Минуло кілька тижнів. Про Тимка тепер знали всі – і батьки, і двірник, і кожен у дворі. Любили його теж усі, хоч переважно й на відстані (окрім, можливо, двірника, який віддав песикові половину робочої комірчини). А ще діти, дорослі й навіть мешканці з сусідніх дворів приносили йому їжу, воду, іграшки. Цього добра, та ще й уваги, у Тимка було тепер вдосталь.
От тільки господаря він так і не мав.
Через кілька днів після того, як ми знайшли його (чи він знайшов нас), двійнята раптом згадали, що бачили, коли стояли в нас на варті, як схожого песика («Це справді був наш Тимко!», – збуджено вигукували вони) вигулювала якась старенька пані. Однак більше її вони не бачили.
Ми розклеїли купу оголошень, із фотографіями, малюнками, та розлогими описами Тимка по всіх стінах і стовбурах у нашому районі. А деякі Тасин тато наклеїв навіть поза ним. Але ніхто так по песика й не прийшов.
Здавалося, тепер він був нашим. Нашим спільним собакою.
Спочатку ми сподівалися, що от-от хтось по нього з’явиться й забере додому. І Тимкові вже не доведеться спати в двірниковій комірчині. І нарешті він знову опиниться вдома, у своїй сім’ї. І навіть ніхто більше не кликатиме його Тимком. Проте що довше по нього ніхто не приходив, то сильніше ми починали боятися, що врешті хтось таки прийде. Тепер він був наш. Наш Тимко. Ми не хотіли віддавати його нікому. Хоча й знали, що як по нього прийдуть хазяї, нам доведеться це зробити.
Тимко наче теж до нас звикнув. Ми стали як найкращі друзі – він грався з нами, ми гралися з ним, тепер жодна прогулянка не проходила без нього та його дзвінкого гавкоту.
Ми всі тепер були свої.
А проте очима ми постійно шукали когось, хто міг би бути Тимковим господарем.
– Поглянь туди, ота старенька – чи не господиня нашого Тимка?
Ми придивлялися до тієї людини, ходили за нею, дивилися, що вона купує в супермаркеті, і врешті хитали головами.
Ні, не вона.
Довгі дні ми те й робили, що виглядали Тимкового господаря, розклеювали оголошення та гралися з песиком. Тася навіть натренувала його на команду «сидіти!». Сідав він, щоправда, через раз. Або й через два. Мабуть, тоді, коли йому й справді хотілося сісти.
Та врешті нам потрібно було вигадати щось іще. Якусь нову пригоду. Ми відчували, як вона літає навколо в повітрі, та все ніяк не могли вхопити її за хвіст – наші руки вже, мовляв, клопоталися біля Тимкового хвоста-бублика.
І все-таки нам це, як завжди, вдалося.
* * *
Просто під Тасиним вікном росте дерево, яке ми звемо бананчиком. Воно насправді не бананове (якщо банани взагалі ростуть на деревах) і ніщо з того, що на ньому росте, на банани не схоже. Я не пам’ятаю, чому ми так його назвали. І навіть не знаю, чи хтось іще так його називає. Але назва ця за деревом міцно закріпилася.
Місце під бананчиком давно вже стало місцем нашого зборища. Оминути його було неможливо. Розлоге високе дерево з цікавою назвою. Те, що треба. Кращим місцем могла б бути хіба що дика яблуня – але тільки тоді, коли квітла. Тому, врешті, усі важливі питання ми вирішували «під бананчиком».
– Ми повинні зробити засідку, – сказала я одного сонного спекотного дня, коли ми нудились, а Тимко схилив голову на Тасині коліна. Обидві ми сиділи просто на землі, спершись спинами на стовбур нашого дерева.
– Засідку? – перепитала подруга.
Тимко підняв голову з колін. Подивився на мене.
Тут мені треба було дещо продумати, принаймні кого б у цій засідці виглядати. Швидко це зробити не вийшло, тож довелося вигадувати все на ходу.
– Еге… – пробурмотіла я. – Як у фільмах. Ми будемо детективами. Чи шпигунами. Отак сидітимем… а скажімо, і тут, під бананчиком (це й справді було вдале місце для засідки: затінок і густе листя майже коло дороги), сидітимем і виглядатимемо…
– Тимкового господаря! – Тася плеснула в долоні й скочила з місця. Тимко ображено поплентався до мене – його щойно зігнали з насидженого місця.
Це була чудова думка, але…
– Як ми його… чи її впізнаємо? – запитала я, почухавши носа.
– Звичайно, по тому, як довго він-вона стоятимуть коло стовпа з оголошенням про Тимка! Якщо доволі довго, розглядатимуть його чи ще й запишуть собі номер з нього, то це… вона! Або він.
Задум, правду кажучи, був слабенький. А проте нам дуже хотілося влаштувати цю засідку. Тому ми й засіли. Тимко засів разом з нами.
* * *
За наступні пів години коло стовпа зупинилося троє.
Спочатку жіночка з крихітною сумочкою (в неї не вмістилася б і моя рука – як туди щось узагалі класти?), але вона швидко пішла.
Потім коло стовпа примостилися парубок з дівчиною. Вони дуже захоплено цілувались, а ми з Тасею старанно відводили очі (а це не так просто, коли ти в засідці!).
Далі Тимко зголоднів, і нам довелося перервати спостереження на те, щоб принести йому їжі.
Нарешті коло стовпа опинився хлопчик у сірій кепці, з-під якої стирчало на всі боки руде волосся. Веснянки на його обличчі й худих довгих руках було видно аж сюди. Він роздивлявся стовп. Довго. Ми вже злякалися, що це може бути справді Тимків господар. Я притиснула Тимка до грудей – ні, я ще не готова розстатися з цим чудовим песиком, який вже майже мій… тобто наш… І що то була за безглузда ідея сидіти в засідці?! Зараз цей хлопчик запише собі номер і…. і вже сьогодні в нас знову не буде собаки. Знову.
Тася теж затамувала дихання.
Хлопчик уже записував номер.
Аж раптом підняв очі й подивився просто на нас. То ще не все, що він хоче забрати Тимка, він навіть засідку нашу секретну викрив! Це вже нікуди не годиться!
* * *
– То це отой песик, якому ви шукаєте господаря? – запитав хлопчик, коли підійшов до нас.
– Ми не шукаємо йому господаря! – огризнулася Тася.
– У нього вже є господар! – додала я, вказавши на Тимків нашийник.
Хлопчик потер потилицю.
– Тоді навіщо там висить оголошення, якщо це ваш пес?
– Він тимчасово наш, – замішалась я.
– То він не ваш?
– Наш! – Тасі вже вривався терпець.
Хлопчик посміхнувся.
– Тимчасово? – запитав він.
Ми мовчали.
– І все-таки господар у нього вже є, – сказала я. – Його ми й шукаємо.
Ми трохи помовчали. Хлопчик оглянув оцінювально наш двір. Знову потер потилицю, примружив очі. Ми з Тасею перезирнулися з розумінням: він нам уже добряче набриднув. Хлопчик знов повернувся до нас.
– Якщо не знайдете, я стану його господарем, – сказав він.
– Та з чого ти вирішив, що ми тобі його віддамо?! – вибухнула нарешті Тася, але цей вибух нашого нового знайомого, здавалося, анітрохи не зачепив. Хоча й трохи збентежив.
– Тому що… – він замішався. – Самі побачите чому, ось як!
– Не дістанеться він тобі! – крикнула Тася. – Тобі… Тобі батьки не дадуть!
– А ось і побачимо… – набурмосився хлопчик.
А тоді він розвернувся й подався геть. Мабуть, не хотів нас знати. Не знався б із нами взагалі, якби не собака. Одразу було видно, що собака був йому дуже потрібний – у мене був такий самий вигляд до появи Тимка. Мені стало його трохи шкода.
– Як тебе хоча б звати? – крикнула я йому вслід, щоб запам’ятати ворога на ім’я і позбутися цього незаслуженого ним співчуття.
– Только! – відповів він.
Мати собі ворога на ім’я Только – це сміх та й годі. Але й такий згодиться.
* * *
Ми не згадували про Толька ще ціле літо й майже всю осінь. Якось ми навіть вирішили, що він нам наснився й ніколи не повернеться.
– Ну то й добре, – сказала тоді Тася, притиснувши Тимка до себе.
– Еге ж, – погодилась я.