Того дня все, геть-чисто все йшло не так, як треба. Уранці всі вдома проспали, і я навіть не пішла до школи. Мабуть, наступні неприємності були розплатою за це раптове щастя. Потім виявилося, що Тася прихворіла й не може вийти надвір, тож мені довелося провести весь день самій. Ну, не зовсім самій – звісно ж, із Тимком.
Було холодно, і ми мусили багато рухатися, щоб, залишаючись надворі, не змерзнути. Хоча з-за хмар постійно вигулькувало сонце й навіть трошечки пригрівало нам спини. Загалом було непогано, тим паче що Тимкові дуже подобалося бігати й голосно гавкати.
Утім, дуже швидко виявилося, що Тасі мені таки не вистачає, і що взагалі навіть із собакою гуляти надворі може теж набриднути. Та саме через собаку піти додому я теж не могла. Йому тоді стало б холодно й самотньо. Одразу ж.
Находившись і набігавшись, ми врешті повернулися до двірникової комірчини, де було тепло. Тимко одразу влігся на своє місце, підібгавши під себе лапи, і скоса поглядав на мене звідти одним оком. Здавалося, він чекав, коли я почну щось їсти, щоб почати це щось у мене випрошувати.
Він дочекався, коли я дістала їжу.
Я простягнула йому м’ясо зі свого бутерброда, а скибки батона поклала назад у наплічник. Їсти не хотілося. Тимко активно жував.
* * *
Раптом з-за дверей почувся якийсь гуркіт. Металевий, гучний і дуже близький. Тимко аж підскочив, тоді заходився гавкотом, а потім – цілком несподівано для мене – кинувся до дверей, по дорозі все позбивавши. Його миска з водою опинилася в протилежному кутку. Уже без води.
Хто тоді гримів біля дверей, ми не дізналися навіть згодом. Втім, великого значення це не мало.
Я не одразу зрозуміла, що сталося, тому й побігла за песиком теж не зразу.
Але Тимко зник. Його ніде не було.
– Тимку! Тимку, ти де?!
Я бігала по всьому двору, гукаючи його, і навіть не помітила, що плачу. Сльози текли по обличчю й замерзали на підборідді. Я втратила його, він зник-зник-зник – серце неначе повторювало з кожним ударом це коротке слово.
Де він?
Куди він утік?
Може, хтось його забрав?
Як тепер його знайти? Що як із ним щось станеться? Що як він змерзне?
– Тимку-у-у!
Поруч уже був тато, він тримав мене за плечі й сказав, щоб я йшла додому, а він пошукає собаку. Уже темніло. Але я не могла лишити мого собаку. Нашого собаку. Що я скажу Тасі?
Тато тримав мене за руку, і ми ходили по набережній, по пляжу й поблизьких вулицях. Голос у мене захрип, тож Тимка гукав лише тато.
Ми побували в усіх найближчих дворах. Було темно – лиш ліхтарі горіли жовто-помаранчевим світлом. Ноги в гумових чоботях хлюпали по вчорашніх калюжах. Почався дощ. Я відчувала добрячу втому. Але собаку ми так і не знайшли.
Я вже й плакати втомилася.
Ми повертались додому.
– Пошукаємо його ще завтра, – сказав тато.
– А якщо не знайдемо?
– Тоді пошукаємо післязавтра.
– А якщо й тоді…
Він обірвав мене, чого ніколи раніше не робив:
– Це не велике місто. Ми знайдемо його.
– З ним же ж нічого не сталося?
– Нічого. З ним усе добре.
Я сподівалася на це.
У кишені завібрував телефон. То була Тася. Я запитально глянула на тата. Він кивнув.
– То це правда? – одразу ж сказала вона, щойно я натиснула на кнопку виклику. Голос у подруги був хрипкий – ще хрипкіший за мій, хоч вона й не ходила зараз мокрим холодним містом.
– Угу…
– Куди він побіг?
– Я не знаю… Ми все обшукали. Ми були всюди.
Тася мовчала. Коли вона знову заговорила, голос її тремтів.
– Може… Може, ви щось пропустили?
– Ми нічого не пропустили, – сказала я. Мій голос теж от-от мав затремтіти. – Але ми пошукаємо його ще завтра.
– Вони знайшли його? Знайшли? – я чула, як у Тасину слухавку вигукують двійнята.
– Скажи їм, що ми його знайдемо.
Тася нічого не відповіла, але я знала, що вона кивнула. І поклала слухавку.
* * *
Врешті ми таки знайшли його. Зіщулившись, Тимко лежав біля дверей під’їзду. Він чекав на нас, не хотів пропустити. Як тільки ми з’явились у світлі ліхтаря перед дверима, він скочив на лапи й, накинувшись на нас, заходився вилизувати нам руки й обличчя.
– От уже… Мандрівник… – пробурмотів тато. – Де ти був? Чого ти не відгукнувся?
Тимко мовчав. Я була щаслива, що він повернувся, хай навіть і не з нами.
Ми так і не дізналися, куди він подівся на ті кілька годин. Але це вже було не важливо, адже він знов повернувся до нас.
* * *
– Хіба так може тривати далі? – казала ввечері мама татові. – Хіба можна й далі отак вештатись допізна й шукати собаку? Ану як він під машину чкурне? Що тоді? Собаці потрібен дім. Справжній дім.
Утім, через тиждень на мій день народження мені не дозволили лишити його в себе. Хоча й подарували тоді великий набір із фарб і пензлів. Я люблю малювати, а проте Тимко мені б сподобався не менше за фарби.
– Тато не зможе жити з собакою, – зітхнула мама.
– Вибач, доню, – сказав тато й погладив моє волосся.
Я знаю, що він теж хотів би подарувати мені песика, а не фарби. Я не сердилася.