Восени погода почала швидко змінюватися. Хоч я й люблю дощі, а особливо після спекотного літа, але тепер усе було трохи інакше. Тепер у нас був Тимко (байдуже, що він і досі жив унизу в двірницькій). І Тимкові дощі не дуже подобались.
– Не спатиме ж він і взимку там! – казала мама татові на кухні, коли думала, що я не чую. – Не вічно ж йому там жити…
– Еге ж, – підтакував тато.
Мабуть, вони, нарешті, хотіли взяти його до нас. Додому. Можливо, навіть на мій день народження. Це був би найкращий подарунок!
Я розказала про це Тимкові, він виляв хвостом і теж був страшенно радий. Навіть дощ його вже так не засмучував. Здавалося.
А проте випав-таки один день, коли сіра хмара трохи відступила. На жаль, то був не вихідний, і на залиті сонячним світлом золоті купи листя ми мали дивитися з класної кімнати.
Цей день був тепліший за інші, що робило наше ув’язнення в школі ще важчим. Та навіть якщо так – шкільний день, на щастя, був коротшим за звичайний день, і після школи ми мали ще купу часу, щоб провести його надворі.
– Оце так Тимко зрадіє, – Тася аж підстрибувала дорогою додому.
Точніше, дорогою до двору. По домівках ми розходитися ще не збирались. Гадали, за домашні завдання візьмемося потім.
* * *
Тимко справді дуже зрадів. Він ще не звик, що кожного дня ми, замість бігти до нього й гратися з ним увесь день, ідемо до школи, а тоді вертаємося додому й робимо уроки. Добре було, коли йому перепадала хоча б пара годин ігор з нами. Та що далі наступала осінь, то менше ми мали таких годин. До того ж тепер почало раніше темніти, а це означало, що ввечері ми теж гуляти вже не могли. Особливо після нашого нічного походу на полювання за привидами. Дарма що ми обіцяли більше не полювати.
Однак сьогодні була п’ятниця й гарна погода, робити на завтра уроки не треба було та й Тимко так радів нам, що ми залишилися гуляти. Тільки подзвонили батькам, щоб сказати, що будемо надворі. А тоді помахали моєму татові рукою, коли той вийшов на балкон – глянути, чи ми справді тут. Та де б нам іще бути? Не в школі ж. Своїх помилок ми не повторюємо, хіба вигадуємо нові – я вже казала вам.
Тимко безперервно розмахував хвостом і бігав за сонячними зайчиками. А Тася пускала їх своїм люстерком. Пахло мокрою землею, прілим листям і чомусь багаттям.
– Так пахне осінь, – сказала я Тасі.
– Тоді я дуже люблю осінь! – вигукнула вона, розкидаючи ногами в чобітках сухе листя.
Було тепло.
– Це бабине літо, – врешті сказала Тася, скидаю чи пальто. – Коли осінь, але стає тепло.
Ми не знали, чому воно зветься бабиним, але домовилися подякувати за нього. Про всяк випадок.
– Тато каже, що далі, після бабиного літа, завжди приходить вже остаточна осінь. Яка перетікає в зиму.
– Цікаво, чому немає бабиної зими? – запитала я.
– Бо не у всіх є бабусі? – стенула плечима Тася. – Головне, що літо є бабине! Хоча… – додала вона. – Весною в нас тут було трохи бабиної зими.
– Коли все замело? А тоді швидко розтануло?
– Еге ж.
То, виходить, у зими баба таки теж була.
Ми пірнали в листя, з’їжджали з пагорків прямо в листяні вологі й сухі водночас купи, чистили та жбурляли вгору – високо-високо – каштани, а потім тікали від них урозпорош. Падали вони в несподіваних місцях, тому тут важливою була швидкість.
Було весело, галасливо і трохи мокро – хоча сонце й намагалося висушити землю. Певне, коли дощ лив цілий тиждень, одного сонячного дня було замало, щоб висушити всю вологу.
А ще ми натренували Тимка приносити нам каштани, коли жбурляли їх для нього. От тільки не знаю, чи приносив він ті, що ми йому кидали. Адже їх було на землі майже стільки, скільки жовтого листя.
– Головне, що йому подобається, – сказала Тася, тріпаючи його за вушком.
Пес аж мружився від задоволення.
Додому ми повернулися брудні та пропахлі осінню. І бабиним літом.
Тимко був щасливий. І ми теж.
Це був найкращий день з усіх тих, що настали за ним аж до Нового року.