Влітку на санчатах

Дні влітку тягнуться довго (щоправда, потім виявляється, що вони пролітають надто швидко – і ось уже осінь). Але поки вони тягнуться, це відбувається справді довго. За це «довго» можна навіть трохи засумувати за зимою.

А коли за зимою доводиться сумувати, коли світить гаряче сонце і в зиму взагалі більше не віриш, це не дуже весело. Та й сумувати загалом – просто так – теж не дуже весело. От ми й вирішили цей сум зробити веселим.

Того дня я була в дідуся з бабусею, вони годували мене й розпитували, що та як у нас удома, як мої справи, і чому я не заходжу до них так часто, як хотілося б їм. Я не встигала відповідати на всі запитання – переді мною були налисники, а з ними в роті говорити складно.

Тому запитання сипалися й сипалися на мене, і я навіть зрозуміла, що відповіді на них не такі вже й потрібні: були вони чи не були, запитання однаково не кінчалися.

Отож, поки я наминала десятий (чи, може, п’ятнадцятий?) налисник із яблуками, дідусь із бабусею балакали неначе одне з одним, закидаючи мені все більше запитань.

Аж ось одне з них справді зацікавило мене – так, що довелося перестати їсти. Ну, то, може, й добре: ще трохи – і я б луснула.

– Чого ми досі не прибрали санчата з тамбура кудись до комори, щоб під ногами не заважали? – ось що сказала тоді бабуся.

Правду кажучи, досі я санчат у тамбурі не помічала. Ціле літо їх не помічала. Тепер же ж вони здалися мені там найважливішою річчю. Та й не лише там, а в усьому дідусевому домі.

– Та що вже, скоро й діставати, – зі смішком відповів дідусь, і про сани того дня вони більше не говорили.

Я ж увесь цей день провела в думках про них.

Я уявляла сніг, білий і хрусткий (хоч він і рідко бував у нас), і мороз, від якого червоніють щоки, і як вітер віє в обличчя і дух перехоплює, коли спускаєшся з пагорка. Хоч це й трапляється раз на рік чи на два роки, та й пагорки в нас тут теж невеличкі.

* * *

Наступного ранку я прокинулась і зрозуміла, що відучора нічого не змінилося.

Мені дуже хотілось покататися на санчатах. От просто зараз. Шкода, що літо…

Тим паче ми мали справжнього пса! З ним можна було б зробити собачу упряжку (майже як справжню – тільки з одним собакою), як на Північному полюсі, стати дослідниками й податися на безкрайню засніжену кригу. Нині там полярний день. І теж сяє сонце. Цілий день і цілу ніч. Чудово! Принаймні в одному ми зараз маємо спільне з Північним полюсом – сонця в нас тут аж надто!

Я перевернулася на другий бік і втупилась очима в стіну. Стіна була теплого кольору – і тут тепло, ніякого тобі снігу! Я була неначе посеред пустелі, просто-таки серед піску…

І тут я скочила з ліжка.

І як я раніше про це не подумала?! Адже в нас усе є – санчата, собака й сонце – як у полярний день… немає снігу, звичайно. Але ж є ПІСОК!

* * *

Так уже за годину ми тишком-нишком виносили санчата з дідового тамбура. Тася без упину говорила (ну, добре, виносили ми їх не зовсім тишком).

– Божечки, ми зробимо неймовірне.

– Ми кататимемося на санчатах по піску.

– Із собакою, – не вгавала вона.

– Ми потрапимо до «Книги рекордів Гіннеса»! – і так по колу, аж поки ми з санчатами й собакою не опинилися на пляжі, де піску було, зрозуміло, найбільше.

* * *

– Тимку, ти знаєш, що таке сніг? – питала я в песика, ведучи його на пляж, поки Тася стерегла там санчата. Ми вирішили кататися коло самої річки – так можна було уявляти, що поруч із нами крига. Або океан… північний. Адже все це вода, а вся вода у світі об’єднана у світовий океан – так нас навчали в школі. Отож і наша річка може бути справжнім океаном.

Тимко мовчав і нічого не відповідав. Тільки переступав з лапи на лапу.

– Може, і знаєш, – вела далі я. – Може, ти його вже бачив.

Знову немає відповіді.

– Ти, мабуть, вже досить дорослий, щоб пам’ятати весняний снігопад, еге?

Я глянула вбік і вниз – пес завиляв хвостом. Ми йшли далі.

– Що ти робив, коли ми рятували наше дерево? – питала його я. – Яблуню, ага, ту, що тепер з кислими яблучками. Ти їх теж інколи гризеш. Де ти був? – Може, він і відповів би мені, та ми вже дійшли до річки, де на нас чекала Тася з санчатами.

* * *

Пісок був гарячий, і це було перше, до чого ми не підготувалися. Падати на нього з санчат – а ми падали, бо їхати на піску було важче, ніж на снігу – було боляче й гаряче. За пів години катання ми трохи набили синців.

Тимко теж був не дуже радий нашому задумові. Він чи то не хотів нас везти, а чи не розумів, чого ми від нього хочемо, але зрушити його з місця з прив’язаними до нього санками нам не вдалося.

І, нарешті, ніхто навіть не пройшов повз нас і не побачив це наше диво – і, як наслідок, не розказав про нього потім Гіннесові, після чого ми потрапили б до його книги.

Наші пригоди залишились непоміченими.

А от бабуся помітила те, що санчата зникли з тамбура. Ввечері подзвонив дідусь.

– Я знаю, що це ви поцупили санки, миші ви такі, – сказав він мені, і я вже приготувалась дістати на горіхи. Однак дідусь здивував мене: – Бабуся дуже щаслива, що я їх прибрав нарешті. Лиши їх десь у вас вдома, поки не прийде зима, гаразд?

Я погодилась. Урешті тепер санчата були майже в нас вдома – у двірниковій комірчині, поруч із Тимковим місцем. Хоч який, а полярний собака з нього таки вийшов. Принаймні він старався. От і заслужив їх. (Та і якби я принесла санчата додому, мама з татом були б, мабуть, не такі раді, як дідусь. Ще й поставили б купу запитань).