тася змушена була погодитись. – То він, мабуть… загубився?
Сашко кинувся песикові на шию:
– Бідний мій малий! – втішав його він. – Загубився… ну, дарма, ми тебе захищатимемо, поки не знайдеться твій господар…
Тася замислено чухала собаку за вухом.
Я бачила, що за нами спостерігав звіддалі їхній батько. Він наче трохи хмурився. Воно й не дивно – сонце цього дня світило особливо яскраво.
* * *
Звичайно, ми думали, що його господарі з’являться ще до заходу сонця. Тобто до того, як нам доведеться збирати свої рушники, підстилку, купальники і йти додому вечеряти, чистити зуби й лягати спати. Хоч би як ми не хотіли розставатися з песиком (а за цей час ми зрозуміли, що він дуже любить поніжитись, погратися й вивалятися в піску, і що піщинки смішно пристають до його мокрого чорного носа, а ще, що він неабияк полюбляє гризти печиво, втім, нічого іншого йому дати поїсти ми не знайшли), з кожною хвилиною час нашого розставання наближався.
До кінця дня по нього так ніхто й не прийшов.
Коли сонце вже почало заходити, а вода з синьо-каламутної перетворилася на червоно-помаранчеву і ми кволо взялися згортати нашу підстилку та обтрушувати від піску ноги, до нас уже йшов Тасин тато.
– Де ви це диво знайшли? – запитав він, указавши на песика.
– Він сам нас знайшов, – миттю відповіла я. – От тільки… на ньому нашийник, а ніхто по нього так і не прийшов.
Тут втрутилися двійнята, які дружно заканючили:
– Тату, можна ми його залишимо, можна, тату?
– У нас більше немає золотої рибки…
– То буде золотий собака…
Той зупинив їх одним помахом руки.
– Але ж песик уже чийсь, – сказав він. – Ми не можемо просто так його взяти. Не можемо. Тоді той, для кого він уже є близький друг, втратить його й не зможе знайти…
Видно було, він трохи не додав «як ми – Фігаро», але вчасно зупинився.
– А може, ми залишимо його в себе, поки не знайдеться господар? – запропонувала Тася.
Її тато зітхнув.
– Сонечко, ти ж знаєш, що в нас замала квартира для собаки. Йому в ній буде тісно, а це зовсім недобре.
Тася набундючилась.
– Дарма, я зможу його доглянути, – несподівано навіть для самої себе сказала я.
– От і добре, – вдячно промовив Тасин тато, і ми всі рушили до нашого двору. Песик ув’язався слідом. Тасин тато все говорив щось і говорив – я не чула його слів за гупанням свого серця, воно ніяк не хотіло сповільнюватися чи принаймні гупати тихіше – занадто бентежним усе це було для нього. Розмови батька не дали Тасі запитати мене, як це я збираюся доглянути собаку, якщо додому його притягнути мені точно не дадуть. От і добре. Бо поки я й сама не знала.
* * *
Думка, що можна зробити з собакою, з’явилась у мене вже коли ми залишилися з ним самі і він довірливими очима дивився на мене. Ми саме підходили до під’їзду, а Тася з сім’єю вже пішла до свого. Тягнути песика додому я не могла – тоді б його точно не лишили й малому довелося б бути надворі.
Аж раптом в око мені впала комірчина біля під’їзду. Там двірник тримав своє двірницьке начиння, і в ній було вдосталь місця.
Я подумала, що песик поки що може пожити там.
* * *
Залишивши собаку внизу, я рвонула додому – по кілька речей. Мама зустріла мене звично, обіймами, та я швидко з них вивернулась:
– Треба дещо винести Тасі! Зараз повернуся!
Схопивши все, що встигла, я вилетіла назад у двері.
– Тільки швиденько – вечеря стигне! – гукнула мені услід мама.
* * *
Песик так і стояв коло сходів унизу. Побачивши мене знову, він радісно замахав хвостом. Ми разом зайшли до комірчини двірника, я накидала йому в кутку подушок із нашої халабуди й постелила старий плед.
– Це тимчасово буде твоє місце, – сказала. Песик наче все зрозумів. Він видерся на гору подушок і дивився звідти на мене.
– Це тобі трохи їжі, – вела далі я, кришачи йому ще печива на кришечку від судка, який устигла вхопити, – а тут, – вказала на сам судок, – вода, – і налила туди її ще з нашої пляжної пляшки.
– Обіцяю завтра погодувати тебе чимось смачнішим, – я погладила його маленьку голову. Песик від задоволення заплющив очі.
– А це, – я написала кілька слів на записці для двірника і поклала її поруч з його крамом, – для того, щоб тебе звідси не вигнали.
ДЯДЕЧКУ ДВІРНИК, БУДЬ ЛАСКА, НЕ ПРОГАНЯЙТЕ ПЕСИКА, ВІН НЕ ЗАВАДИТЬ, СЛОВО ЧЕСТІ. ЮЛЯ З ШОСТОГО ПОВЕРХУ
– написала я на клаптику паперу.
– Ти ж сам розумієш – я не могла одразу розповісти про тебе батькам. Вони напевно відвезли б тебе… у притулок. Чи я не знаю куди. Одразу.
Песик дивився на мене сумними очима.
– Але ми, песику, цього не допустимо. Ми знайдемо твоїх хазяїв. Дуже швидко.
Ще з хвилину я гладила його коротку шерсть.
Треба було вже йти додому, він мав залишитися тут сам.
– Не бійся… Тимку, – ім’я з’явилося саме. – Назвемо тебе поки що так, гаразд? Ти ж не можеш сказати нам свого справжнього імені? Я повернуся завтра. І Тася з двійнятами теж повернуться. Ми про тебе подбаємо.
Песик зачаровано дивився на мене, а тоді позіхнув і, зажурений, поклав голову на лапи.
– Обіцяю, – сказала я.
І пірнула в під’їзд.
Песик зостався в комірчині сам-один, і я сподівалася, що за ніч він нікуди не втече. Та він і сам, здавалося, не знав куди тікати.
Десь у річці плив самотній Фігаро.
«У нас більше немає золотої рибки… То буде золотий собака», – вмовляли двійнята тата залишити песика.
А проте собаки, певне, теж у когось тепер немає. Чи когось немає в собаки.
Принаймні поки що.
